Доля на тлі історії · “Колись історія назве Наш час — народженням людини, Бо, поки серце в нас живе, — Нас не поставиш на коліна”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
«Нас не поставиш на коліна!» До 100-річчя з дня народження Володимира Булаєнка
Слово Просвіти, №23 за 2018 рік
Його життя було коротким. Володимир Булаєнко народився 8 червня 1918 року в селі Сорокодуби Красилівського району Хмельницької області у бідній селянській родині. Виростав напівсиротою, бо, зранений осколками на Першій світовій війні, батько невдовзі помер. Після десятирічки навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. 1941 року з третього курсу добровольцем пішов на фронт. Потім було оточення, полон, втеча з полону. Переховувався в рідному селі. А коли Сорокодуби були визволені, знову пішов на фронт. 19 серпня 1944 року молодший лейтенант Володимир Дмитрович Булаєнко загинув смертю хоробрих у латвійському місті Баускас. Перша книга поета “Володимир Булаєнко. Поезії (1941—1944 рр.)” побачила світ у видавництві “Молодь” 1958 року з передмовою Ліни Костенко. 1974 року, після багатьох років замовчування і вилучення з літературного процесу (тут наш навічно молодий поет повністю повторив долю поетів-шістдесятників), перевидав книгу Булаєнка (знову у “Молоді”) Володимир Забаштанський. А через 20 років Микола Федунець упорядкував і видав третє видання поезій Володимира Булаєнка. Ця книга під назвою “Поки серце в нас живе” вийшла 1992 року в тому ж видавництві. Там були вміщені вірші поета і спогади про нього. Сьогодні, публікуючи добірку віршів Володимира Булаєнка, візьмемо з цієї третьої книжечки уривки зі спогадів його рідного брата Віктора Крачковського, аби нагадати, яким був наш Поет, яким був його шлях до українського слова і до безсмертя у ньому…
8 червня 2018 року минуло 100 років з дня народження українського поета-воїна Володимира Булаєнка, який був воїном у повному розумінні цього слова, бо і зі зброєю в руках, і словом на папері боровся за рідну землю. Хоча його вірші зазвучали на повний голос уже після війни, вони продовжували кликати до боротьби і стали могутнім поштовхом до розвою творчості поетів-шістдесятників, залишили яскравий слід в українській літературі. Тож сьогодні, у ці ювілейні дні Поета, ми згадуємо його військовий і поетичний подвиг і долучаємо його могутній голос до боротьби за незалежність України уже в наші дні…
нім світлі каганця” народжувалися його вір ші… Я бачив, Володю, як ти важко переживав своє становище. Як вночі болісні думки не давали тобі спати. Ти страждав од того, що борг свій перед Батьківщиною не виконав до кінця. Хоч яка в тім вина твоя? Хіба не спіткала така доля десятки тисяч людей? …Я не раз думав про ті неймовірно важкі, але й радісні для мене і матері дні, коли Володя втік з полону і дістався додому. Невеличка творча спадщина залишилася після нього, але могло і її не бути, якби доля не повела його по нашій сплюндрованій великомучениці-землі, якби не побачив на власні очі горе людське, сльози і плач народу. …Пам’ятаю, пам’ятаю, як писалися ці вистраждані кожною клітиною твого серця вірші! За весь час я ні разу не бачив, щоб ти, Володю, спав спокійно, глибоким сном. Сни твої були нетривкими. По кілька разів за ніч схоплювався з постелі, швидко щось писав, ходив по холодній кімнаті, довго дивився в темінь вікна, на Случ…
*** Восени 1943-го одного якогось вечора зайшов у наше село солдат німецької армії, розмовляв по-російському і, як з’ясувалося, тікав з фронту додому. Не знаю, хто він був за національністю і яким чином потрапив саме до нас. Гадаю тепер: його направив у нашу оселю той, хто був певен, що Володя допоможе втікачеві. Більше доби пробув він з нами, дві ночі ночував. Зачинився Володя з ним у кімнаті, весь час вони про щось розмовляли. А коли уже йшов від нас, дуже дякував нашій матері. Сказав: — Матка, який у вас хороший син Володя. А мама йому: — Дай Боже тобі, сину, свою маму побачити. Хлопчина аж заплакав.
Мама Востаннє наша мати бачила Володю у селі Копичинці, що на Тернопільщині (після повторної мобілізації, уже після визволення Сорокодубів. — В. Г.). Вийшла з дому ранньої весни, у квітні, легенько зодягнена, боса. Спершу було тепло, а потім пішли дощі, сніг. Дісталася до Копичинець і таки зустріла сина. — Мамо, рідна, нащо ти так себе мучиш? — спитав Володя. — Щоб тебе ще раз побачити, Володю, сину мій! Переночувала, вранці Володя і каже: — Мені ти нічим не допоможеш. Треба йти тобі додому, бо заберуть Віктора в армію, а ти з ним не попрощаєшся…
Повернулася мама додому застуджена, схудла, аж почорніла, але в молитвах своїх дякувала Богу, що дав їй сили для мандрів, що побачила Володю.
Похоронка Минав серпень, здавали хліб державі, тож я і працював на тій роботі — возив підводою зерно у Красилів, на елеватор… З колгоспу якось дійшов додому. Ще в дворі почув пронизливий мамин зойк. Убіг до хати. — Мамо, що таке?.. І побачив страшну картину: мама б’ється головою об стіл, а очі, очі… не можу їх забути. Який біль, яка мука в тих материнських очах!.. — Ой сину! Ой, нема Володі! Ой, нема нашого сонця!!! І мені світ померк в очах, і я кудись провалився… …Восени 30 листопада 1944 року мене призвали в армію, хоч і не мав ще повних сімнадцяти. Залишив маму саму, але всякчас мовби бачив її перед собою: сидить, голова схилена на груди, очі заплющені. Хитається, повторює одні і ті ж слова: — Ах, війна, війна, що ж ти наробила!..
Останні хвилини Ось що пише маршал І. Х. Баграмян у своїй книзі “Так ми йшли до Перемоги”: “Під кінець третього дня боїв генерал Крейзер доповів мені про те, що полонені повідомляють про концентрацію південніше Риги в районі Бауски нової танкової дивізії, невстановленої нумерації, і начебто підготовку в цьому районі наступу. Протягом 19 серпня атаки ворога були успішно відбиті на всіх напрямках, проте стрілецькі частини не змогли б так довго стримувати шалений натиск великих танкових сил, якби не блискучі дії артилерії. Танків було так багато, що зупинити і знищити їх можна було лише спільними зусиллями піхоти, танків і артилерії. 19 серпня немало броньованих громадин підпалили і піхотинці…” Ось тут, на цьому ратному полі 19 серпня 1944 року і загинув Володя…
*** Цими словами закінчуються спогади Віктора Крачковського. Але не закінчується життя Поета — героїчне, трагічне, вічне! Сьогодні йому виповнюється лише 100…
Матеріали підготував до друку Валерій Герасимчук. Реставрацію давньої фотографії Володимира Булаєнка і художнє оформлення ювілейного видання його творів здійснила художниця і поетеса Катерина Міщук.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
