Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Це святе місце, звідти до нас іде дух жертовності, подвижництва. Це наша пасіонарія”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Столиця мого дитинства Д Доо 115500##ррііччччяя ««П Пррооссввііттии»»

Слово Просвіти, №23 за 2018 рік

А оце щойно промотоциклювали селом німецькі зольдати — і селяни навперебій зголошують: “Буде наша Україна! Більше нема ні поляка, ні москаля! Воля прийшла! Більше ніхто нам кривди не зробить!”. Йдемо до ґміни (сільради). Там уже місцеві парубки закріплюють наспіх роздобутий наш жовто-блакитний прапор. Він у верхній частині променить жовтизною сонця, нижня блакить пливе-хлюпає джерельною водою, підсиненою небесами. Ми вітаємо себе: “Слава Україні! Слава-а! Слава-а!”. Стариня хреститься і витирає сльози, а радість бризкає з грудей… Це було! Було-таки!.. Та коли вже через тиждень німаки здерли і пошматували наше знамено — божественне жовто-блакитне послання пращурів, то “Просвіта” розчинила навстіж двері читальні — і хлібодари зібрались на Велику Раду села! Мали врадити, як повестися з “омріяними визволителями”! Не чекали зверхніх наказів своєї підпільної партії ОУН, а відразу цілим селом брали під захист свій обдурений народ… Це моє житейське, дитяче видиво у селі Могильниця біля Теребовлі на Тернопільщині. Сонячне моє Поділля! Колосисте моє Поділля! Ти приходиш до мене не тільки у снах, а й у мареві споминів. Ось ми їдемо возами з Могильниці на фестини до Теребовлі, коні гривасті заквітчані, на возах жовто-блакитний мерхіт… Це просвітяни влаштовують на теребовлянському замку торжество Українства. І що нам брехливі та жорстокі німаки? Виженем і їх, підуть слідом за польськими пацифістами, за московськими “визволителями”. Вони такі самі зайди, як поляки й москалі. Мій батько (сільський коваль) Осип Павловський каже щиро і коротко: “Тра братися за зброю! Тра конче вогню!”. І вже я у батьковій кузні на підставці-столику, аби дістати до дишля ковальського міха роздмухувати вогонь, бо дорослі хлопці пішли на збройний вишкіл. Добре я знала, що хворий батько не годен стати до бою, зате його кузня стане організаційним, розвідувальним пунктом сільських месників. І я, ковалівна, роздмухую той вогонь. Батько ніжно-обережно бере молот і не гатить ним по ковадлу, а дзвонить срібно, крешуть іскри увсібіч — і з безформного шматка металу постає потрібна людям річ, спотребиться і нашим хлопцям у лісах. Дякую, отче, за той вогонь, почерпнутий у просвітянській гущі! Я його іскрами розсипала по своїй учительській ниві! Дякую, матусю, за те, що чепурила просвітянську оселю, щоб її світло осявало наш замордований народ! Могильниця! Може, для когось це сумна назва села на Поділлі, над річечкою Гнилою (Лінивою) Рудкою? Але ж ні! Бо для мене й моїх односельців це енергетичний ресурс! Праворуч за плином річеньки, горою — Могилки, ліворуч (поодаль села) — Висока Могила. Ніяких поховань на Могилках нема. Це розоране поле, помежовані людські долі. Там мій рідний дідусь Іван Павловський на схилі життя працював громадським польовим: удень і вночі оберігав од бурі й дичини людську працю. Висока Могила справді була тоді високою, а навколо — пасовисько. Паслися коні, корови, вівці, кози…; а пастухи справляли там свої запальні ігрища. Та на Високу Могилу не виходили ні пастухи, ні тварини. Нам заказано батьками, тому що у Могилі прах захисників села від турків і татар. Сотні літ лежать охоронці рідного краю в цій Могилі. Над ними хрестом височить

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин