“Ця мужня патріотка зуміла породити і виплекати в своїй душі свободу”. З блокнота письменника 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗
«Я камінь із божої пращі»
Слово Просвіти, №23 за 2018 рік
Наведеною метафорою відомий поет і громадсько-політичний діяч Олег Ольжич, закатований гітлерівцями 1944 року в концтаборі, так охарактеризував велику когорту українських незламних патріотів, які в “добу жорстоку, як вовчиця” безпосередньо брали участь у визвольних змаганнях з окупантами різних мастей, що з’являлися на теренах України. До цієї когорти належить і мужня поетеса Катерина Мандрик-Куйбіда, про яку Дмитро Павличко у передмові до другого видання її книжки поезії “Благослови вогнем” (Львів: Літопис, 2010 р.) пише: “Слово Катерини Мандрик-Куйбіди несе в собі заряд такої мужності, непокори й людяності, які стають зразками високоморального життя для сучасних і майбутніх поколінь української нації. Це, безперечно, поезія великої натхненної боротьби за українську державність душі, що сформувалася не з учнівського надуманого патріотизму, а з конкретних вражень учасниці збройних змагань за нашу національну свободу”. Маючи поетичний талант, велику працьовитість і особливе творче горіння, вона за власним внутрішнім покликом у часи бандерівського змагу, застійні “брежнєвські” роки і після них пише від чистого серця вірші, про які не могла і думати, що вони можуть бути опубліковані. А поезія її цікава, хвилююча, націєтворча й щира, у ній — про реальний доокружний світ, про біль і радість людської душі.
Микола ВАСИЛЕНКО
Катерина Мандрик-Куйбіда народилася 1927 року в селі Сукіль Івано-Франківської області, де неповторні зеленою красою гори, розкішні ліси і вирізьблені природою гранітні стрімчаки своєю мальовничістю невільно витворюють у людині любов, щемку прив’язаність до рідного краю, свободи і поезії — а це вже перші підвалини патріотизму, усвідомлення себе як громадянина рідної Батьківщини: Ось вони — мої Карпати: Хвилі сосон і смерек — Підбадьорливі сонати, Закарбовані у смерк. З дитинства, як джерельну оздоровлюючу воду, вона плекає у серці любов до рідного краю, тому не випадково у роки юності, коли 1939 року на західні землі України присунули совєтські окупанти й почали антигуманними, жорстокими, варварськими методами поспішно утверджувати свою владу терору, за сумнівними доносами ув’язнювати українських патріотів, яким ліпили ярлики “українських буржуазних націоналістів”, безпідставно чинити розправи над “неугодними”, масово переслідувати й родинами висилати в далекий сибірський край, де від примусової непосильної праці, приниження, знущання і голоду вони швидко гинули, а коли прийшли німецькі окупанти й так само, як попередники, почали тероризувати людей, вона без зволікання стає на стежку боротьби з окупантами. Оскільки знає гірський терен свого краю, як власну долоню, то відомими тільки їй стежинами переводить похідні групи вояків УПА через гори і ліси до місцин дислокації, — виконує обов’язок зв’язкової. А у кінці сорокових років іде у підпілля, опікується пораненими повстанцями, забезпечує харчами, пере їхню одіж.
Олесь ДЯК
1950 року її заарештовують, запроторюють до тюремних камер, до яких, як думали, ніщо не може проникнути: ні сонце, ні рідне їй слово, ні надія на вижиття. Але помилилися. Крізь кам’яні стіни в’язниці і зачинені масивними замками металеві двері пройшла Муза і заговорила до неї словами звитяжної поезії, оптимізму і віри у перемогу свого народу над утискувачами: Ой тюрмо, ой тюрмо Станіславськая…
Сидимо в підвалі, Як оті мерці, Нам тюремні стіни З’їли рум’янці…
Що слідчий питає, На все кажем: “Ні!”. А він кулаками Б’є по голові.
А якщо не впала, То б’є у живіт, А потім у груди… Аж темніє світ. 1950 р. Після тривалих допитів і фізичних тортур суд виносить вирок — 10 років ув’язнення в режимних сталінських концтаборах і позбавлення громадянських прав терміном на 5 років. 1951 року в худоб’ячому вагоні з іншими в’язнями її етапують на Північ до жіночого концтабору №4, місто Інта. У тому ж місці, у ті ж роки в концтаборі №2 відбував і я свій термін ув’язнення. У таборі Катерині Мандрик на в’язничому бушлаті одразу ж пришивають номер В-1-684, — нове її прізвище, на яке мусила озиватись. Тайга. Бараки, як могили; Дроти ощирились колючо. Сніги довкруж усе закрили. Безрадісно і неминуче… ………
Переживу — не перебуду! Перетерплю, перекигичу І вас до праведного суду Колись покличу. 1954 р. На Півночі, зазнавши виснажливої праці, приниження й знущання наглядачів, вона духовно не зламалась, не згубила віри у справедливість, в українську національну ідею, за яку бореться. Спілкуючись з однодумцями, мріє про звільнення України від сталінської тиранії і, удухотворена такою вірою, усупереч концтабірним заборонам, ризикуючи, пише вірші про каторжне існування політичних в’язнів, виливає своє почуття суперечливості, несприйняття національної пригнобленості: Боротьба обернеться в легенди. А тепер — лиш кров і смерть… Хрести. Прочитайте наші тестаменти — Ці бажань зникаючі сліди.
З вірою у Господа святого, З честю, що знамена підняла, Ми ішли на смерть заради того, Щоб Вкраїна вільною була. 1950 р. Крім глибокого почуття любові до рідного краю, України, її не менше за тяжких умов життя підтримувала велика віра у Бога. “З молитвою до Бога, — пише Катерина Мандрик в автобіографії, — я стійко переносила всі нелюдські умови пересилок і концтаборів. Молитва до Бога допомогла пройти через всі муки комуністичного пекла знущань”. 9 травня 1956 року, вийшовши на волю, дозволу на повернення додому не отримала. Вона залишається спецпоселенкою в Інті. Там виходить заміж за давнього знайомого Степана Куйбіду, який відбував десятилітнє ув’язнення за участь в Українській Повстанській Армії. Там народжує трьох синів. В Україну повернулася 1964 року інвалідом другої групи, поселилася з дітьми в місті Болехові, куди за рік повернувся і Степан Куйбіда. Маючи велику патріотичну мету і духовну волю, яку міцно гартувала в каторжних сталінсько-беріївських концтаборах, Катерина Мандрик-Куйбіда не залишає літературну творчу діяльність, збирає фольклор, має активну громадянську позицію. У 90-х роках, коли постала незалежна Україна, бере участь у всіх національно-суспільних процесах, мітингах, конгресах, з’їздах, кличе до вищої європейської цивілізації, до політичної свободи і захисту української мови від русифікації. Її подвижництво на життєвій стезі гідно оцінили відомі сучасні письменники і літературознавці. “Дивовижне, захоплююче враження справляє героїчне життя і духовний світ Катерини Мандрик-Куйбіди! — пише Микола Жулинський у статті “Яке велике щастя — вірити!”. Рідкісне поєднання самопожертви в боротьбі за волю Батьківщини і творчої самореалізації. Ця мужня патріотка зуміла породити і виплекати в своїй душі свободу. Свободу вибору місця в національно-визвольній боротьбі та свободу творчого самоздійснення”. 14 березня 2004 року поетеси Катерини Мандрик-Куйбіди не стало, відійшла у вічність. Вдячні земляки у Болехові 2007 року спорудили їй пам’ятник, її ім’я носить школа. Видавництво Літопис: Львів, 2012 р. видало друком твори поетеси у трьох томах: “Ми Україну обороним” Т. 1, Поезія, автобіографія; “Піснями скріплюємо волю” Т. 2, “Із пісенної скарбниці Катерини Мандрик- Куйбіди”; і “Родовід вкраїнський вічний” Т. 3, Статті, рецензії, спогади, листи. Воістину український народ тримається на подвижництві своїх героїв, титанів незламного духу, які у постійній боротьбі з тиранами виборювали людині достойне життя. Згадуючи каторжні роки, мені легко писати про першопрохідців незалежності України, цивілізації і демократії, бо не з преси довідувався про них, а особисто знався з багатьма у роки ув’язнення на Далекій Півночі. Тоді я відбував свій реченець у чоловічому концтаборі політичних в’язнів №2, а жіноцтво — у таборі № 5, разом працювали на вугільних шахтах. Пізніше, вийшовши на свободу, активно листувалися, підтримували дружні стосунки. І досі пам’ятаю молодих дівчат-політв’язнів, українських патріоток: Дарину Масюк, Славу Крижанівську, Олю Мороз, Славу Лятушевську, Рому Сімків, Олю Мацелюх, Любу Пальчевську, Катерину Мандрик, — вона писала вірші й конспіративно надсилала їх до нашого табору. Мої табірні друзі у свій конспіративний спосіб, підкуповуючи наглядачів тютюном і цигарками, передавали дівчатам мої вірші. А 1 січня 1954 року вони передали нам (ув’язненим парубкам) смачний торт, який спекли у таборі з надісланих з України домашніх продуктів. Того дня я написав вдячного вірша і подбав, щоб його прочитали наші дівчата: Мені сказали, що ваш торт медовий, З горіхів спечений, крупи й пшона, Що в ньому цукор і мигдаль чудовий І навіть добра чарочка вина.
Не знаю, — в їжі кепський я знавець. Але що в ньому запах мого краю, Любов і свято, доброта сердець — Про те я достеменно знаю. 1 січня 1954 р. Незабаром у відповідь друзі принесли віршований катрен щирої подяки, який був підписаний ініціалами: К. М. Впевнений, що це був вірш Катерини Мандрик, яка була наймайстернішою з-поміж тих, хто писав вірші у таборі, ховаючи їх від кагебістських нишпорків, як і я, у закоркованих пляшках на терені шахти.
29 травня у конференц-залі Львівського історичного музею відбулася урочиста церемонія вручення нагород переможцям III Всеукраїнського літературного конкурсу патріотичної поезії імені Катерини Мандрик-Куйбіди та презентація другого тому антології громадянської лірики “Свіча під небом грозовим”. На жаль, серед присутніх не було лауреата другої премії цьогорічного поетичного змагу письменника з Херсона Миколи Василенка. Організаційна управа конкурсу не ризикнула запросити позадев’яностолітнього пана Миколу в не близьку дорогу, а було вирішено вручити йому високу нагороду в рідному Херсоні на одному з літературних вечорів. Сьогодні пропонуємо читачам улюбленої газети есей-спогад Миколи Василенка “Я КАМІНЬ ІЗ БОЖОЇ ПРАЩІ” про нелегкі часи випробувань українських письменників-патріотів у радянських концтаборах, серед яких творили історію “вільної” літератури і Катерина Мандрик-Куйбіда, і Микола Василенко.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
