Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Кожен справжній актор грає не лише персонажа, а й реалізує свою внутрішню ідею”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Петро ПАНЧУК: ««ТТее,, щ щоо ззррооббиивв ссььооггоодднніі,, ббууддее ссххооддииннккоою ю вв ззааввттрраа»»

Слово Просвіти, №23 за 2017 рік

Народний артист України, лауреат Шевченківської пре: мії Петро Панчук служить у Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка з 1984 року, одразу піс: ля закінчення Київського державного театрального інсти: туту ім. Карпенка:Карого (тепер – Національний універси: тет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка:Карого). Митець належить до категорії тих акторів, за якими зав: жди цікаво спостерігати. Він щоразу неочікуваний і пара: доксальний. Його акторська палітра безмежна. Він ламає стереотипи амплуа, з успіхом виконуючи діаметрально протилежні ролі. Як приклад, можна згадати деякі з образів, що створив актор: Гелес (“Енеїда”) і Возний (“Наталка Пол: тавка”) за І. Котляревським; Іван Бездомний (“Майстер і Маргарита”) за М. Булгаковим; Освальд (“Король Лір”) і Просперо (“Буря”) за У. Шекспіром; Кулигін (“Три сестри”) за А. Чеховом; Ротмістр (“Батько”) за А. Стріндбергом; Гри: горій (“Буквар Миру”) за Г. Сковородою; Омелько (“Мартин Боруля”) за І. Карпенком:Карим; Лопуцьковський (“Шель: менко:денщик”) за Г. Квіткою:Основ’яненком; Зосима (“Брати Карамазови”), Смішний (“Сон смішної людини”) і князь Мишкін (“Ідіот”) за Ф. Достоєвським; Оповідач, Лав: рентій (“Кавказьке крейдяне коло”) за Б. Брехтом; Андро: натій (“В неділю рано зілля копала…”) за О. Кобилянською. Як режисер у театрі у фойє П. Ф. Панчук здійснив постанов: ку вистави “Дредноути” Є. Гришковця. Нещодавно пан Петро відзначив свій 60:літній ювілей. А сьогодні артист гість “СП”. — Як театр увійшов у Ваше життя? — Він увійшов у моє життя через два моменти. Перший – Та` їна. Це коли дитяча уява чимось вражена і не може знайти пояс` нення побаченому. У нашому селі Лобачівка був великий поцінову` вач театру Йосип Борисов. Він сам виготовляв декорації та рек` візит і ставив спектаклі. Цей чо` ловік справив значний вплив на мою дитячу душу. На Новий рік у нашому селі був звичай перевдягатися в коза` ків, циган і разом із музиками ві` тати дітей зі святом. Ми їх нази` вали козярі, або перебиранці. Во` ни переодягалися в нашій хаті. Наче заходили одні люди, а вихо` дили зовсім інші. Потім поверта` лися і після перевдягання знову ставали звичайними людьми. Та` ке перетворення вражало. Другий – здивування інших. У нас у хаті стояла стара скриня, в якій було багато одягу. Я полюб` ляв надягнути на себе жіночу сук` ню та хустку, відкривав двері і з’являвся перед мамою. Тоді ма` ма здивовано говорила: “Яка в мене гарна донечка”. Я відчував, яку радість приношу мамі своїм перевдяганням. Мій дебют мав відбутися у шостому класі. Вчителька росій` ської мови доручила виконати на шкільному вечорі байку “Волк и Овца”. Я підготувався, але в ос` танній момент уявив, як стояти` му на сцені один і всі на мене ди` витимуться, злякався і через вік` но своєї хати (хата була поруч зі школою) спостерігав, як дійство відбувається без мене. Справжній дебют був через рік. Грав Гната у виставі “Назар Стодоля”. Я мав поцілувати жін` ку, якій було років 35. Не міг цього зробити під час репетицій, а наважився лише під час виста` ви. Тоді думав, що згорю від со` рому. Після цього було навчання у культурно`освітньому училищі, театральному інституті. Досі з теплотою згадую своїх викладачів Леоніда Олійника, Аду Роговцеву і Олега Шаварського. І ось уже 33 роки я актор Національного ака` демічного драматичного театру ім. І. Франка. — Ви створили чимало образів зі світової драматургії. Проте найближча для Вас саме україн= ська класика? — Українська класика — це моє, рідне. Якщо зарубіжна драма` тургія забирає сили, то українська їх додає. Шедеври світової літера` тури цікаві, але вони мені чужі. Зовсім інша справа – “Наталка Полтавка”, “Кайдашева сім’я”, “Мартин Боруля”, “Хазяїн”. У цих творах енергія людей, які писали, грали і дивилися ці спектаклі. — Уже протягом десяти років всі покази “Кайдашевої сім’ї”, де Ви граєте Кайдаша, відбуваються з аншлагами. У чому популярність цього спектаклю? — “Кайдашева сім’я” має ду` ховну складову. Пишучи цей твір, письменник вклав у нього свою душу. Схоже враження виникає, коли читаєш “Наталку Полтав` ку”, твір світлий, як наївна дитя` ча душа. Ми, як виконавці, нама` гаємося своєю грою не забрудню` вати цей чистий світ автора. — Свого часу досить популяр= ною була вистава театру “У неді= лю рано зілля копала” за Ольгою Ко= билянською, в якій Ви грали Андро= наті. Що скажете про цю роботу? — Ця роль мені не зовсім вда` лася. Дружина, не сказавши мені, запросила на цю виставу мою 89` літню маму. Вистава їй дуже спо` добалася. А вдома відбувся такий діалог: Дружина: “Мамо, а Вам спо` добався Петро?” Мама: “А що, він там теж грав?” Дружина: “Грав”. Мама: “Кого?” Я: “Андронаті, Цигана”. (Пауза). Мама: “Е, ні, Петю, цигани — вони не такі”. — Чи не важко було втілюва= тися в образ Пузиря у виставі “Ха= зяїн”? — Це була моя дипломна ро` бота ще в театральному інституті. Це непростий персонаж. Його мрія у житті — земля і гроші, а я до матеріальних цінностей став` люся спокійно. То як же створити правдивий персонаж, аби глядачі мені повірили? Тоді пригадав свого батька. Він усе своє життя чесно працював, але жив бідно. У нашій країні і раніше, і зараз чес` на праця не приносить прибутку. Тому енергію для гри брав зі спів` чуття і жалю до сільських працьо` витих людей. Тоді вивчив багато літератури, яка начебто і не сто` сувалася самої п’єси, але допо` могла мені в роботі. У новій виставі крім мене зіб` ралися інші колишні учні Леоні` да Олійника — Олег Шавар` ський, Володимир Зозуля, Олек` сій Паламаренко. Цей спектакль — данина пам’яті нашому педа` гогу. Здійснив постановку Петро Ільченко, теж учень Л. Олійника, з яким мене єднають багато років творчої дружби. — Одним із центральних у Ва= шій творчості є образ Тараса Шевченка… — Творчість Кобзаря оточує мене з самого дитинства. Очевид` но, не я обрав Шевченка, а він обрав мене. Коли було 7 років, то голова нашого колгоспу Іван Ку` харський подарував мені “Кобза` ря”, з написом: “Панчуку Петру від правління колгоспу ім. Суво` рова”, що став для мене дорогою книжкою. Потім отримав у пода` рунок збірку з творами Шевченка від Йосипа Борисова, про якого вже згадував тут. У школі ми створювали “жи` ві” картини. В одній із них, одяг` нувши старі батьківські чоботи, я показав Тараса, коли той здобу` вав науку в дяка. На другому кур` сі Театрального інституту зіграв Шевченка у переддипломній ро` боті Володі Онищенка — у фільмі “Повернення”. Продовжив створення Шев` ченкового образу у виставі “Ок` сана. Божественна самотність” за п’єсою Олександра Денисенка, постановку якої в театрі Франка здійснив Олександр Білозуб. Тут показані останні роки життя Та` раса Григоровича. Намагався створити цей образ через показ різних типів українців, через своє співчуття гіркій долі великого ук` раїнського поета. Наступною стала робота над образом Тараса у виставі Сергія Проскурні “Тарас. Слава” в Чер` каському академічному обласно` му музично`драматичному театрі ім. Т. Шевченка. Кожен справжній актор грає не лише персонажа, а й реалізує свою внутрішню ідею, пов’язану з його (актора) життям. Якщо моя внутрішня проблема зачіпатиме глядача, то й створюваний мною образ Шевченка, чи будь`якого іншого персонажа буде для нього доступніший і зрозуміліший. До 200`річчя від дня народ` ження Тараса Шевченка Михай` ло Резнікович поставив у Націо` нальному академічному театрі російської драми ім. Лесі Україн` ки виставу “Всюди один… Свічка на вітрі”, в якій запропонував ме` ні грати роль Тараса Григоровича. Це найбільш зрілий образ Тараса Шевченка, створений мною. І це природно, адже за 15 років змі` нився я, змінився і мій персонаж. Я 18 років майже нічого не грав у театрі й страшенно мучив` ся цим. Тепер думаю: навіщо це мені було дано? Мабуть, для того, щоб постраждав, потім перебо` лів, змирився, доведений до від` чаю... І врешті`решт зрозумів, що є твої бажання, а є Боже прови` діння. Наприкінці життя Шев` ченко зрозумів, що всі випробу` вання — уроки долі. Грали цю виставу в Слов’янську і Костянтинівці, а також у Львові. І скрізь глядач її сердечно сприймав. Через живе акторське втілення і живе Шевченкове слово розкри` вається по`іншому. Якось довело` ся бути в Кирилівці на Шевчен` ківському фестивалі. Пам’ятаю, школярка декламувала поезію “Лілея”. Її виконання мене врази` ло, і вже вдома, перечитуючи вірш, я дивувався, як міг на нього не звертати уваги. Хочу створити нову моновис` таву за творами Шевченка. Ду` маю, що зможу в ній відкрити нові грані таланту Тараса Григоровича. — Новий створений Вами об= раз Гарпагона у виставі Петра Ільченка “Скупий, або школа Брех= ні” за Мольєром. Що скажете про цю роботу? — За все життя у кожного ак` тора буває одна`дві значні роботи. В усіх інших виставах він просто грає. Є також етапні ролі в той чи той період творчості митця. Але й сам актор не завжди може визна` чити, що це за ролі. Для визначен` ня таких ролей потрібен час. Я поки що нічого не можу ска` зати про нову роль. Адже нова вис` тава — як мала дитина. Потрібно, аби вона стала на ноги, виросла, аз нею ростиму і я. Потрібен рік чи два, щоб хоча б попередньо сказа` ти, що з цього вийшло. Але матері` ал цікавий і мені подобається гра` ти у цьому спектаклі. — Вже не перший рік у своєму рідному селі Лобачівка, що на Во= лині, Ви керуєте самодіяльним те= атром, ставите вистави і самі в них граєте, прищеплюючи людям почуття високої духовності й віри у відродження краси національної культури. — Живе актор і відчуває, що йому чогось бракує у житті. Рані` ше їздив у рідне село лише відпо` чивати. Але хотілося хоча б якось віддячити рідній землі, яка для мене так багато дала. До того ж багато моїх земляків не приїдуть до столиці і не побачать моєї гри у театрі ім. І. Франка. Ніхто не ві` рив у цю справу, а в мене вийшло. Я не заробляю на цьому гро` шей, а лише вкладаю у цю справу. Репетиції доводиться проводити пізно ввечері, коли у самодіяль` них акторів закінчиться робота. За цей час поставили “Мартина Борулю” Івана Карпенка`Карого, “Земляків” за оповіданнями Ва` силя Шукшина, “Тев’є Молочни` ка” Шолом Алейхема, “Мину Мазайла” Миколи Куліша. Ко` лектив отримав звання народно` го. Спочатку ми виступали в ра` йоні, потім по області, у Луцьку, Рівному. Наш виступ записали для передачі “Надвечір’я”. У цій справі мені допомагають моя дру` жина, актриса Людмила Панчук, а також актори Національного академічного драматичного теат` ру ім. І. Франка Євген Свиридюк і Наталія Ярошенко, разом із ко` лективом виступали солістка гур` тку “Древо” Анна Охрімчук, мої друзі Марія Караман із Москви та Магда Важеха з Варшави. — Чи знімаєтесь Ви в кіно, займаєтесь озвучуванням худож= ніх фільмів? — Не можу похвалитися знач` ними досягненнями у цих цари` нах. Однак записав низку дисків, на яких виконую твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Григорія Сковороди, Івана Нечуя`Левиць` кого, Остапа Вишні, інших класи` ків української літератури. Хотів би обрати з десяток поезій Тараса Шевченка і зробити новий відео` або аудіозапис. Думаю, що цього разу твори Шевченка у моєму ви` конанні зазвучать по`новому. — Як Ви формуєте своє зав= тра? — Я не думаю про завтра. Я знаю: те, що зробив сьогодні, бу` де сходинкою. Якщо ти поклав цеглину рівно сьогодні, то й зав` тра ти покладеш її рівно. А зна` чить, стіна буде рівною і будинок побудований. Мені кажуть: “Нехай збудуть` ся твої мрії”. Немає в мене мрій, немає планів. Почався день – Петре, намагайся щось робити, бо якщо щось сьогодні зробив не так, то завтра доведеться пере` робляти! Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин