Цікаво знати · “Опинившись серед предметів старовини, можна по-справжньому відчути історію, про яку розповідаєш”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Вартові музейних скарбів
Слово Просвіти, №23 за 2019 рік
Там зорі — просто в долоні. А небо — завжди голубе — Потоками водоспаду зривається вниз зі скелі... ...Шукаю у мандрах радість. Знаходжу у них себе. Коли згадую Леоніда, мені знову й знову виринає перед очима та картина. Гамірний літній день, ревище автомобільних моторів на Бессарабці. Перед виставковим центром Віктора Пінчука (там була тоді зупинка 156 автобуса, що йшов до “Феофанії”) стоїть Тендюк. Він незвично сумний, плечі похилені. Обличчя помарніле. Я думав, що це так на нього вплинула смерть Пірадової — здається, недавно він став удівцем. Він більше не плаває, от же, вирваний зі своєї звичної стихії. Душа паралізована самотністю. От і депресує чоловік. Але коли розговорилися, він сказав, що в нього — рак. Він приголомшений, як це буває з кожним, на кого, мов грім із неба, падає цей вирок. Не діагноз, а вирок. Десь комусь щастить вижити, маючи цей діагноз, але переважній більшості — це повільне (і в страшних муках) чекання близької смерті. Я поховав убитих раком матір і брата та ще кількох друзів. Отож зблизька бачив, що це таке. Я не знав, які слова підтримки сказати Леонідові. Промимрив щось невиразне. Він промовчав у відповідь. Підійшов його автобус. Ми хапливо попрощалися — і більше я його вже не по бачив. Згадувалося: ще навіть коли він плавав, розповідав, що в нього є мрія. Коли скінчаться всі одіссеї, побудує в рідному селі хату. Велику, справжній палац. І посадить коло неї сад. І доживатиме віку там, серед південних степів. І писатиме, писатиме… Бо йому ще є так багато чого розповісти. Він ще не розповів і десятої частини всього того, що перебачив у своїх мандрах. Не склалося йому з домом у селі. Не перейшла з його уяви в реальність хата в оточенні саду. Моряк повернувся на берег. Але його остання пристань виявилася не такою, як йому мріялося. Згадалося: “Якщо хочеш насмішити Бога, розкажи про свої плани…” Зрештою, багато всякого містичного в голову лізе, якщо йдеться про одвічну за гадку смерті в її конкретному вираженні, коли вона забирає твого приятеля чи доброго знайомця. Подеколи беру до рук Тендюкові книжки. Здебільшого вони виходили у “Веселці” — там особливо дорожили цим автором. Бо ж він був із тих небагатьох авторів, кого охоче замовляли бібліотеки й книготорги. Його читали не менше, аніж Майн Ріда, Фенімора Купера, Ернеста Се тон Томпсона, Тура Хейєрдала, Сабатіні чи Стівенсона. Здається, після смерті Тендюка (це сталося 12 липня 2012 року) ні чого з його творів не перевидавалося. І, на жаль, його вже призабуто. Чи й треба казати, що це велика несправедливість. Ціла низка його творів — це абсолютна класика жанру. Тендюк чекає свого Колумба, який перевідкриє його для сучасного читача. Вірю, що тоді з’явиться і його видавець, який перевидасть зібрання цих захопливих творів. В історії літератури не раз бувало, що письменника після смерті чи навіть ще за життя забували, здавалося б, назавжди, а потім він несподівано злітав на високу орбіту популярності. Відбувалося мовби друге його літературне народження. Я свято переконаний, що так буде і з Леонідом Тендюком. Саме такого, як він, більше нікого в нашій літературі не було. Леонід Тендюк — це унікальне життя й унікальний талант прожити саме так, як йому запраглося, йти за своєю провідною зіркою і так неповторно й захопливо розповісти про екзотичні закутини світу та екзотів роду людського.
Марина МАРЧЕНКО
Наукове товариство Цікавою несподіванкою було те, що під час екскурсії історичні постаті, які багато зробили для розвитку музейної справи, ніби ожили, і їх можна було побачити наживо і навіть почути їхні думки і дискусії. Це Микола Біляшівський і Данило Щербаківський — фундатори колекції Київського художньо промислового і наукового музею, яка з часом стала основою трьох провідних музеїв України. Це Олена Пчілка і Пелагея Литвинова — українські етнографи і фольклористи, Варвара і Богдан Ханенки — відомі колекціонери творів мистецтва і старожитностей, меценати та інші відомі особистості. Їхні образи відтворювали під час театралізованого дійства не актори і не музей ні працівники, а студенти, аспіранти, докторанти та молоді вчені Київського університету імені Бориса Грінченка, який став партнером музею у цьому проекті. Всі вони є учасниками Наукового товариства цього закладу, серед яких є і “першачки”, і кандидати наук.
Маловідомі дослідниці “Для нас важливо було розповісти не лише про відомих, а й про маловідомих дослідників народного мистецтва кінця ХІХ— початку ХХ століття, зокрема про Пелагею Литвинову. Всупереч переконанням родини і чоловіка, вона колекціонувала народні візерунки і килими, сприяла науковим розвідкам, результатом яких стала її праця — “Весільні обряди і звичаї у селі Землянці Глухівського повіту в Чернігівщині”, — розповідає Ольга Мусіяченко, голова Науково го товариства і одна з авторів проекту. Учасники екскурсії дізнались і про те, що відома письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач) також опікувалася збереженням традиційної вишивки, а книжка “Український народний орнамент” принесла їй славу першого в Україні дослідника вишивки. Ще одна цікава особистість, про яку йшлося під час “подорожі” у минуле, — це Наталія Яшвіль. Чоловік залишив їй у спадок занедбаний маєток у с. Сунки поблизу Сміли на Черкащині. А княгиня облаштувала його і відродила старовинні кустарні промисли розписної кераміки та вишивки. Цікаво, що у своєму маєтку вона відкрила майстерню вишивок, зразками яких служили музейні речі XVII—XVIII століть. Саме Наталію Яшвіль обрали головою спеціальної комісії з підготовки і проведення в Києві Першої кустарної виставки, яка відбулась 1906 року. Як це рішення ухвалювали на засіданні правління Київського товариства старожитностей і мистецтв, показали актори Наукового товариства в одній із центральних сцен.
Кустарна виставка Вона розпочинається тим, що Микола Біляшівський у виконанні Максима Леонтьєва розповідає про свою ідею провести кустарну виставку і наголошує: “Головним її завданням буде зібрання колекції творів українських народних майстрів (різьблення, ткацтва, вишивки, гончарства) з метою їх подальшого збереження, вивчення особливостей “українського народного стилю”, специфіки художніх промислів кінця ХІХ—початку ХХ століття, використання традицій народного мистецтва в сучасному художньому процесі”. А далі викладач Університету Грінченка і співавтор проекту Ольга Дудар, яка виконувала роль Екскурсовода, розповіла про те, що кустарна виставка мала величезний успіх. На ній уперше експонувалися вироби народного мистецтва майже всієї етнографічної території України, а частину нинішньої музейної колекції зібрали якраз у процесі підготовки до кустарної виставки. “Інтенсивність збиральницької діяльності засвідчує список речей, які Данило Щербаківський передав до музею 1905 року. Список містить 386 позицій, серед яких вагоме місце посідають пам’ятки народного мистецтва, зокрема тут згадуються 55 рушників, 86 простих вишивок, більше 100 мисок, 2 запаски, 2 вибійки та інші предмети. А килимів — 48 (цілих та фрагментів)”, — зазначила вона.
Цікавинки музею Безліч цікавих фактів про музейну ко лекцію та її історію дізнались учасники нічного заходу і від екскурсовода, і від героїв театрального дійства. І про стрій “однієї скрині”, і про те, як на скриню “одягали сорочку” і про справжню столітню сорочку — рукав’янку, всередину рукава якої вставлені нитки, що регулюють його довжину, і про дерев’яні пряничні форми з Чернігівщини, подаровані музею Богданом Ханенком, і рідкісну колекцію старовинних килимів. Схвилювала і фінальна сцена дійства, під час якої глядачі побачили, як майбутню художницю Катерину Білокур, творами якої нині захоплюється весь світ, сварила мати, засуджуючи її за малювання. Враження були надзвичайні, адже цей епізод відбувався серед справжніх творів видатної художниці, у залі постійно діючої експозиції творів Катерини Білокур.
Музей — ідеальне середовище “Важливо, що перевтілюючись в образ свого героя, студенти мусили більше заглиблюватись в історію життя тих, кого грали. У цьому нам дуже допомогли консультації фахівців музею”, — розповідає голова Наукового товариства. Загалом, за словами учасників нічної екскурсії, Національний музей українського народного декоративного мистецтва — це ідеальне середовище для відтворення епохи ХІХ—початку ХХ століття та ідеальний простір для творчих експериментів. Опинившись серед предметів старовини, можна по справжньому відчути історію, про яку розповідаєш.
Національний музей українського народного декоративного мистец! тва традиційно долучився до акції “Ніч музеїв”, якою музейники всього світу відзначають своє професійне свято у травні. Цього разу на відвіду! вачів очікувала незвичайна подія — нічна театралізована екскурсія “Вар! тові музейних скарбів”. Головними героями дійства стали відомі дослід! ники народного мистецтва, знані меценати та етнографи.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
