З блокнота письменника · “Він поспішав розповісти про все, що йому пощастило побачити”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Леонід ТЕНДЮК
Слово Просвіти, №23 за 2019 рік
“Слово Просвіти” продовжує друкувати уривки з нової книги Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала”, що завершує своєрідний цикл авторської мемуаристики, з якого вже побачили світ “Протирання дзер! кала” і “Тіні в дзеркалі” з огляду на те, що ці публікації викликають під! вищений інтерес у наших читачів.
Закінчення. Поч. у ч. 22 за 2019 р. Федоровська звинувачувала поета в усяких смертних гріхах. Її критичній фразеології позаздрили б погромники з часів сумнозвісних “Про леткульту” й РАППу. У відповідь на Лади ну інвективу зі сторінок “Литобозрения”, котре так пригрівало Федоровську, я надрукував у “Літ. Україні” різку статтю “Симптом критичної аберації”, де звинуватив її в естетичному дальтонізмі. Тобто інкримінував іменитій критикесі елементарну непрофесійність. У Лади знайшлися адвокати в керівництві Спілки письменників. Мене пробували перевиховувати, однак я стояв на своєму. До того ж мене під оборону взяв Павло Загребельний, який знав матримоніальну історію Тендюка, відверто симпатизував йому і не приховував своєї антипатії до Федоровської. Десь уже в роки незалежності Лада Костянтинівна почала видавати одну за одною збірки віршів. Звичайно, російською мовою. Котрась із книжечок трапи ла мені на очі. Я прочитав і не повірив собі: римування на аматорському рівні. І ця особа вчила всіх писати?! Федоровська критик не підказала Федоровській віршувальниці, що те віршотвориво просто не можна показувати людям. А тепер знову повертаюся в цій історії до світлої особи Леоніда Тендюка, який світить мені з пам’яті привітним усміхом і звучить дотепними анекдотами, котрих він знав неймовірно багато і дуже любив їх розповідати. Він надовго пропадав із Києва. А потім хтось повідомляв: “Тендюк повернувся!” І було дружнє застілля. Шумувало в келихах шампанське, вдаряв у голову коньяк, а Льоня розповідав нам про далекі одіссеї, про коралові атоли, про екзотичних аборигенів, про пасати і мусони. Ми дивилися на нього, обпаленого тропічним сонцем, обвіяного солоними вітрами, і ні як не могли зрозуміти, що ж його жене кудись на край світу. Має вже чимало зароблених грошей. Може нікуди не йти на службу. Сиди й строчи мемуари про всю екзотику, котру тобі пощастило взнати са мовидячки. Але він заперечливо махав головою і казав, що ось уже чекає виклику для нового плавання, котре триватиме пів року. Якось зацитував нам із Максима Рильського: В далеких джунглях сивіє факір Під сонцем рожевіє Гонолулу, І дальніх арф незнаний перебір Поетові торкає душу чулу… Тоді я ще не читав Джозефа Конрада, який описав той магічний вплив, котрий має на людську душу море. Очевидно, не на кожну воно діє. Але є ті, що відразу ж стають його довічними полоненими. Цікаво, що найбезнадійнішими море манами робляться ті, хто народився і виріс на суші. Хто того моря й в оці не тримав до якогось часу. А потім із чоловіком щось сталося — і він пропав для суходолу. Його інфікувало море невиліковно. Думаючи про Тендюка, я почав подумки перебирати імена відомих мені мариністів. Здається, всі вони — з безнадійно сухопутних родин і далеких од морів країв. І сам поляк Коженьовський із Житомирщини, що став класиком англійської літератури Джозефом Конрадом. І Юрій Яновський із південних українських степів, де завжди навіть не вистачало води. А він створив натхненний гімн морю і його людям — роман “Майстер корабля”, та ще книжку “Голлівуд на березі Чорного моря”, де також учувається плескіт хвиль і бентежна морська атмосфера, що огортає собою вічні береги. Це ж молодий степовик Яновський вклав в уста свого героя ті слова: “Ти думаєш, що ми не можемо підняти якір свого корабля і поставити вітри
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
