Інформаційний простір · “Авторка змогла поламати стару російсько-радянську концепцію вивчення мови як абстрактне дослідження букв, префіксів, закінчень”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Місія мови — творити державу Нотатки на полях «Біобібліографічного показника Ірини Фаріон»
Слово Просвіти, №23 за 2019 рік
Зазвичай біобліографічні показники як вид інформаційних видань — чтиво дещо нуднувате й сірувате. Адже основним у їхній змістовій части! ні є набір коротких і безсторонніх загальних відомостей про низку тек! стів різних видів і жанрів, які створив та оприлюднив той чи той призві! дець. Зазвичай видаються до певних дат життя й діяльності особистості. Показник, який маю честь представляти небайдужому до україноз! навчої проблематики читацькому загалові, цілковито ламає усталені стереотипи щодо цього хрестоматійно сухого й однотипно структурова! ного за певним набором тематичних чи хронологічних ознак виду видань. Поясню чому. У цьому випадку маємо справу не з тривіальним переліком назв різ! номанітних у часі й тематиці публікацій. Якщо мовити образно, тут зри! мо, вже від перших сторінок, постає розкладена на привабливих і загад! кових поличках багатоцифрова низка граней таланту непересічної Осо! бистості. І на кожну з цих граней нанизані чистими й світлими намисти! нами заголовки численних текстів. Незвичних за формою, але об’єдна! них одним змістом. Головна смислова домінанта їх визначає стрижень, серцевину, душу українства — Українську Мову. А за цієї серцевиною — такі глибоко змістові концепти, як нація, народ, держава. Ти ще не знайомий з такими текстами. Але вже виникає бажання від! найти, зануритися в їхній зміст, побачити між рядками образ творця. Осібність їх відчувається вже із заголовків: виболені, вистраждані, пере! осмислені, одягнені в шати правди, наповнені свіжістю, незвичністю, посилені несподіваними одкровеннями і збагачені відкриттями.
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук
Харизматична особистість Особистість, якій присвячено Показ ник, представляти не треба. З поміж численної когорти української інтелігенції новітньої доби, якій волею долі випало працювати на донедавна всуціль замінованому супроти цілої нації українознавчому полі, чи й віднайти таку, яка упродовж багатьох років так наступально й послідовно, з такою рішучістю й безкомпромісністю боронила б один із останніх бастіонів українства — його мову. І це — Ірина Фаріон. Можна перелічити десятки резонанс них виступів недавньої народної депутатки, а нині докторки наук, професорки з найголовнішої державної трибуни сесійної зали парламенту, сотні статей та інтерв’ю у пресі, на радіо й телебаченні, кілька просвітніх авторських проєктів, низку одноосібно написаних книг. Це, власне, головне з того, що вигідно вирізняє харизматичну Особистість у будь якому суспільному середовищі, надто в такому, яке має стосунок до наукового, українознавчого, просвітницького цеху. Не звичайна авторка. Не звичайний і Показник її праць. Передусім звертаю увагу на тематичне й жанрове розмаїття текстів. Умовно я б розділив їх за такими блоками: перший — монографії, науково популярні видання, наукові статті, тези таких статей; другий — навчальні посібники та методичні праці; третій — журналістські, публіцистичні та науково популярні статті в газетах та журналах; четвертий — інтерв’ю в друкованих та електронних виданнях; п’ятий — культурологічні проєкти, з яких архіважливо виділити два найрезонансніші: академічний майстер клас “Від книги — до мети”, що в електронній версії на мережевій платформі Ютубу щоразу побиває рекорди за переглядами, та телепроєкт “Велич Особистості” на парламентському каналі “Рада”. А ще ж зовсім незвична грань для науковця філолога — мовно політичні плакати, змістова сила яких “сподвигла” численних неприхованих ворогів українського в Україні до бездарної й безславної за результатами судової колотнечі.
Народна професорка Цікаво: чи багато із сучасних наших кандидатів і докторів, доцентів і професорів може похвалитися такою багатогранністю науково просвітницьких інтересів? Переконаний, що відповідь не буде ствердною. Адже зазвичай учені академісти і вчені викладачі (маю на увазі не лише природничо технічного, а й гуманітарного напряму досліджень) десятиліттями працюють над однією вузькопрофільною те мою. Кількісно у більшості такий “ужинок” складає якихось пару десятків публікацій. У Ірини Фаріон ця кількість просто “зашкалює”: лише в кожному розділі показника — десятки, а то й сотні позицій. Із кількісними показниками просто: їх можна порахувати за окремими розділами цього Показника. І вчергове приємно по дивуватися працьовитості, наполегливості, ретельності авторки як дослідниці й популяризаторки. Складніше з якісними параметрами. Як визначити дієвість текстів із теми, яку упродовж десятиліть на всіх можливих офіційних рівнях упосліджували, забороняли, фальшували, замовчували? Як оцінити міру потреби в таких текстах, до творення яких з огляду на так звану непрестижність, неди сертабельність, неперспективність, долучається не так багато добровольців одержимців? Як збагнути силу волі авторки, яка цілком усвідомлено, добровільно взяла на себе ношу, яку покликана нести (але ж не несе) низка окремих інституцій, організацій, установ? У неосяжній проблемі захисту і ствердження української мови як державної, що стала основою цього Показника, можна виокремити кілька знакових напрямів наукових і просвітницьких інтересів авторки: — сучасний стан “душі нації”, як образно висловився про нашу мову великий українець Іван Огієнко; — історичний контекст феномену неповторності й тому незнищенності української мови, її космічної нездатності бути забороненою, упослідженою, маргінальною, перейменованою; — видатні постаті української історії — обереги мови, творці нації. Коротко спробую охарактеризувати ці напрями.
Про сучасний стан мови, списаний з натури Про статус і стан державної мови в поки що неукраїнській Україні; про убогість думки, обмеженість інтелекту, засміченість чужими мовними покручами лексики, низьку внутрішню культуру обтяженого владними посадами мовця; загрозливу суржикізацію суспільства загалом; явний і прихований спротив високопосадових чиновників у центрі й на місцях ствердженню української мови як державної в усіх сферах суспільного буття нації. Про це в мовознавця Ірини Фаріон — сотні статей. Назву лишень найбільш знакову друковану лектуру в цьому контексті: “Мовна норма: знищення, пошук, віднова (культура мовлення публічних людей)”. Ця книга вже витримала третє і, переконаний, ще не останнє видання. Уважно, неупереджено прочитати ці тексти рекомендував би найперше численним політичним опонентам і самої Ірини Дмитрівни, і всього українського в Україні, які нагадують хрестоматійних начальників невігласів радянської епохи з їхніми некультурними фразами на кшталт “я це не читав, але категорично засуджую”. Власне, більшість прикладів з книжки авторка просто “списала з натури”, слухаючи оте жахливо убоге мовлення українських високопосадовців. Їй це боліло, івона не втомлювалася, та й ніколи не боялася, нагадувати про це. З особливою наступальністю вона це робила, перебуваючи упродовж останніх років у розбурханому пристрастями вулику вищого українського політикуму, який, як з’ясувалося, у значній свій частині був, та й тепер залишається, духовно обмеженим і національно здеградованим.
Про репресований владою термін “староукраїнська мова” Серцевиною своїх сучасних досліджень авторка взяла тему, яка упродовж тривалих у часі підросійського, підрадянського і пострадянського періодів існування України була не актуальною, не дисер бательною, не витребуваною ні владою, ні керманичами від науки, більше того, — не науковою. Йдеться про витоки нашої мови. Йдеться також і про феномен існування державної мови у бездержавних умовах, про мовну свідомість провідних урядових та духовно освітніх середовищ як чинник розквіту чи згасання мови народу, іменем якого названа держава. За тоталітарного режиму в українській науці домінувала затверджена в Москві ідеологічна схема, за якою українська освіта, наука, культура нібито завжди розвивалися лише в тісному взаємозв’язку з російською, до того ж, постійно вважалися другорядними, принагідними, позбавленими самостійних ознак. Ця схема у 30 х роках минулого століття набула образної метафори у вигляді стовбура дерева з трьома його відгалуженнями, що символізували єдність і взаємозалежність трьох слов’янських народів — російського, українського, білоруського. За такою образною теорією, серцевину цього дерева — його стовбур, коріння якого сягало часів Київської Русі, беззаперечно присвоювала Росія. А два його відгалуження, що проросли за цієї схемою лише після ХІV століття, віддавалися Україні й Білорусі. Все, що не “вписувалося” в таку ідеологічну схему, ще донедавна вважалося антинауковим, а от же, шкідливим. Авторка уперто торувала ніким досі не прокладений шлях і змогла поламати стару російсько радянську концепцію вивчення мови як абстрактне дослідження букв, префіксів, закінчень. Її спроба вивчити феномен мови крізь призму духовного буття народу “у контексті формування нової українськомовно етнічної єдности” виявилася успішною. Там з’явилася в світ майже 700 сторінкова монографія “Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХІV—ХVІІ ст.: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива”. Успішною виявилася і спроба реабілітувати та ствердити арештований тоталітарним режимом і відправлений на багато десятиліть у концентраційні спецфондів ські запасники термін “староукраїнська мова”. Він у цій праці вживається не лише як синонім, а скорше як запізніла, але справедлива заміна, нав’язана прихильниками “спільної колиски” терміна “руська мова”. Стрижневим у дослідженні є обґрунтування тези про силу й місію мови творити націю і державу. У загальних рисах цю тезу окреслив Іван Огієнко: “І поки живе мова — житиме й народ, як національність. Не стане мови — не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом…” . Коротко про оберегів нашої мови. Їм авторка присвячує і розлогі монографії, і майстерно написані есеї. З монографій варто виокремити: “Отець Маркіян Шашкевич — український мовотворець” (2007) та “Мовний портрет Івана Пулюя (за листами мислителя)” (2017).
Про авторський проєкт “Від книги до мети” Найзриміше, найвідчутніше проявляється житейське кредо, принципова житейська позиція, вірність обраному ремеслу Ірини Фаріон в її резонансних просвітніх авторських проєктах. Найшляхетніший, який оживлює тисячолітню традицію українського книгот ворення, підігріває знекровлений, не без участі влади, інтерес до читання “Від книги — до мети”), де Ірина Фаріон виступає як автор ідеї, організатор та ведуча проєкту. У ньому було представлено близько шести десятків знакових постатей сучасного інформаційного простору України з їхніми кращими книжковими набутками. Йдеться не просто про системні презентації книг знаних в Україні та поза її межами авторів у переповнених львівських залах. Це спеціально підготовлені того ж дня радіо та телепередачі. Це повні записи з таких презентацій, що стали витребуваними в мережі. Це щорічні книжкові альбоми про проєкт у дії. Змістову домінанту їх складають ось такі промовисті заголовки: “Про рух національної свідомости по вертикалі, або Про завершення першого сезону проєкту “Від книги до мети” (2012); “Хто читає, той понад часом” (2013); “Закони вмирають — книги ніколи” (2014); “Книга — розмова крізь віки:
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
