Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На часі · “При демократії суспільство повинно знати свою мету”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Що робити з українською демократією?

Слово Просвіти, №23 за 2019 рік

Першорядне значення монографії полягає в тому, що її автори дослідили життєпис та наукову спадщину М. В. Птухи багатогранно й поглиблено, в усій складності його життєвої долі — і перед нами постає не благополучний в усіх відношеннях, лояльний до Радянської влади учений, а людина феноменальна, титан праці, велич якої вражає самобутністю та унікальністю, навіть трагічністю. Чим більше нового, невідомого, пізнавального вводять автори у свою книгу, тим більш привабливим, захопливим стає образ ученого, тим більшу повагу викликає загалом і вся українська наука. І справді, самобутність М. В. Птухи вражає. Феноменальна працелюбність і працездатність, його лідерство як очільника наукової школи високо оцінив Президент Національної академії наук України, академік Б. Є. Па тон. М. В. Птуха гідно підноситься у колі таких величин, як академіки М. І. Туган Барановський, К. Г. Воблий, Є. Є. Слуцький, Р. М. Орженцький, О. В. Корчак Че пурківський, А. П. Хоменко та ін. Особливо важливу роль у житті та науковій діяльності М. В. Птухи відіграли академіки М. І. Туган Барановський та К. Г. Воблий. Оскільки раніше у низці публікацій з пошани до М. В. Птухи стверджувалося, що Демографічний інститут було засновано з ініціативи Михайла Васильовича, то автори монографії усувають цю історичну несправедливість, посилаючись на визнання самим Птухою, що цю першу в світі установу з наукового вивчення людності було засновано за думкою М. І. Туган Барановського, якого Михайло Васильович у статті “Академік М. І. Туган Барановський, як економіст” назвав своїм великим учителем. Саме доцент Петербурзького імператорського університету М. І. Туган Барановський, професор I. Г. Кауфман та професори Берлінського університету В. Й. Борткевич і К. М. Баллод справили вирішальний вплив на становлення наукового світогляду М. В. Птухи, утвердження його життєвих принципів, визначення ко ла його наукових інтересів, орієнтованих на західні наукові цінності. При цьому автори монографії знайшли достовірні матеріали для повної реабілітації імен названих вчених, осквернених у 30 х роках ХХ століття групою київських ортодоксальних марксистів. Всебічно науково вивірений життєпис академіка М. В. Птухи дає підстави бачити його у колі учених подвижників, гідних для наслідування сучасними й майбутніми поколіннями. Духовне багатство цієї людини — найгуманніша в світі ідея: людина як безконечна цінність. Ця висока людинолюбна ідея, яка найповніше виражає всю сутність наукової творчості академіка М. В. Птухи, набуває особливої значущості, якщо зауважити, що озвучено її у лиховісну годину — у годину тотального нищення самого людського життя та осквернення людської гідності. Це був час небаченого розгулу в Україні морально психологічного терору, нагнітання в суспільстві страху, підозри, недовіри один до одного. І саме в цей час, зберігаючи в душі як найсокровенніший скарб почуття людської гідності, М. В. Птуха кладе на папір такі слова: “Більшу увагу, що її звертають на людину як таку, слід пояснити зростанням цінності людини як безпосередньої продукційної сили, а по друге, чимраз більшим поширенням погляду на людину саму собою як безконечну цінність” (1928 рік, у монографії “Смертність в Росії й на Україні”). З іншого боку, доводилося переборювати неймовірні труднощі фінансові, матеріальні, побутові. За роки діяльності (1919— 1938) Демографічний інститут, очолюваний незмінним директором, академіком М. В. Птухою, видав 14 томів статистичних матеріалів, зібраних і науково оброблених зусиллями невеличкого колективу (у 1926 р. було 11 штатних і нештатних співробітників; у 1934 му, коли до Інституту приєднали кафедру народного здоров’я, гігієни та санітарії, яка раніше була у складі Фізико математичного відділу АН УРСР, — близько 30 співробітників). Але чи здатен сьогоднішній учений статистик, учений демограф, який працює у фешенебельних кабінетах, завалених найсучаснішою обчислювальною технікою, бодай уявити, у яких умовах, за яких обставин працював М. В. Птуха та його соратники?! Автори монографії вмістили витяги зі звіту М. В. Птухи за 1929 рік: “Особовий склад Інституту” за час його існування, на 1.Х. 1929 р. він такий: Директор Інституту — акад. М. В. Птуха. Штатні наукові співробітники: П. І. Пустоход, М. М. Трацевський і В. Ф. Резніков. В. о. штатного статистика П. С. Головін. Нештатні постійні співробітники — П. І. Вікул, Ю. О. Корчак Чепурківський, Ю. М. Масютин, К. К. Хлопік (Катерина Костянтинівна — дружина М. В. Птухи. — М. Ш., Н. К.), А. П. Хоменко та Е. Шеби шева. “Щодо устаткування та приміщення, то з початку роботу в Інституті проводи лось без спеціяльного устаткування, потім куплено було 1 аритмометр. У р. 1927 з Німеччини було виписано два аритмометри системи “Тріумфатор”, в р. 1929 придбано ще два системи “Адлер”. Таким чином науковий інвентар Інституту нараховує 5 аритмометрів, опріч яких є ще 8 логаритмічних лінійок. Демографічний інститут до середини 1925 року посідав 2 кімнати в буд. № 54 по вул. Короленка, нині ж має 3 кімнати в академічному будинку ч. 23 по вул. Жертв Революції” (монографія; с. 112). До відома студентів (і не тільки економічного профілю), які нині навчаються у просторих світлих аудиторіях, начинених найсучаснішими зразками техніки лабораторіях: ось на якому технічному “обладнанні” вчилися студенти, яким читав лекції професор Київського комерційного, потім інституту народного господарства М. В. Птуха (з його звітів за 1923—1924 та 1925—1926 роки): “Главнейшим препятствием для нор мальной работы кафедры в отчетном году служили следующие обстоятельства. На первом месте следует поставить необору дованность книгами и счетными прибора ми, а также помещениями. В отношении книг достаточно указать на то обстоя тельство, что в Кабинете статистики не только не имеется ни одного нового инос транного статистического источника, но из за отсутствия средств нет даже московских и иных статистических изданий, по лучить которые бесплатно не удалось. Хо тя в Кабинете имеется 5 счетных машин, однако только 2 из них более или менее удовлетворительны, да и они от постоян ной интенсивной работы часто портятся. Однако практически наибольшие трудности для нормальной работы доставляло помещение. Само чтение общего курса часто расстраивалось из за отсутствия аудитории (после того как 1 ю аудиторию за лило водой). В еще большей мере страдали из за помещения практические занятия. В начале учебного года кафедре отведено было 2 аудитории и 3 комнаты под книгох ранилище, позже одна из аудиторий отда на была бухгалтерскому кабинету. При на личности 3 ассистентов, которые, в сущности, ежедневно вели то лабораторные, то практические занятия, помещение Ка бинета оказалось совершенно неудовлет ворительным...” Ось такі вони, уроки академіка М. В. Птухи та його часу: уроки високої працелюбності й результативності за умов найнесприятливіших для творчої праці. Як же сьогодні в Україні не вистачає такого вченого демографа, яким був він! Саме сьогодні і саме такого. В Україні, де нині ніщо не промовляє про людину як безконечну цінність. В Україні, де суспільство, зокрема й учені демографи, нас тільки змирилося з фізичним і духовним нездоров’ям людини, що не обурюється і не вимагає від влади навіть проведення Всеукраїнського перепису населення, якого не було від самого 2001 го року! Які ж інші, дорожчі, владні інтереси заступили першорядну стратегічну проблему, якою є проблема самого існування українців як нації?! Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано Франківськ Досі нас орієнтували на зміну формальних інститутів демократії, але без знання природи нашої демократії ми не зможемо нею цивілізовано, ви гідно для себе користуватися. Відтак нами маніпулюватимуть чужинці й ті, хто належить до класу політиків і власників політики. В українському виконанні влада волею арифметичної більшості — це ще не демократія. Тарас Возняк говорить про владу некомпетентних простаків, а філософ Володимир Сабадуха вважає проблемою сучасності домінування посередньої людини, яка втратила розуміння і потребу в особистісній ієрархії. Про фатальну втрату органічної особистісної ієрархії говорив відомий теоретик української державності В’ячеслав Липинський у своїй статті “Ієрархія”. Якщо повернутись до історичних основ філософії, ми відкриємо собі зовсім несподіване — Арістотель вважав демократію як владу чисельної більшості протилежністю політії, владі більшості, яка має єдину мету. В сучасному сенсі політія — це справжня демократія, яка досягає мети суспільства, яка визнає особистісну ієрархію і дослухається до слова особистостей, еліти. Ми — нація затятих індивідуалістів заздрісників, яка не визнає авторитетів із власного середовища, рідко і нетривало готова підпорядковуватись соціальній дисципліні і здебільшого вважає особистісну ієрархію вигадкою філософів. Це було актуально для виживання етносу в умовах століть бездержавності, але згубно діє в умовах незалежної України. Досвід сучасної незалежності засвідчив, що самостійно, без підтримки власної держави, своєчасно подолати цю слабкість українців неможливо. На жаль, досі у владі домінували ті, що відкрили для себе необмежені можливості заробляння на рефлекторній слабкості українців. Так утворилося закляте коло української демократії, необхідність розірвати яке особливо гостро постала зараз. Ми можемо це зробити лише сподіваючись на власні сили і довірившись особистостям з власного середовища. Так звана прогресивна світова громадськість насправді є жорстко конку рентним середовищем і теж вирішує, чи скоро вирішуватиме, схожу проблему слабкості громадянського суспільства. Наша проблема успадкована, майже генна, а світ переживає це вже як наслідок, як побічний ефект глобалізації та інформаційного самозамкнення у віртуальності соціальних мереж і через надмірну раціоналізацію сучасного життя. Світ бореться за права всіх і вся, вважаючи метою максимальну незалежність особи, мимоволі втрачаючи головну суть людини, яка є передовсім істотою залежною, тобто такою, що живе завдяки прийняттю особистісної ієрархії, завдяки принципу дії “розумного людського вулика”. Про особливу важливість емоційного спілкування в суспільстві, яке рятує від інформаційної атомізації, я прочитав недавно в одному з інтерв’ю відомого французького філософа Пітера Маккорміка, і це наштовхнуло мене на думку: там, де живемо, нікому зібрати охочих для живого спілкування про мету і можливості нашого спільного життя в державі. Партії “міського типу” і організації без живих осередків спілкування, грантоїдна імітація самоорганізації — це та ціна, яку ми заплатили, щоб стати формально демократичним суспільством при олігархічній владі посередностей, для яких мета і цінності суспільства реально “за дужками”. При демократії суспільство повинно знати свою мету — і тоді результат вибору арифметичної більшості генеруватиме владу, яка цю мету наближатиме і утверджуватиме. Суспільство повинно чинити компетентно, хоч не кожна людина окремо може бути до цього здібною. Мова, віра, українська сила є цінностями, без яких немає спільної мови про народну мету, але концентрація народної уваги мусить бути на меті, інакше її не досягнути. Народ повинен щоденно чути це від авторитетних особистостей, розуміти потребу підпорядковуватись особистісній ієрархії, навчитись слухати свою еліту. А це велика проблема, бо у питанні демократії українцям явно бракує чесного просвітництва, опертого на просту філософію життя. Стародавні філософи називали демократію найгіршим ладом, який веде до деспотії. Сучасний технологічний прогрес значно полегшує деградацію демократії, звузивши поле живого спілкування особистостей і ускладнивши здійснення народної політики досягнення спільної мети. Йдеться про інформаційні виборчі кампанії, голосування он лайн і референдуми ледь не щодня. Тому ризик підміни демократії деспотією групи осіб чи некомпетентної, інформаційно маніпульованої більшості, дуже великий. Це завжди відбувається непомітно і несподівано для всіх, коли зупинити вже неможливо і неправильний вибір на шкоду спільній меті вже зроблено. Виявляється, що зростаючий прогрес автоматично не покращує демократію, бо це справа не бізнесу, а спосіб життя людської спільноти, незалежно від її заможності й оснащеності гаджетами. Без домінування спільного ціннісного чинника і визнання принципу особистісної ієрархії формальна демократія більш людяною і справжньою не стане. Люди, яких ми обираємо у владу, завжди керуються власними цінностями. Це аксіома. Реальну владу над масою завжди мали і матимуть люди з домінуючим соціальним статусом — багаті, популярні й яскраві особистості. Народ повинен вміти роз пізнавати в людині особистість, здібну до влади. Це єдине, в чому громадяни мусять бути компетентними. Долання емоційного інфантилізму та невігластва маси — це велике поле для просвітницької роботи еліти нації. Звісно, ніхто з апологетів фальшивої демократії в цьому не зацікавлений, бо це працює проти їхнього способу збагачення коштом людської маси. Якщо штучно обмежити формування елітарних особистостей (духовної аристократії) і їхній вплив на масу, то демократія рано чи пізно перестає навіть віддалено нагадувати демократію, перетворюючись у ритуал закляття маси на послух владній верхівці. Ми можемо несподівано для себе голосувати проти власних цінностей, в невіданні, якою є мета нашого народу насправді. Так не повинно бути, якщо ми хочемо собі добра. Висновки: 1. Українське суспільство самостійно не може змінити застарілу парадигму виживання без глибокого і масового просвітництва про закони користування власною демократією для досягнення простої, однакової для всіх мешканців планети мети — блага, справедливості, захисту і духовного задоволення на своїй, Богом даній землі. 2. Просвітництво про справжню демократію об’єктивно не може відбуватися під нищівним інформаційним тиском тих, хто заробляє на слабкості українців, тому важливе живе спілкування, інформаційна грамотність та інформаційна свобода. 3. Бідна еліта і бідна народна маса не здатні до спілкування і формування єдиного суспільства. Тому соціальна справедливість передує самоорганізації і створенню умов для повноцінного відтворення громадянства та особистісної еліти. 4. Якщо це не станеться впродовж пів століття, українському етносові загрожує закритична втрата державотворчої сили і винародовлення. Нас не тішить те, що минулі вибори визнано демократичними. Резуль! тат всенародного голосування змушує задуматися над глибинним проце! сом народовладдя. Бо на поверхні людського сприйняття лише зачовга! ний слоган “демократичні цінності”. Насправді демократія є не цінністю, а лишень одним із недосконалих способів публічної реалізації народом усі! єї повноти влади. А цінності — це все те, що робить народ гідним мати вла! ду для полегшення щоденного життя, а в ідеалі — щастя жити на своїй, Бо! гом даній землі. Кожен народ творить демократію в особливий спосіб, згідно з традицією та ціннісними орієнтирами. Якщо нас дивує чи засмучує наша демократія, то не “система злочинної влади” винна, а біда чи загад! ка криється в нашому “особливому способі” реалізації народовладдя.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин