Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Немає відстаней. Є забуття байдужих. Далеко ми сягаємо, ввібгавшись у думки...” · с. 11сторінка оригіналу ↗

Зорити правдою життя

Слово Просвіти, №23 за 2021 рік

Богдан ДЯЧИШИН, лавреат премії ім. Івана Огієнка, доктор філософії, доцент Я вірив дереву, і безіменній квітці, і безборонній прим’ятій траві; був зрозумілим безсловесний світ цей, в якому всі росли й були живі. І слово “смерть” ізвідкіля взялося на кінчику терпкого язика, чому воно не викреслене й досі з терплячого людського словника?.. В одній із своїх книжок я писав, що щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя... Поєднаний... Людина ж так далеко відійшла від Божих законів, що мислителям неможливо виснувати всеохоплюючу формулу щастя. Гадаю, що має право на життя й така думка щодо повноти щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися... Наша цивілізація обрала технологічний напрям розвитку, хоча був духовний, відсунутий в небуття: “– усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця...” (Екклезіяста 3:11). Таки не розуміє і знати не хоче, бо ж “За шмат гнилої ковбаси” продає і душу, і тіло... Нещодавно на “Новій пошті” я одержав книжку Павла Мовчана “Материк”, яку замовив у видавництві “Ярославів Вал”. Я читав і читаю поезію Павла Михайловича в Інтернеті, але це не “прочитати”: “Бо читати й не прочитувати – то не почитати” (“Дистихи Катона”). Читання – це людина із розгорнутою книжкою. Людина з книжкою... Саме з цим образом в моїй уяві асоціюється читання. Те, що пишу, не є рецензіями на ті чи інші тексти, які торкнулися мого серця, – це радше розмисли про те, що автор хотів донести читачеві, бо “Сила і спасеннє лежить у нас самих у праці над освітою і добробитом народа” (Ірина Фаріон, “Мовний портрет Івана Пулюя”). Попри те, пам’ятаймо ще й таке твердження Івана Пулюя, що “Бог стоїть за тим, ...за ким культура і цивілізація!”, бо місія України, українця нести світові дух правди, щоб оживити змертвілу суспільність до життя: “Закон, що сила не пропадає, має загальне значення, бо він править не тільки фізичним, але й інтелектуальним світом” (Там само): Схлинання співу калинового, спливання крові в золоте, кричання зручене з тривогою: щось в світі чиниться не те... Чому в цьому житті все не те й не так (саме цією ущербністю характерний стан цивілізації в Паскалевих “Думках”)? Коли-коли це з’ясовано, та чи щось змінилося? І далі людське життя незбагненне й недослідиме: “Прагнемо істини, а знаходимо в собі лише непевність” (Блез Паскаль, “Думки”). Мистецьке слово українською мовою, має зорити правдою, будити народ зі сну забуття: “В мові кожного народу закладений і шлях до Правди, і шлях до істини” (Павло Мовчан): Під листом калиновим спить товариство, і кобза вилунює лоном пречистим... Кайданами грає кобзар невеселу; у мідному роті язик металевий, мов било у дзвоні, тріпоче-дзвенить, але товариство не будиться – спить... Що ще? Чи є потреба коментувати? Поезія класичної ясності мусить бути саме такою! Наше сьогодення на долоні байдужості, невігластва! Можливо, в кобзі струни не ті?.. Читаючи-перечитуючи рецензії на поетичні книжки, зауважуєш, що їх пише нібито один і той самий рецензент: є метафора чи нема, є порівняння, які подобаються, і чи вони вдалі... Автори рецензій не поспішають наводити фрагменти віршів – тож яке уявлення може вибудувати читач щодо сутності цього поетичного слова? У текстах тоді присутня поезія, якщо вони торкаються серця, коли в них спостерігаємо єдність слова і думки, повагу до слова (творчість і мораль – посестри, близнята, які можуть жити лише і лише вкупі), яке спонукає до роздумів і виховує читача. Думна поезія здатна розбудити приспаний байдужістю духовний світ оточення… Жоден поет не був би поетом, якщо б його внутрішнє єство доторком до слова не поділилося переживанням, осмисленням біблійних непізнаних істин. З пам’яті зринув фрагмент роздумів: Володимир Базилевський. Імпресії та медитації. “Українська літературна газета”, № 1 [293] від 15 січня 2021 року. Поет, прозаїк, мислитель позирає на поезію не тільки з висоти життєвого досвіду чи закладеної в розвій української літератури праці, ай з позиції людини, здатної критично мислити: “Українська література загине через посередність... Талант самотній, він страждає і мучиться у шуканнях відповіді на питання життя і смерті. Він самотужки намагається проломити мури недосконалості світу”. Релігія – річ соціальна. Віра – річ індивідуальна. Віра – це цілісний комплекс наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, що неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити: Яка на роду на моєму провина? І чим завинила маленька дитина? Я голосно кличу тебе, покликаю, Мій Боже, відлуння ж немає, немає... Можливо, що не Того кличемо і не розуміємо, до Кого звертаємося: “Покликуй до Мене – і тобі відповім, і тобі розповім про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш” (Єремії 33:3). Чи усвідомлюємо глибинну сутність Бога? Люди переважно не схильні до осмислення незбагненного і живуть усталеними думками, традиціями й обрядами, яких перетворили на обрядовірство. Думання виснажує, втомлює... Чи готові ми осмислити інформацію для думання? Ми живемо у вік інформації. Інформаційне поле творить живу матерію – а не навпаки. Думаю, що всі процеси у Всесвіті відбуваються автоматично (незалежно від нас). І що ж?.. У Всесвіті – Бог, Його Дух всюди і в усьому, і ми маємо змогу співпрацювати з ним, користати з Його дії, якщо наші помисли не суперечать логіці буття. Бог – Абсолют, згусток енергії ідеального вакууму; ним є і за його допомогою все творить. В інформаційному полі Землі Бог створив середовище взаємостосункової енергії. Ми співпрацюємо з цим полем. Є люди, які випромінюють енергію, побільшуючи густину цього поля, інші ж приймають енергію – кожен залежно від своєї духовності, віри. Безперечно, є люди, які здатні “забруднювати” це поле інформації. Завдання духовно сильних оберігати його, а в ньому – зберігати стабільну рівновагу (добро мусить перемагати зло; думаймо про високе і добре). Бога не бачимо, але бачимо Його твориво!!! Що ще? сліпа молитва кожного... ...співаємо осанну Не-знятому-з-хреста (Любов Бенедишин, “Дарунок Сізіфа”) Також хочеться думати й думати над рядками вірша Михайла Ситника (1919–1959), які Тарас Салига цитує у своїй статті “…Важким я колосом устану із грудки рідної землі…” (“Українська літературна газета”, № 1 [293] від 15 січня 2021 року): Коли я дивлюся на розп’яття в самоті тужливій і безлюдній, то мені душа говорить, шо Спаситель із хреста свого й на хвилинку не сходив… Як то воно було, як буде? Думки снують пам’яттю минувшини, працюють у сьогоденні. Думки, думи Тарас Шевченко посилав в Україну “попідтинню сиротами” – тобто без опори, як перекотиполе. Попідтинню знайдуть своїх – хтось їх завжди пригріє, виплекає, виростить, і з них будуть інші світи: “Там найдете щиру правду, / А ще, може, й славу… (Тарас Шевченко, “Думи мої, думи мої…”): Позичивши неба, навиклий до зміни, до гострого простору, до України... Бо ж українське слово, мова рідної землі має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин