Література без провінції Львів 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗
Прикарпатські амазонки Дебютний роман Галини Максимів презентували в Долині
Слово Просвіти, №23 за 2017 рік
Наталія МАТОЛІНЕЦЬ, член НСПУ
Коли ми говоримо про літературу, то зазвичай уявляємо, як вона живе в доволі замкненому колі, народжується десь поміж кав’ярнями, старовинними мурами і палацами. Проте — і на щастя! — їй вже давно тісно лише там, де всі звикли до мистецьких подій та заходів. Саме тому львівські письменники поїхали в Долину — презентувати Всеукраїнський літературний конкурс рукописів прози на кращу книгу року “Крилатий Лев”, переможницю конкурсу—2016 Галину Максимів та її дебютну “Книгу амазонок” у рідному місті авторки. Містечко Долина на Франківщині за легендою було засноване ще 979 року. Мальовничі краєвиди, довга історія, близькість до містичних Карпат — таке місце не могло не стати багатим на таланти. Один із них — письменниця Галина Максимів, перша книжка якої побачила світ наприкінці 2016 року у львівському видавництві “Апріорі”. Після того, як фентезі-роман долинянки здобув першу премію “Крилатого Лева”. Знаково чи ні, та конкурс, який відбувся вперше, завершився перемогою молодої авторки, отож відкриттям нового імені. А також — і перемогою роману в жанрі фентезі, який лише здобуває популярність серед українських видавців. Зате на Заході він давно збирає і лаври премій, і серця читачів. Такий шлях може бути і у “Книги амазонок”, яка вже встигла побувати на презентації у Львові та районному Миколаєві у рамках літературного фестивалю “Книжкова толока”. А попереду — львівський Форум Видавців у вересні.
Іван ЮЩУК, професор Київського міжнародного університету, заслужений діяч науки і техніки України
Так називається одна з новелок чергової прозової збірки Миколи Петренка “У Бога за пазухою” (Львів: Апріорі, 2017). Починається новелка словами, що визначають тему всієї збірки: “Це дорослим лячно — а коли вже й дітям доводиться жити під знаком безсуддя — то гіршого й не придумаєш”. У збірці понад сто коротких новел, етюдів, притч, у яких розповідається про долі передусім дітей у війну і після війни — під час визвольної боротьби на заході України в другій половині 40-х років минулого століття. Більше ніж півстоліття минуло від того тривожного, трагічного часу. Тодішні діти тепер уже онуків бавлять. Нащо б, бачся, те згадувать, Що давно минуло, Будить бознає колишнє — Добре, що заснуло, — запитував колись Тарас Шевченко в “Холодному Яру”. Але в післямові до “Гайдамаків” він ствердно відповів сам собі: “Серце болить, а розказувать треба”. Треба розказувати, щоб застерегти від легковажності, аби не повторилися колишні біди вже тепер, коли маємо свою державу. Не легко, ой не легко дісталась незалежність Україні! А незалежність була потрібна українцям, як саме життя. Перед народом тоді стояло питання (воно й тепер ще актуальне): бути чи не бути? Це добре відчуває й розуміє Микола Петренко, який восьмирічною дитиною особисто пережив моторошний голодомор-геноцид українців у 1932—1933 роках у Східній Україні. І не тільки голодомор. За передвоєнні неповні два роки українці Західної України добре відчули вдачу “визволителів”, яких вони 1939 року вітали з квітами: арешти, депортації, нищення осередків культури, вогнища у дворах бібліотек. Це повторилося, ще в більших масштабах і з більшим розмахом, після війни. До цього додалося насильне запровадження новітнього кріпосницького ладу — колгоспів: усуспільнювали викоханого господарем рідного коня, нерідко забирали й годувальницю сім’ї корову, не кажучи вже про реманент і ті кілька десятин землі, на які селянин стягався протягом чи
На зустрічі в долинському домі “Просвіти” зібралося багато охочих поговорити про сам Конкурс, літературу та привітати авторку з вдалим дебютом. Зі Львова завітали члени журі та організатор проекту письменник Олесь Дяк. За його словами, завдання “Крилатого Лева” — вписувати в сучасну українську літературу нові імена. І перший конкурс зробив це вельми успішно. Головний редактор журналу “Дзвін” Юрій Коваль, він же і член журі, презентував також випуск часопису, який повністю присвячений молодому письменництву. У цьому числі — п’ятірка з десяти найкращих конкурсантів, кожен із яких був відзначений журі “Крилатого Лева”. Серед них — переможниця конкурсу Галина Максимів, володарка другої премії Наталія Дев’ятко з Дніпра та володарка третьої премії Роксолана Жаркова зі Львівщини. Говорили багато і про книгу Галини Максимів, і про конкурс, який цього року відбудеться вдруге. Привітати авторку завітали також міський голова Долини Володимир
Гаразд, за підтримки якого відбулося літературне дійство, та долинські поети Ярослав Савчин, Надія Дичка та Оксана Сподар. Члени журі, доктор філософських наук Ігор Держко та письменник Василь Стефак ділилися власною творчістю, дискутували про фентезі та магічний реалізм, які яскраво звучать у романі переможниці. Лунали різні думки — і від прихильників фантастичних жанрів, і від тих, хто вважає їх занадто поширеними під впливом західної культури. Втім, журі, яке обрало “Книгу амазонок” з-поміж кількох десятків інших рукописів, відзначило майстерне володіння словом, оригінальність та життєвий досвід уже сформованого автора. А також — безумовне відчуття зв’язку історії давніх амазонок із сучасністю, з українськими реаліями. Сама авторка зізналася, що робота над романом у новелах зайняла близько десяти років. Використовувала історичні джерела, біблійні тексти та власні фантазії, які приходили у снах. Амазонки Галини Максимів — сильні жінки. Українські жінки. І попри фантастичну складову книги, дуже легко провести паралелі між давніми воїнами та воїнами сучасними. Адже в непрості для України часи жінки знову стають міцною опорою. А фентезі-історії про могутніх амазонок, які зацікавлять і читачапідлітка, і читача-дорослого, — це врешті дуже потрібний нам жанр. Адже Галина Максимів майстерно струшує зі свого тексту пил гендерних стереотипів та української класики, де жінка переважно слабка, стражденна й узалежнена. Амазонки — це напротивагу. Амазонки — це синонім волі й енергії, це тяглість традиції з найдавніших часів, це твердження: “Ми — сильні!”. Це історія, яку варто читати.
Інший Петрик уже підготувався був іти до школи. І читати трохи навчився, і рахувати вміє майже до двадцяти, знає молитвочку (ну, в школі це не потрібно), може вчительці, яка прийшла до них, навіть вірш розказати напам’ять. Сержант Воронов, що квартирується в їхній хаті, теж прислухається. А вірш закінчується словами “Нас від лиха і від згуб береже Святий Тризуб”. Вирок сержанта не забарився: “Не пойдьот он в первий клас!.. А єслі і пойдьот, то нє здєсь, в другую школу!” У “другую школу” прямо з уроку забрали Настусю, якій ніяк не вдавалося закоркувати чорнильничку. Вивозять разом з сім’єю в невідомий жахливий Сибір Софійку, за якою дуже скучатиме її однокласник Андрійко. Нівечилося молоде життя заради захланних інтересів чужої імперії. “Оце ж трапилося так, що всі біди світу раптово посипалися на його маленьку голову”. І природно, що Богданко “зненавидів карателів, кагебістів, тюремників, слідчих, вартових, конвойних”. Звичайно, були й такі, що “для панства великого, для лакомства нещасного”, а дехто, й щиро вірячи в настирливу брехливу пропаганду чи зі страху ставали прислужниками окупантів, доносили на своїх односельців. Про них Микола Петренко не пише, тільки то сям, то там згадує їх. Були й учителі, прислані зі сходу України, щоб під пильним оком кагебістів втовкмачували в дитячі голови російську імперську ідеологію: “— Господь з тобою!.. — сказала мати і почепила мені на шию хрестика. — Бога немає!.. — сказала Тамара Миколаївна і пов’язала мені на шию піонерську краватку”. Але ось хлопцеві випало нести молоко вчительці. Постукав несміливо, зайшов несміливо, а “вчителька моя стояла на колінах і молилася”. Учителі висилали, передавали нагодою харчі своїм рідним на хлібну Полтавщину. “Серце болить, а розказувать треба”, — ще раз повторю слова Тараса Шевченка. І добре, що Микола Петренко щиро й просто розповів про оту “бандерівщину”, якою ще й тепер лякають (є такі!) українського обивателя. Не було б цього спротиву, який вимагав великих жертв (а він був продовженням і козацької зваги, і героїзму Холодноярської Республіки), не було б незалежної Української держави. Книжка Миколи Петренка “У Бога за пазухою” має велике виховне значення. Вона повинна бути рекомендована для читання учням усієї України.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
