Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Українська мова – як кров, без якої національний організм неминуче загине”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Самотній єпископ на тлі української історії

Слово Просвіти, №23 за 2021 рік

Рецензія на книгу: Марта Богачевська-Хомяк. “Громада. Єпископ. Церква. Константин Богачевський і становлення української католицької митрополії в США”. Інститут історії Церкви, Український католицький Університет, Львів, 2021. – 520 с. – Переклад з англійської Романа Скакуна. Юрій ЩЕРБАК Каюсь: з великим острахом я взяв до рук цей важкий (у фізичному вимірі) том, видрукуваний за найкращими західними поліграфічними стандартами у Дрогобичі приватним підприємством “Коло”. З острахом і певною нехіттю, адже напівзабута сторінка історії Української греко-католицької Церкви в США у 1924–1961 роках здавалася мені безмежно далекою від тої пекуче-актуальної проблематики (війна з Росією, дії російської п’ятої колони в Україні, безкінечні чвари в українському суспільстві та політикумі, блазні й невігласи при владі), якою живу в останні роки. Проте почав читати це монументальне наукове дослідження тому, що авторка Марта Богачевська-Хомяк – відома українсько-американська письменниця, дослідниця феміністичних рухів, викладачка історії, директорка програм Фулбрайта в Україні у 2000–2006 рр., твори якої суттєво збагатили нашу суспільно-політичну літературу. Був ще один – особистий – мотив, що спонукав мене до читання: Марта Богачевська-Хомяк та її чоловік Ростислав Хомяк (на жаль, покійний) – мої найдавніші, найближчі друзі в США. Знаючи науково-публіцистичний хист пані Марти, її високу ерудицію та відповідальний підхід до створюваних текстів, я з належним зацікавленням поставився до її найновішої праці, про яку багато чув від неї упродовж останніх років. Книга перевершила мої сподівання. Формально – це біографія рідного дядька авторки Константина Богачевського, великий портрет якого висить в її помешканні у Вашингтоні; це огляд життя і діяльності священника, побожної самотньої людини, скромного єпископа, який став митрополитом УГКЦ у США. Фактично ж – це захоплююча епічна історія борінь, поразок і злетів самої грекокатолицької церкви, невід’ємної частини українського народу в час трагічних випробувань ХХ століття: польської пацифікації Західної України, совєтського поневолення та німецької окупації, повоєнної руїни й тотальної війни Москви з масовим народним опором ОУН-УПА та безприкладним за своєю жорстокістю винищенням Української греко-католицької церкви під облудним гаслом “об’єднання” її з імперсько-кагебістською російською православною церквою. Ось виміри цього “об’єднання”: трьох єпископів УГКЦ було вбито московськими чекістами, 2950 священників ув’язнено, 3040 парафій ліквідовано, 4600 церков закрито, усі католицькі організації знищено (з промови митрополита К. Богачевського 1 листопада 1958 р.). Тільки завдяки існуванню об’єднаної, вільної та процвітаючої Церкви в США, якою 37 років незмінно кермував Константин Богачевський, стало можливим саме виживання УГКЦ в Україні, відновлення її структур у незалежній державі. Дослідження М. Богачевської- Хомяк спирається на безліч невідомих досі архівних джерел. Спочатку здається, що можна загубитися в цих численних деталях церковного життя, релігійного побуту й життєписах священників – але з кожною сторінкою відчуваєш, як зростає інтерес до змальованих авторкою подій. Виявляється, що все, що відбувалося багато років тому з УГКЦ та її діячами, має своє відлуння в сучасній Україні: читаючи про польського чиновника, який кричав на молодого священника Богачевського: “Цією свинською (тобто українською – Ю. Щ.) мовою я говорити не буду!” – одразу згадуєш сучасників-україножерів, думаючи з сумом про глибокі корені ненависті до всього українського, прищеплювані шовіністами з давніх часів… Притримуючись суворого закону науково об’єктивності, М. Богачевська-Хомяк не ідеалізує ні свого героя-родича, ні оточення, до якого він потрапив у 1924 році, Марта Богачевська#Хомяк прибувши на американський континент за рішенням Папи Римського. З’явився у Філадельфії у той час, коли українсько-американське суспільство роз’їдали “хронічні чвари між єпископами, священниками та громадами”, коли серед святих отців, за словами одного відомого діяча, чимало було “мстивих, зависних, сварливих, демагогічних, без ніякої дисципліни, матеріалістів”, бо люди ці здебільшого ниділи в злиднях. Зі свого боку, новий єпископ, майже фанатичний у своїй побожності, виявився людиною сухою, відлюдькуватою, далекою від патріотично-романтичної риторики, яку від нього очікувала політизована громада. Як пише авторка, “його залізна воля тримала в шорах романтичний сентименталізм”. Богачевський волів чітку організацію роботи, порядок, ретельне ведення документації, ефективне управління парафіями. На подив багатьох підлеглих йому священників, єпископ обстоював незалежність Церкви від світського контролю громадських, у тому числі ультрапатріотичних націоналістичних організацій – і ці його риси загострили конфлікт із численними парафіями. Єпископ закликав священників “потягати людей до Неба”, він служив Вічності й покладався на Провидіння Боже (тобто, іншими словами, на таємну долю, закладену в генах історичного процесу), а його паства вимагала від Церкви прямої участі в політичних діях, спрямованих на побудову незалежної української держави, закликала до активного опору польській владі в Західній Україні та московському нищенню України Наддніпрянської. Кульмінацією конфлікту української громади США з єпископом Богачевським стала заборона останнього провести поминальне богослужіння в десяті роковини смерті Івана Франка, якого єпископ назвав “зрадником свого народу” – за атеїзм та радикально-революційні погляди. У справу втрутився митрополит Андрей Шептицький, який спрямував до свого впертого й негнучкого єпископа лист з мудрою діалектичною оцінкою постаті Івана Франка, підкресливши, що “вірні моєї юрисдикції шанують Франка виключно задля його величини як національного патріотичного письменника”. Шептицький доводив, що заборона духовенству брати участь у заходах на вшанування Франка була б не тільки безцільна, але й шкідлива для Церкви. Це був суворий, але справедливий урок, даний великим духовним провідником України своєму занадто догматичному єпископу – й урок цей був ним врахований. Разом із тим поступово проступали кращі риси єпископової вдачі: Богачевський-консерватор вперто й наполегливо реалізував свою стратегію побудови централізованої, здисциплінованої, кредитоспроможної церковної організації, приділяючи основну увагу розвитку української освіти в США – мережі початкових і середніх шкіл, створення коледжу та семінарії, культурно-освітнього центру, бібліотеки й музею. Великого значення єпископ надавав збереженню й поширенню рідної мови серед українських іммігрантів у США, кажучи, що “українська мова – як кров, без якої національний організм неминуче загине”. Богачевський був непримиренним ворогом московського комунізму, що скоїв один з найстрашніших злочинів у світовій історії – організував Голодомор в Україні. “Сатана з цілим пеклом напосівся по-диявольськи стерти з лиця землі український народ”, – казав єпископ УГКЦ, який оголосив неділю 24 грудня 1933 року Днем скорботи за жертвами голоду. Слід врахувати, що цей сміливий жест Богачевський дозволив собі в час, коли напередодні – 16 листопада 1933 року президент Рузвельт, ігноруючи протести українсько-американських організацій, встановив дипломатичні відносини з СРСР. Прагматичне бажання заробити радянське золото, здобуте ціною мільйонів українських життів, перемогло всі святенницькі проповіді західних політиків на захист моралі й демократії. Фактично, Голодомор став репетицією мюнхенської капітуляції Заходу перед кривавим тоталітарним режимом. Провідні країни світу проігнорували явище Голодомору не тому, що не знали про злочин Сталіна та його камарильї, а тому, що не хотіли почути стогони українських селян. І якщо сьогодні десятки країн визнали Голодомор геноцидом (нещодавно штат Техас став двадцять шостим штатом, що приєднався до визнання Голодомору), то в цьому є частка зусиль невеличкої групи українських релігійних й громадських діячів, серед яких був єпископ Богачевський. Водночас єпископ з гіркотою зазначав, що “небувала в історії України катастрофа виголодження на смерть … міліонів душ большевицькою владою на Великій Україні, не могла нас з`єднати і заставити до такого протесту і такої протидії, на яку заслуговує наш великий народ і якої від нього сподівався цілий світ” (1934). Ці слова і сьогодні звучать актуально в ситуації політичного і морального розбрату, розпалюваного слугами Путіна в Україні та поза її межами. Як казав з апостольською жорсткістю й прямотою єпископ Богачевський: “Найлютіший ворог не наніс нам стільки необчисленної шкоди, як довголітня проповідь непослуху, бунту й недовір`я до своїх ніби провідників” (1935). Страшним випробуванням для України й українців, розсіяних по цілому світові, стала друга Світова війна. Близько 38 тисяч чоловіків і жінок із загального числа 303000 вірних УГКЦ у США служили у Збройних Силах Сполучених Штатів, поборюючи німецький нацизм та японський мілітаризм. Значно більша кількість українців працювали в оборонно-промисловому комплексі, завдяки продукції якого була здобута перемога над ворогом. Про це нам, українцям, треба пам’ятати, коли чуємо брехливі заяви кремлівських пропагандистів про “російську” перемогу у глобальній війні. Після цієї війни в Європі опинилося до 3-х млн українців-біженців, серед яких – понад 300 греко-католицьких священників. Зусиллями К. Богачевського було організоване переселення до США українських священників та вірян. Усього зі 100 000 українців, що переїхали до Сполучених Штатів, приблизно 60 000 знайшли безпечний притулок за океаном за сприяння українських католиків Америки. М. Богачевська-Хомяк фіксує щонайменші деталі побуту й стосунків нових іммігрантів у США, від чого її розповідь стає більш об’ємною та достовірною, що не дивно – адже сама авторка належить до цієї хвилі українців-прибульців на американську землю. Вона згадує, що й тут єпископ Богачевський залишився вірний своїм принципам далекого від

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин