Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

«Правда і любов на нашій стороні»

Слово Просвіти, №23 за 2021 рік

ціональному духовному й інформаційному просторі; українська мова і національно-державна консолідація; нехтування імперативним правом народу, що “Земля, її надра… є об’єктами права власності Українського народу”. (Справді, як можна було віддати в руки олігархату і чужинцям національне багатство України – нафтогазову Прикерченську ділянку з прогнозованими запасами на суму понад 470 млрд дол. США, “сплативши” за ліцензію всього 1 млн 360 тис. дол.?! Минуло 14 років з часу цієї небаченої афери віку, проте окрім рекламної самозакоханості політиків, переслідування тих, хто повернув державі й народу його національне багатство, нічого не відбулося. Справа “спочила” за лаштунками “договорняків” сильних світу сього). Зустріч усе більше переконувала: не там відшуковуємо правду і силу для подолання рукотворних “рубіконів”. Вони – в нашій молоді. У цьому середовищі варто формувати майбутнє держави і нації. Мав рацію великий Я. А. Коменський, стверджуючи, що найбільшим даром для держави є освічена молодь. А для цього треба докласти неймовірних зусиль державно-громадського і особистісного характеру. “Хто” і “що” зробить молодь освіченою, патріотичною, громадянською? Виховник (викладач, учитель, навчитель) і середовище. А ще – вона сама, її воля, самовіддача, самовдосконалення, одержима і жертовна праця. Університети, як освітні інституції людинотворення, відіграють у цьому особливу роль, оскільки їх головна місія – служити своєму народу і національній культурі. У всі часи вони залишалися наймогутнішим фактором цивілізаційного, високопатріотичного, глибоко національного суспільного розвитку. Завдяки здобуткам загальнолюдської духовної і матеріальної культури, національним цінностям рідної мови, літератури, історичної правди та духовним творчим злетам школи, університети навертали народ до власного “Я”. Сповідуючи великі Шевченкові заповіти, Ю. Федькович писав: “Він нам велів учитися і других навчати; Він нам казав по-своєму вести своє діло; а у своїй і хаті, і школі добувати свого щастя, і сили, і волі”. Стає очевидним, що прогрес націй і народів неможливий поза культурою, освітою, наукою. Він твориться в школах, університетах, наукових лабораторіях і творчих майстернях. Затребуваною є та якість освіти, котра б відповідала соціальним потребам особистості, суспільства і держави. Бо дешеві та виставлені узбіч державної уваги вищі (і не тільки) навчальні заклади, як дешеві пиріжки – проносні, неситні, малокорисні. Сила, слава і гордість народів сконцентровані в їх величних університетах. Тому формування амбітної й суб’єктної Української держави уможливиться лише на основі реальної (не декларативно-популістської!) модернізації освіти, відкинувши згубну й безвідповідальну модель – “поменше держави”. Можновладцям треба, нарешті, розплющити очі й запитати самих себе, а з яких причин відбувається “втікачка мізків” – учених, професорів, студентів, молоді. Закінчення на стор. 2 СЕРГІЙ ПРИСУХІН ВАДИМ КРИЩЕНКО

с. 2 · сторінка оригіналу ↗

Якщо продовжуємо визнавати нашу “самоталановитість”, то чому бюджетне фінансування науки в Україні за останні роки сягнуло історичного мінімуму (0,16–0,2% ВВП), що є найнижчим світовим показником? На тлі цього злидарства ще тривожнішим виглядає стан “університетської науки”. У загальному фінансуванні наукові роботи вишів становлять лише 3%, що в 7–10 разів менше передових країн. Витрати на одного студента в Україні на 2–4 порядки менші, ніж, наприклад, у Фінляндії, США, куди “їздять” за досвідом поважні міністерські команди. Але “Якби ви вчились так, як треба…”. На поверхні завжди з’являється усталений аргумент нестачі коштів, оскільки йде війна. Заради правди, то ситуація була не кращою щодо підтримки науки і напередодні російської агресії. Виникає природне запитання: а чому ж тоді народ продо­ Тетяна ДІГАЙ, м. Тернопіль Літературний контекст книги Книга, про яку йдеться, належить до жанру автобіографічних нотаток, заснована на суб’єктивно-ретроспективних спогадах автора, при цьому осмислення певних подій життєвого шляху, вчинків і рішень теж суто авторське і відбувається із залученням великої кількості документальних світлин. Кілька слів про автора Степан Степанович Костишин з 1987 по 2001 рік займав посаду ректора Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича. Він – наш земляк, родом із села Звиняча Чортківського району Тернопільської області (“я був і завжди залишатимуся представником унікальної родини – “звиняцької конгломерації” …Звиняцький гарт – це те, що додавало мені сили і допомагало долати труднощі у будьяких ситуаціях”). Ось як представляє почесні регалії нашого відомого краянина журналіст і крає­знавець Михайло Ониськів у своїй книзі “Житіє в абетці И-Я”: академік вищої школи та Екологічної академії України, заслужений діяч науки і техніки України, почесний доктор Саскачеванського (Канада) та Сучавського (Румунія) університетів, почесний член Міжнародної організації університетів “Phi Beta Delta” (США), почесний громадянин міст Чернівців і Лок-Хейвена (США), визнаний “Людиною року 2000–2001” Міжнародним біографічним центром міста Кембридж, Велика Британія. Упродовж тривалого часу Галичина була під владою кількох держав: Австро-Угорської імперії (до 1918 року), до 1939 року тут панувала Річ Посполита, а згодом по черзі її окуповували радянська та німецька влада. Автор народився 7 лютого 1932 року, за часів Польщі, а восени 1939 року в село прийшла радянська влада. “Замість “Рідної школи” я пішов у перший клас радянської школи, у якій я провчився два навчальні роки. Влітку 41-го року в село зайшли німці, отже, я став учнем третього класу “Прилюдної народної школи з українською мовою навчання”. Після відступу вжує утримувати на шиї цілі клани “кровосісів” – від тупицьких, волкових, медведчуків і до членів наглядових рад (збанкрутілих держпідприємств) з їх багатосоттисячними окладами? Чому народні кошти використовуються не для освіти, а для сотень українофобів “бужанинського” типу? Чому не сплачують мільярдні бюджетні борги “офшорники”? Хіба не сором говорити про те, що згідно з Конституцією України (ст. 3), “Людина, її життя… визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”, коли платність вищої освіти дійшла своєї абсурдної межі, а якісна і доступна освіта в більшості сільських шкіл (близько 9 тис.) стає недоступною. Знання з базових дисциплін сільських школярів утричі слабші міських. Немає швидкісного Інтернету, укомплектованих літературою бібліотек, належної соціокультурної інфраструктури. На дослідження, наукові та науково-технічні розробки МОН (передусім університетів) з бюджету 2018 р. виділено лише 1,047 млрд грн (половина коштів, витрачених на парламентські партії). Таку ж тенденцію збережено і в 2019– 2020 роках. “Убогоздатність” вишів демонструється мізерністю власного фінансування науки (менше 0,5% від загальних витрат, а 2016–2017 рр. – 0,06– 0,07%). Зате, починаючи з 2016 р., державне (народне) утримування політичних партій – 167,6 млн грн; 2017 – 442,4; 2018 – 513,7; 2019 – 565,7; 2020 – 283,5. Усього – майже 2 млрд грн. Створюючи новий університет під егідою Президента, варто визначитись, а що буде зі “старими” (понад 600 вишів, 1,5 млн студентів). Бо єдиним “університетом сонця” (за Кампанеллою) не змінити ситуацію. Прогрес відбудеться, поставивши інтелект і освіченість нації в основу загальнодержавної політики. Пам’ятаймо слова Aтатюрка, викарбувані на університетській брамі, що стали філософією життя нації: “Істинним дороговказом є знання й наука”. Ігнорувати визнані світом цінності можуть лише три категорії правлячої “еліти”: деспоти, зайди, лихварі. За період відновленої української незалежності вдалося “пожити” з усіма. І завдання громадянського суспільства – позбавитися владно-олігархічного тромбозу. Вірю, що Українцям це під силу, “бо правда і любов на їхнім боці”. Георгій ФІЛІПЧУК Титанічна робота і збереження сакральної спадщини У другому розділі – “Наукова мрія і реалії життя” Степан Степанович згадує роки студентства: як мріяв про геологію, а доля, замість мрії, скерувала на біолога, з гумором описує курйози студентської практики, резюмує над тим, що займався стадіонами, парками та замість науки “пахав” цілину в казахстанських степах… “Успішні кроки спільними зусиллями” – третій розділ життєпису й найважливіший, адже тут йдеться про роботу, а згодом і керування університетом у найскладніший період становлення і здобуття державної незалежності. У 1965 році успішно захистив кандидатську дисертацію, а у 1985-му здобув ступінь доктора біологічних наук. П’ятнадцять років був проректором, у вересні 1987-го вперше обраний колективом на альтернативній основі ректором ЧДУ, який з 1989 року носить ім’я видатного письменника Буковини Юрія Федьковича. З 2001-го – почесний професор рідної Альма-матер. Треба віддати належне панові Степану: у нотатках цього розділу читач не знайде плачів і скиглень про те, як було непросто керувати вишом у цей період, скільки пішло здоров’я та нервів на вирішення загальних проблем та діяльність, спрямовану на подальший розвиток і процвітання вишу! Дозволю собі процитувати рядки з давнього інтерв’ю Степана Костишина (часопис “Тернопіль”, № 33/1991): “А ось про те, як залегко мені тут живеться, ви запитали недаремно… Я дуже заздрю моїм попередникам, яким вдавалося так довго працювати на цій посаді”. Робота була зроблена титанічна! Тут немає змоги назвати усі напрямки ректорової діяльності, але бодай декотрі позначу: збереження сакральної спадщини, в результаті якої архітектурний ансамбль ЧДУ включений до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕС­ КО; відродження юридичного та економічного, поновлення філософсько-теологічного факультетів; створення першої в класичних університетах кафедри музики. А ще хвилюючі миті листопада 1990 року, коли на головній будівлі ЧДУ було встановлено Національний прапор України!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин