Читацьке віче 3 · “Не в безупинних політичних дискусіях народжується істина, а в конкретних справах”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Ностальгія, народжена тривожним сьогоденням
Слово Просвіти, №23 за 2021 рік
Віталій АБЛІЦОВ
Спочатку емоційний сплеск авторських думок. Горожанином я став у вісімнадцять років. Потім довелось бути на Далекому Сході (Примор’я), на Півночі (Таймир), в Сибіру. Дасть Бог, може, врешті-решт закінчу спогади, які поки що мають назву “Від Амстердаму до Владивостока”.
Але як не захоплюєшся спогадами про минуле й побачене, як не намагаєшся зрозуміти тривожне сьогодення, думки завжди повертаються до рідної Новоукраїнки – не тої, що добре відома всім в Україні – кіровоградської, а запорізької, що в Пологівському районі (раніше – Куйбишевському).
Що може бути найдорожчим спогадом у рідному селі? Моя відповідь – звичайно ж, школа. Кого найперше згадуєш, після близьких і рідних? Вчителів. Це завдяки їм багатьом із нас поталанило досягти чогось у житті.
Я постійно “на зв’язку” з малою батьківщиною – одержую районну газету, яку разом із однодумцями вже не один десяток років видає талановитий журналіст Костянтин Причиненко.
Хтось іронізуватиме, але, уважно знайомлячись із міжнародною інформацією, так само захоплено дізнаюся про те, чим живуть земляки, що їх турбує.
Серед вихідців з нашої Новоукраїнки –
звичайного степового села – є академіки й доктори наук, генерали та полковники, урядовці, письменники.
На жаль, вже не один рік читаю літопис свого рідного краю із сумом і безнадією.
Три десятиліття будуємо незалежну
Україну, але все ясніше розумієш, що в нашій історії та сьогоденні все повторюється. Поза бажаннями частіше згадуються події столітньої давнини, коли на руїнах московської імперії виникла й три роки проіснувала Українська Народна Республіка, яку цинічно загарбали північні колонізатори-сусіди.
Сумно, що знову переживаємо події, пояснення яким одне – мало того, що не дають спокійно жити московські загарбники, так ще й не одержують гідної відповіді внутрішні антиукраїнські політичні сили.
Особливо складна ситуація в лівобережних регіонах.
Знелюднюється і моя рідна Новоукраїнка. Та хіба вона одна?
І причин тому немало. Насамперед мене турбують освітні проблеми.
Виші тепер, виявляється, не для сільських дітей Як ще інакше можна сказати про те, що
Новоукраїнська середня школа перетворюється на гімназію, де віднині навчання триватиме 9 років (?!).
Щось дивне мислення провінційних
(районних, обласних та й київських) чиновників: гімназія – це ж щось ближче до вищого навчального закладу, а 9-річний навчальний заклад досі вважався неповною середньою освітньою установою.
Якщо в селах, де різко зменшилася кількість жителів, працюватимуть 9-класні гімназії, то тоді у ближчих до них за відстанню треба відкривати інтернати, де могли б продовжити навчання гімназисти перед вступом до вузу.
Зрозуміло, нинішнє українське село,
як і вся Україна, переживає радикальні реформи: відійшли в минуле радянські колгоспи й радгоспи; степові простори, врожаї з яких майже сотні років годували Україну
(і не тільки!), перейшли у приватну власність. Останніми роками сільське господарство, як і освіта, теж зазнає невдач.
Загальновідомо, що в радянські часи всю сільськогосподарську продукцію Україна була змушена вивозити до Росії, а вже звідти одержувала зерно, яке сама ж республіка вирощувала. Так було й з іншою сільськогосподарською продукцією.
Тому ж і злиться кремлівський невгамовний лідер-агресор: сьогодні Росія закуповує за кордоном до 60 відсотків продовольства (деяких видів – до 80).
Трагедія в більшому: як за радянської влади, так і сьогодні, в Україні досить найнятих прихильників північної імперії, котрі, як не дивно, не збираються переходити на московський хліб. А наше “гуманне” законодавство ще й захищає затятих українофобів.
Та повернімося до рідної Новоукраїнки, до нашої незабутньої школи. Драми, що вона нині переживає, – не єдині в районі, Запорізькій області й усій Україні.
Село Гусарка й місто Пологи Недалеко від нашого села понад століття тому виникло поселення Гусарка. Жителі її – вихідці зі Смоленщини. У радянські часи компартійні очільники Запорізької області, як могли, нав’язували далеку від істини фальшиву версію, що гусарці – це росіяни (насправді литвини). А трагедія смоленців у тому, що їхній край постав близько від Москви, тому їх і віднесли до московитів; згадаймо, що так постраждали, зокрема, карели та фіни, території яких прихопили загарбники з метою “відсунути” від Ленінграда можливих “агресорів” (1939 року саме Радянський Союз напав на Фінляндію).
Дивного тут немає нічого: подивіться уважно на географічну чи політичну карти Євразії, а потім погортайте підручник історії. З усіма сусідами Московія упродовж віків вела війни й загарбувала чужі території. Не дивно, що в останні роки черга дійшла не тільки до України, а й до Казахстану. Виявляється, як кричать твердолобі кремлівські можновладці, територія цієї азійської країни теж належить Росії.
Чому я згадав саме Гусарку, хоча те, що переживає наша Новоукраїнка та її школа, стосується не лише Запорізької області, а й усієї України.
У цьому поселенні є триповерхова школа, розрахована на півтисячі учнів. Зрозуміло, що такої кількості учнів у Гусарці ніколи не було. А подарував цей навчальний заклад звичайному селу колишній керівник області, який у цьому степовому поселенні з’явився на світ.
Сьогодні в триповерховій школі використовується лише перший поверх, а два верхні законсервовані. Незначну кількість учнів старших класів щодня возять на навчання в сусіднє село – колишній райцентр.
Про що думають-гадають місцеві керівники? Те, що сталося в Новоукраїнці (і в тисячах сіл та містечок України), почалося не сьогодні. І винні в нинішній ситуації не лише колишні районні та обласні очільники. За три десятки років були можливості досягти певних успіхів.
Дякувати Богу, на київських владних пагорбах прокинулися й нарешті оголосили боротьбу з тими, хто незаконно володіє національними багатствами, так званими олігархами.
Загальновідомо те, що цей період пережили всі цивілізовані держави світу, починаючи зі Сполучених Штатів Америки.
Чого нам дивитися аж за океан – сусідня Польща дає приклад, як повинні були розвиватися події в Києві після 1991 року.
Ситуація, в яку потрапили моя Новоукраїнка та її школа, не безвихідна, якщо не будемо чекати з моря погоди, а діяти.
Мета реформ, що впроваджуються вжиття незалежної України, тоді дадуть результати, коли вони будуть реалізовуватися, а не лише вкотре обговорюватися з високих парламентських трибун. Не в безупинних політичних дискусіях народжується істина, а в конкретних справах.
Неєнлагівці діяли, а не лише дискутували й мітингували Останній приклад, очевидно, не зовсім вдалий для публікації, але конкретний.
Частина Новоукраїнки (на початку ХХ століття село називалось Гайчулом), яка нині називається Гоголівкою, майже століття тому була німецька колонією Неєнлаге. Досі збереглася вулиця з кількох цегляних багатоквартирних будинків, підприємств місцевої промисловості.
Із приходом до влади в Україні московських більшовиків німці-меноніти залишили Україну. Мандри по світу привели їх до Канади, де вони щасливо живуть донині (їхні представники входять до владних та парламентських структур могутньої заокеанської держави).
Цікаво, що поширеним за океаном серед колишніх гайчулян є прізвище Вібе. А очолював Неєнлаге хтось з канадських предків з подібним прізвищем.
Отже, у новоукраїнців, як і жителів Запоріжжя (і міста, й регіону), є один вихід – використовувати досвід попередників. І тоді у новоукраїнців і їхніх сусідів буде й справжня гімназія, й оптимістичне життя.
Іншого виходу не лише у запоріжців, ай у всіх українців, просто немає.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
