Мовний всесвіт · “Митець упродовж усього життя боровся за державність України”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
«Я вернусь до своєї вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер…»
Слово Просвіти, №23 за 2017 рік
Наукова громадськість вітає вихід у світ книги “Мовний всесвіт Івана Багряного. — Зб. наук. праць, присвяченого 110-річчю з дня народження Івана Багряного / упоряд. С. Козак. — К.: Українська видавнича спілка ім. Івана Багряного, 2016. — 364 с.”
Тетяна КОЦЬ, канд. філол. наук, старший науковий співробітник Інституту української мови НАН України
Історія літературної мови — це історія мовних особистостей. Щоб оцінити внесок письменника в розвиток літературного стандарту, потрібен час, який відбирає і зберігає все вагоме, знакове, цінне, естетичне і залишає позаду одноденне, непримітне, неприйнятне. Літературна спадщина митців, які були вимушені жити і творити за межами України, проходить випробування не лише в часі, а й у просторі, знаходить своє загублене в історичних реаліях місце, розкриваючи невідомий для багатьох поколінь зміст промовленого і записаного у вічності слова. Творча спадщина Івана Багряного (очевидця жахливих доленосних подій української історії) — це не лише самобутня сторінка історії літературної мови, а й джерело вивчення мовної свідомості українського суспільства початку ХХ століття. Письменник, перебуваючи поза межами України, через рефлексію над мовою мав можливість вільно висловити думку мільйонів українців, синхронно представити всьому світові оцінку явищам неприйнятної для більшої частини суспільства комуністичної ідеології. Іван Багряний повернувся в Україну у своїх творах, які вже стали новою сторінкою української літератури і відкрили українцям правду про трагічні сторінки історії. Митець упродовж усього життя боровся за державність України, боровся з тоталітарною владою, комуністичним режимом єдиною зброєю, яку він забрав із собою в далекі світи, — словом. Нові грані мови письменника через 110 років з дня його народження розкриває збірник праць “Мовний всесвіт Івана Багряного”, який побачив світ в однойменній видавничій спілці. Завдяки С. Козакові — відомому досліднику української діаспори, зібрано, впорядковано і опубліковано значну частину наукового доробку мовознавців про лексику, фразеологію, стилістичну та синтаксичну організації художніх прозових, поетичних, публіцистичних творів знакової особистості української культури. Такий формат видання дає змогу підсумувати здобутки і водночас актуалізувати важливі,
але ще невисвітлені проблеми сучасної лінгвістики у дослідженні мовотворчості Івана Багряного. На цьому наголошує автор передмови П. Ю. Гриценко. “Входження текстів І. Багряного, як і інших класиків української літератури зарубіжжя, — зазначає мовознавець, — має безпосередній вплив не лише на розвиток словесності — систему прийомів і засобів художнього відтворення життя, а йна динаміку української мови, її формальну структуру, виражальні можливості” (с. 9—10). Досліджуючи мову письменників, лінгвісти традиційно звертають увагу на їхній словник. Для мовної особистості слово — це своєрідний орієнтир, за допомогою якого на різних рівнях усвідомлення актуалізується певна частина її попереднього досвіду. Показовим для мовотворчості письменника в контексті української літературної мови 40—50-х років ХХ ст. є вживання біблійної лексики, яка є основою художнього зображення епохи, елементом культурної пам’яті і мовної свідомості українців початку ХХ століття. Стилістичні функції сакральної лексики, яка акумулює і релігійні уявлення, і народне світовідчуття, висвітлюють розвідки Н. М. Сологуб, М. І. Філон, А. Ковтун, І. М. Дишлюк. Автори збірника пропонують розвідки про мову публіцистичних творів, яка відчутно позначалася на художньому мовомисленні Івана Багряного. Саме публіцистичні вислови надавали оцінності, експресивності, переважно негативнооцінної конотації, категоричності в описах трагічних реалій української історії і були для митця засобом розширення традиційно усталеної в художній літературі емоційної парадигми висловлювання. Значна частина лексики, яка активно функціонувала в мові на початку ХІХ ст. і згодом була вилучена з вжитку в межах України, продовжувала жити в творах Івана Багряного і разом з ними поверталася в мову ЗМІ в 90-х роках ХХ ст. Слова знеосіблений, змагун, літун знову отримали шанс на нове життя, пор.: “Уся його Вітчизна ось так — на колесах, розчавлена, розшматована, знеособлена” (“Тигролови”); “Сучасна молодь не зупиняється на констатації екзистенціальної проблематики, не перетворюються на пасивних споглядальників нівеляції самооцінної особистості в зародку, що активно відбувалося в процесі формування знеосібленого суспільства” (“Культура і життя”, 27.04. 1995); “Колись були змагунами, а тепер стали болільниками” (заголовок до статті про спортивні змагання, “Вечірній Київ”, 15.09.1997). Збірник засвідчує важливість і актуальність ґрунтовного висвітлення в науковій літературі питання впливу мовотворчості Івана Багряного на динаміку літературної мови кінця ХХ ст. У пропонованому виданні різнопланово досліджено вживання в мові митця онімів: топонімів, антропонімів, хрононімів тощо, за якими можна чітко визначити часові, просторові й аксіологічні параметри художніх текстів. Автори зазначають, що топоніми в художніх поетичних і в прозових творах — це не лише засоби локалізації місця дії, а й стилістичні маркери авторської концепції, авторського стилю. Важливою для розуміння їх символічного змісту є лексична сполучуваність, яка розкриває асоціативний зв’язок між історичним минулим і сучасністю митця (див. статтю Е. В. Боєвої, с. 26—28). Дослідники слушно наголошують, що в творах письменника всі “імена говорять” до українців як нації, яка не має права забути свою історію (студії Г. Д. Панчук, Н. М. Журавльової).
Дослідження семантикону мовної особистості Івана Багряного доповнюють розвідки Г. Хомут, Ю. Маркітантова про стилістичні функції цілісних і трансформованих фразеологізмів як елементів народної мовної свідомості: носом землю рити; Бог не без милості, козак не без щастя; беріг і не вберіг, пильнував, як ока — і марно (с. 124—125). Різновекторні когнітивні, змістові, семантичні зв’язки в авторському задумі митця простежено в статтях, присвячених концептам “Україна”, “душа”, “життя” тощо. В. С. Калашник зауважує, що образ України пронизує всю творчість Івана Багряного і розкриває незнані для українського суспільства кінця ХХ ст. ціннісні орієнтири національного буття (с. 195—196). Україна 30-50- х років ХХ ст. в свідомості митця має різні просторові виміри: “та Україна” (Батьківщина) і “друга, нова Україна” (Зелений клин), пор.: “Немає вже того тихого краю, України тієї ясної, сонячної” (Тигролови); “Це була наша друга Україна, нова Україна, але щасливіша” (Тигролови). Батьківщина для автора романів — це різні, але однаково рідні українські діалекти, які об’єднує одна національна мова: “Вагон говорив усіма діалектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським, подільським… Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах. Екстериторіальна Україна. Україна “без стерна і без вітрил” (див. розвідку Л. П. Зеленко, с. 168—169). Протиставлення Вітчизни (України) і “родіни” (СРСР) виразно експресивно реалізовано в публіцистичних творах, напр.: “Для нас слово “Вітчизна” також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь/кого іншого. Але не сталінська “родіна”. Мені моя Вітчизна сниться щоночі…”; “Ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту “родіну”… Це слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою” (див. дослідження О. К. Коновала, с. 357); Семантика мовних одиниць письменника відображає індивідуальне осмислення, що активується одиницями словника національної мови. Тому для майбутніх дослідників першочерговим, як зазначає П. Ю. Гриценко, є “лексикологічне опрацювання текстів письменника задля виявлення тієї лексики, семантики, фразеологізмів, які не потрапили до “Словника української мови” (Т. І. — ХІ, К.,1970—1980) (с. 17). У полі зору авторів збірника також синтаксичні одиниці мови Івана Багряного. Структурний аналіз різних типів речень (простих, складних, поширених, непоширених, ускладнених і т. ін.) важливий для з’ясування граматичної організації мови, виявлення ритмомелодики художніх творів митця. Митець входить в історію літературної мови також експресивними афоризмами, які утверджують цінності його епохи — людську гідність і незламність духу: Ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!; Сміливі завжди мають щастя та ін. Сьогодні це вже впізнавані поза контекстом і часом слова поверненого на Батьківщину митця. Рецензований збірник наукових праць, репрезентуючи результати мовознавчого аналізу мовотворчості Івана Багряного, водночас ставить перед дослідниками і нові завдання. Щоб з’ясувати диференційні ознаки ідіолекту мовної особистості в історії літературної мови, важливо здійснити комплексний прагмалінгвістичний і функціонально-семантичний аналіз мовних одиниць, виявити зафіксовану в них рефлексію автора, яка має свої визначальні ознаки на тлі загального літературного і культурного процесів. Письменник, вживаючи усталені одиниці мови, розвиває їх функціонально-семантичний потенціал, актуалізує мовними засобами цінності своєї епохи (ядерні поняття ідіолекту), створюючи нові мовно-естетичні знаки національної культури. Пропоновані студії підсумовують здобутки, знайомлять широкі кола української громадськості з розмаїттям проблематики мовознавчого аналізу текстів знакової особистості в історії літературної мови і засвідчують, що сучасна лінгвістична наука впевнено долає шлях, за визначенням П. Ю. Гриценка, “від смальтинок до цілості ідіолекту Івана Багряного”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
