Поетичний автограф · “Це земля трудних історій: Розум на крові. Тут кувалась воля в горі, І при булаві”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Із циклу «Галактики, що розлітаються»
Слово Просвіти, №23 за 2018 рік
Легко й ми змокріли: так і треба, Бо в коханні всяк пригод шука. Хай краплинами нас пестить небо Корольова і Кондратюка.
Редактура осені Ту осінь я розкреслив на ескізи, На ватмані штрихами записав; І зрозумів: без потрясінь і кризи Не вималюю власну душу сам.
Бо ліс грибами пах — туди ходили люди, Дивились сосни у небес трюмо. Ескізи переходили в етюди, Жорстоко правлячи моє письмо.
Діброви також тихо підгоряли: Згорнувши листя в образи лекал; Та нелині, як вічні підгоряни, Незрушно чатували вже на шквал.
Корегувала осінь мій живопис, Картинна її магія була; Як листя, відкидала кожен опус, Проте кожніську фарбу берегла.
І вже не помічалися ескізи, І вже губився швидко всякий штрих. Поспішний брак у творчість не пролізе, А бавитися у мистецтво — гріх.
Та осінь взорувала і повчала, А небом ключ проносився навспак. Мов на екрані, дивовиж ячала — І був то високохудожній знак.
На ювілей Івана Кавалерідзе, геніального земляка Ох, ці розмови про кави та візи, І ще про вірменський коньяк… А я спогадаю Кавалерідзе, Бо ж ювілей його, якYнеYяк.
Він виплекав в бронзі епохи й епохи. Він дев’ять віків зачинив у бетон. Не помилюся я анітрохи, Крикнувши: — Ось золотий батон!..
Але ж довкола чомусь мовчання, З чорної заздрості острови. Із Прометеєм і богом змів час він, Його всі колеги — нижче трави.
Тепер скульптури ідуть, мов кіна, І кам’яніє скульптурно кіно. Слава довічна і неодмінна Давно перейшла в пригощальне вино.
Уже дочекались в Європи безвіззя, Де вчився колись мій великий земляк. Простує століттями Кавалерідзе Мистецтвом вічним, мов кава й коньяк.
Прогроззя Травень — старт постійної грози, А її фінал — у падолисті. Весноосінь — грізні терези Понад літом, котре все в колисці.
Літо — воно, знаєте, дитя, Пестять його райдуги та грози. Всенький рік до форми не дотяг, Сестри в нього — рози й туберози.
Літо з півнадій і півщедрот, Все наливки грають в нім і муси. Літо, згодьтеся, — ще півнарод, Котрий стати нацією мусить.
І гроза йому не тільки старт, Але й поклик до трудних дистанцій, — Бо проходити у грозах гарт, Біжучи, як потяги, до станцій.
Знати: подорожній в тебе — грім, Осінь — не твоя вже передишка. Літо — це, вважайте, псевдонім, Під яким виходить гарна книжка.
Осінь буде в танцях… Па та твіст, Павутин рідке простоволосся… Чи ж уявить потім падолист Старт цього травневого прогроззя?
Про псевдоніми Коли еллани блакитніють1 І переходять бургардти у клени2, — Це значить: владці не на благо діють, Світ сповнюється кольором черленим.
Як метафізик — в будьYякій ідеї Вбачати хочу поступи пророка, Який крізь ваші пройде пропілеї, Хоч брама може бути зависока.
Відгородились ситі чинодрали, Живуть благопристойно, як в легенді; Їм що, коли розігруються драми, Які перейдуть в безуми трагедій.
Життя — театр. Всі лицедії. Себто Ти голосистий, та живи рахманно; Хоч знаєм: в кого вимушене псевдо, Того життя не пестило гуманно.
Відчуття меншовартості Дискримінації, стереотипи Такі надовкіл завелись, Що вже повії, стерви й ксантипи Дивляться гордо лишень увись.
Дискриміновано чесність і мудрість, Що й відсахнулись самі мудреці. Орли поховались за хмар каламутність. Авжеж, хай буде синиця в руці.
На ритмах гучних побутують шансони. Сюжети в театрах — усе прим інтим. Співають щось персональні персони — Речитативи? Ні, примітив.
І чорне, й червоне закінчують сіро. Трибуни тремтять від сиропу промов. Стаєш солідарним вже навіть зі звіром, Який, мабуть, близько, та все ще примовк.
Бузок Царство лілових свіч — То як теплу провістки, І не потрібен спіч, Аби про все повісти.
Колір говорить сам Про себе і силу безу, Бо віддає небесам Юний травневий безум.
І своє щастя хистке, І свої перші кроки. Серце моє палке Чує вже грому рокіт.
Небо замаяло бежем. Промінь гука в рань траву. Дякую тобі, безе, За це молоде рандеву.
Глухівське Неширока річка Клевень Упадає в Сейм;
У пониззі пахне ревень, Тишу хтось пасе.
Бо вона довкіл загусла, Вбивши вітровій. Перламутрять роси бусла По траві живій.
Звіддалік розсяяв Глухів (Соборовість бань), Сонця полиски округлі Рвуться спозарань.
Це земля трудних історій: Розум на крові. Тут кувалась воля в горі, І при булаві.
Тут здригалося міжчасся І гули часи. Тут восходило нещастя В околі краси.
Тут зродилася єдина Понад сміхYнаїв Непоборна Україна ЗYпоміж окраїн…
Чуття реальності У нас анексовано Крим — У ворога ажіотаж. Імперія стерла грим, Але залишивсь макіяж.
За ангела видає Себе ця азійська свиня. Аж смородом віддає Щоденна її стряпня.
Ще є і в Європі, на жаль, Такі, що клюють на блешню. Та ж в кулях, крові і ножах Побачать її меню.
Засипле рудою Берлін. Здригнеться в смертях Париж. Підводьтеся швидше з колін, Адже ви — останній рубіж.
Якщо подолають нас, Падете одразу і ви. Постане предивний Парнас, Де музи всі без голови. І буде загальний Донбас, Де кров’ю залиті й рови.
Звична риторика Чом забули лярви й франти Зарис твій, недавня еро, Як гуляли сикофанти, А порядні мали зеро?
Чом змовкали горлопани, Як судили ницо Стуса? Пали долі, гори планів, А ніхто ж і не здригнувся…
Чом, коли вогонь в Донбасі І народ в смертях та ранах, Фантомаси і Джульбарси Розігрались на екранах?
Риторичні запитання. Відповіді — за порталом.
Сік та Стікс Березовий сік стіка; Бірюзовий Стікс втіка, Взявши його за вантаж Цінний, яко підземний вояж.
Добрий сік — то що кров дерев, Річка Стікс з недосяжних мев. Сік той вабить людей чи ворон, А по Стіксу лине Харон, Перевозить померлих душі, Зовсім білі, яко бриндуші.
Та бриндуші — всеYтаки квіти, А ті душі — чиїсь заповіти. Заповіти — то сокровенне. Хто ж це душу забрав у мене?
Не забрав… Забере її скін, Переллє у березовий сік, І перейде вона в голубінь, Котру буде провозити Стікс. Власне, буде возити Харон. Але хто тут у кого патрон?
Суєта суєт І новий канон, І новітній чин, Й традиційно — трон… — Власне, Ви об чім?
— Ось про що скажу: Час такий настав — Люди бережуть Лиш нестрим до слав.
Юнки до гроша Рвійно потяглись. Чи свята душа, Як було колись?
Чи любов до книг Все перемага? Вже панує сміх, Де не до сміхa.
Хає “Отченаш” Не вепс, не мордвин, А таки ж бо наш Скурвий син.
Докавказький вектор І кручі Трипілля, й міжгір’я Дар’яла Моїми поєднані темами. Це вектори руху злого диявола, А чи хитруватого демона?
У серці поривність така до Кавказу, Яку я не можу приспати. Нехай і не був я там жодного разу, Та скелі тих місць — що газетні шпальти,
З яких я епоху прочитую В новітній перегук народів. Не треба неправди мені нарочитої, Я правду вбачаю в свободі.
Я мов прилітен туди, ось хатини, Які іменуються лагідно — саклі. Це ж тут воювали колись осетини, Що вольності духом так вельми просяклі.
О Дніпре ревучий! Вируючий Тереку! Якщо я дослухуюсь ваші профундо, То вже не впаду я ніколи в істерику, Й мене не підкуплять ніякі профури.
В нас символи — стрічі, як в драмі тій яви, Бо вкотре збагнули: нам жити окремо. Таке розуміє потроху й диявол, Яке усвідомив вже демон.
Строкаті жнива Гіркі випробування долі: З твердих пшениць — м’який помел. А скільки ще колосся долі Лежить, мов решка чи орел, Бо щось та пропада на полі, На цьому вічному роздоллі.
Та найстрашніше чорне жниво, Коли постріляні лежать, Як та отава, що хапливо Враз перейшла у сіножать. А поруч коні десь іржать…
І всеYтаки доцільний рух За рухом рідної планети, Бо не плямують виднокруг Бонзоподібні трафарети.
І мовчки хліб жують естети… Про суть зерна Не всякий зна.
Майже публіцистична мозаїка Всепланетний корогоде, Ти, мабуть, їйYправо, з міфів; Чи й розкаже Геродот те, Що складає славу скіфів?
Пам’ять кличе до екрана Бойовища зі століть тих: Перемоги та… Нірвана!.. Виростає лиш столітник Стати ліками на ранах.
Кров на нашинських соборах І отам, де караїми. Аж гудуть самопобори: Боряться свої з своїми, Носять хабарі й побори.
А на офісах мурали Пензля профі і базарних. Ми дивились, завмирали, Проклинаючи бездарність. Чом настали дні безкарні?
Як достукатись серцями Нам до кожного Івана, Щоб збагнув він: за свинцями Вже підкочує Нірвана? Атрофічна буде рана. Аж од міфів Та до скіфів, До сьогоднішніх огріхів.
Обіч резиґнації Вкорочуються місяці і тижні, Чимдуж літа мої у вирій підганяють. Тож дні тепер строкаті й незатишні, Як плями, що ніколи не линяють.
Вчекаюся: а може, зливи грянуть І виперуть дивніші нечистоти. Надійде осінь — листя обагрянить, Як папороті цвіт, запалить віри ґнотик.
Йому ще довго доведеться тліти, Єднаючи суспільності і пущі. І спалахнеш від нього ти на тлі тих, Яких полишило життя скороминуще.
Осібно розмірковую про вічність, Де вкупі — семафори й метеори… Ми вирвемось вовками із провінцій Крізь прапорці червоні — на простори!..
Весно>літнє помежів’я 2017>го Травень збіг холодними ночами, Вкоротивши явно простір червня. Пошепки сузір’я повінчались, Та була в них аура плачевна.
Сипав сирний сніг Молочний Шлях. Ніч од Місяця здавалась заширока. Кущ малини в білості зачах, А озера згусли, як молoка.
Нібито воно й не біла ніч, Бо широти наші невисокі, Та зоря горнулася до пліч, Наче той билинний невідьYсокіл;
І гукала вже мене до Бога, І земля потроху віддалялась. Та було злетіти неспромога: Переходив тихий світ на галас.
———————————— 1 Натяк на Василя ЕлланаYБлакитY ного. 2 Натяк на Освальда Бургардта (Юрія Клена).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
