Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Він поспішав розповісти про все, що йому пощастило побачити”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Одіссеї одного життя

Слово Просвіти, №23 за 2019 рік

ла? Що ми не сильні духом і ділами для того, щоб заспівати веселої пісні про далекі краї, про блакитні високості неба, про бадьорі химери оновленого духу?” А юний син суходолу глухий Олекса Влизько, що, загіпнотизований неоглядною водною стихією, вибухнув феноменально експресивними “Морськими бала дами”! Де вони взялися в нього?! Чи ще один безнадійний сухопутник — Ґео Шкурупій, “король футу ропрерій”, епатажний соратник ексцентричного Михайля Семенка, якого теж уразила ця прекрасна бацила, і він зізнався в тому: В краї незнані запливли Де сонце пестить смачний банан, Де в задушні, пахучі дні Приглушено стогне “там#там”... Виблискує там огнями далечінь І море, як зелений луг, Де плюскає зомліла лінь Од соняшних потуг. Дзюрчить під кораблем вода, Навколо ж розрізає глиб Дельфінів іскробарвна гра. І пурхання летючих риб... І раптом десь далекий грім І течія, як водоспад, З осель стовпом курчавий дим І поруч пальм високий ряд. Припливу шум і рифів рик Гуде навколо корабля, І з щогли вищої бадьорий крик: — Земля!.. Земля!.. Відома журналістка і талановита поетеса Юлія Косинська, що разом із чоловіком Олегом Круком обмандрувала хтозна-скільки країв, розпитувала Тендюка, як у нього почалося все те, що стало головною сторінкою книги його життя. Попервах ні би й нічого особливого. “Про море і мандри я мріяв змалку, певне, як кожен хлопчик. Хоча ніколи його не бачив, бо народився в українських степах. А от поштовхом до дії стала моя несподівана подорож на Далекий Схід, коли я, вже як кореспондент газети “Молодь України”, взяв участь у відкритті повітряної траси “Одеса Владивосток”. Повернувся до Києва, відзвітував серією нарисів і знову подався туди, де сонце сходить… Зачарувала мене природа тих країв — неозора тайга, величні сопки, грізне море. Отож швидко зробив свій вибір… Так я на звіробійному кораблі вирушив у свій перший рейс…” То був старт у нове життя. Інфекція, що спричиняє мандроманії. І пішли за рейсом рейс. Селюк степовик назавжди оморема нився. Щоб уже ніколи не позбутися від цієї залежності. У Тендюка чимало віршів, де він звіряється про свої почуття і враження, винесе ні з далеких мандрів, і про те, що незбагненними таємничими силами прикувало його до морів та океанів. Адже ж ніхто не приневолював його до такого життя. Він сам вибрав його, і якщо людина таки буває щасливою, то був щасливий у ньому. Ось один із таких віршів: Коли закінчуєш походи — Бронзовотілі, молоді, На тихі трави, чисті води Ми повертаємось тоді. Я — степовик. Та б’ється змалку Морська стихія у душі. Штормами хрещені рибалки — Мої брати й товариші. Блукав із ними, що й казати! — І до пуття й не до пуття. Уклін тобі, старенька мати, — Моє збентежене життя! 1981 року він мав ювілей. Зустрів своє 50 ліття. Тоді була традиція: на кожен ювілей “Літ. Україна” відгукувалася статтею про винуватця торжества. Тендюк чомусь попросив, щоб про нього написав я. Може, виходив із того, що я — на противагу деяким з його кола — все таки читав книжки. Не було характерною традицією нашого письменництва читати одне одного. Здебільшого обходилися вислуховуванням лаконічних автокоментарів і з них ви носили якесь враження про книжку колеги. Леонід регулярно дарував мені свої видання зі зворушливими дедикаціями. Я щось із них читав і казав йому свої враження. Він, певно, вірив, що знайду щось важливе у його поезії і прозі. Отоді я й почав читати Тендюкові книги мандрів: “Одіссея східних морів”, “Шукачі тайфунів”, “Люди з планети океан”, “Альбатрос — блукач морів”, “Полінезійське рондо”, “Експедиція “Гондвана”, “Голова дракона”, “Слід Баракуди”… І коли він усе це встиг понаписувати? Матрос Тендюк мав на кожному кораблі, де він був членом екіпажу, масу обов’язків. А вакації на суші, як правило, були короткими. Тільки но опинившися в Києві, Леонід уже починав ностальгувати за морем. Океани й моря озивалися й у його віршах. Це відчутно в поетичних збірках “Береги моєї землі”, “Тиша, стривожена штормом”, “Голос моря і степу”. Але про за в нього брала гору над поезією. Віршів Леонід писав дедалі менше. Подеколи місяцями в нього не з’являлося жодного рядка. Натомість документальна проза ви літала мовби з конвеєра. Він поспішав розповісти про все, що йому пощастило побачити. Колись так писав свою знамениту “Льодову книгу” естонець Юхан Смуул. Але він одбув лише один рейс, а Тендюк плавав кілька десятиріч. Я тоді — наскільки це мені вдалося — передав у статті своє зачудування “трудами і днями” невгамовного Леоніда Тендюка. Радів, що відкриваю такого знаючого і цікавого оповідача тим багатьом читачам, які не знають його. Вірю, що хтось і справді став читати його з моєї підказки. (Врахуймо ж: тоді наклад “Літ. України” був під 80 тисяч! Це ж щось важило!) Тендюк, очевидно, єдиний із українців, хто побував на острові Уполу (архіпелаг Самоа) на могилі Роберта Луїса Стівенсона, чиїм “Островом скарбів” зачитуються ось уже стільки поколінь. Тут доживав свій недовгий вік популярний письменник. До речі, “Острів скарбів” він сам

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин