Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Дати й особистості · с. 4сторінка оригіналу ↗

ПОЕТ-ВОЇН

Слово Просвіти, №24 за 2004 рік

9 червня 2004 року виповнилося 60 років із дня загибелі поета, археолога, діяча ОУН Олега Кандиби-Ольжича. Такі постаті власною кров’ю писали переможні полотна нашої історії… 10 червня у Київському міському будинку вчителя відбудеться літературно-мистецький вечір пам’яті Олега Ольжича. “Наступний Новий рік святкуємо у Києві!” Цей новорічний тост став своєрідним символом, неначе неодмінним елементом подолання злигоднів емігрантського життя, віри в повернення і визволення України. Ця віра в перемогу сприяла створенню українських громад у Чехословаччині, Польщі, Франції, США, Канаді. Одну з таких громад у двадцятих роках минулого століття творив у Чехословаччині емігрант Олег Кандиба-Ольжич… Українська студентська громада в Празі, 1931р. Олег Кандиба-Ольжич — у верхньому ряду четвертий зліва ВІД ПРАГИ ДО ГАРВАРДА З-поміж тисяч українців, творців нового національного відродження й учасників чергового збройного опору 1940–50-х років, характерно вирізняється Олег Кандиба (Ольжич — поетичний псевдонім). О. Кандиба-Ольжич був визначним поетом свого часу, користувався шаленою популярністю в української молоді в еміграції та на рідних землях. У його віршах молодь знаходила справжнє життя, енергію, дух боротьби, шляхетність, сталеву віру в перемогу. Він був блискучим науковцем-археологом, організатором різних молодіжних акцій і забав, членом Організації Українських Націоналістів (ОУН). У першій половині 1920-х рр. Олег Кандиба з батьками ще дитиною залишив рідну домівку і розпочав нелегке життя емігранта-біженця в Чехословаччині. Мусив сам матеріально забезпечувати своє існування в країні, яка пережила Першу світову війну. Продовжив навчатися, вступивши водночас до Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (на літературно-історичний відділ) і на філософський факультет Карлового університету (Прага). Крім того, прослухав курс лекцій з археології як студент Українського Вільного Університету (Прага). У 23 роки він блискуче закінчує Карлів університет, захистивши докторську дисертацію з археології, а в наступному, 1931, році вже працює на посаді керівника археологічного відділу Чеського національного музею. Ще через рік налагоджує зв’язки з Гарвардським ІСТОРІЯ Починаючи з 1764 року, колоніальна політика уряду Російської імперії щодо України набула радикальної форми. Імператорським маніфестом Катерини II від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада гетьмана України Кирила Розумовського було звільнено від гетьманства, тим самим скасовано в Україні гетьманство як форму державного управління. Для управління Лівобережною Україною та Запоріжжям було створено Малоросійську колегію на чолі з генерал-губернатором графом Петром Рум’янцевим. У 1765 році Катерина II підписала маніфест про скасування козацького устрою на Слобожанщині, козацькі полки були реорганізовані в регулярні гусарські полки російської армії. Російсько-турецька війна 1768—1774 років лягла на український народ новим тягарем. У черговий раз, використавши військову майстерність українських козаків, російський уряд виграв війну, але прийняв рішення остаточно знищити військові сили колишньої Гетьманщини, ліквідувавши Запорозьку Січ. Рішення про ліквідацію Січі ухвалили на засіданні придворної ради 7.05.1775 р. Військова операція проти Запоріжжя готувалася в цілковитій таємниці. Для її здійснення цариуніверситетом і стає співробітником його археологічної експедиції, а в 1936 році отримує запрошення на посаду доцента університету. Опановує дев’ять європейських мов. Його ім’я в 1930-х роках стає широковідомим серед науковців-археологів різних країн. ПО БОРОШНО Й КАРТОПЛЮ… О. Кандибі вже тоді вимальовується успішна наукова кар’єра і перспектива створення власної наукової школи. Однак він відмовляється від подальшої дослідницької діяльності і стає активним учасником українського націоналістичного руху. Це рішення не було випадковим. Воно дозріло вже тоді, коли він, тринадцятилітнім юнаком, перебуваючи з матір’ю в окупованому радянською Росією Києві, змушений був ходити по навколишніх селах, обмінюючи речі на борошно і картоплю й тягнучи це все на плечах додому — за десять-двадцять кілометрів. У школі малий Олежик зазнавав морального тиску через те, що був сином Олександра Олеся — відомого, але затаврованого радянською владою громадського діяча й поета. Він тоді усамітнився від оточуючих, створив власний духовний світ, свою Україну… Складними були й передвоєнні роки. На кінець 1930-х рр. в Європі назрівала світова війна. О. Кандиба безпосередньо взяв участь у створенні ОУН — спочатку політичного, а згодом збройного об’єднання українців, що готувалося до війни за власну державу. Організаційні інтереси перекидають Кандибу до Кракова. Тут почалася підготовка до походу-повернення в Україну та Київ. ПІДПІЛЬНЕ ЖИТТЯ, ПІДПІЛЬНИЙ ШЛЮБ Творячи збройне підпілля, Олег “спіймав” своє кохання і майбутню дружину — Катерину Білецьку (Калинку). Утім, він знав її з п’ятирічного віку. Більше того — був старший за неї на тринадцять років. Однак до цього він ніби не помічав її, аж ось зустрів випадково у друзів весною 1940 р. й одразу закохався. На святкуванні Нового (1941) року Олег Кандиба досить оригінально заручився з Калинкою. Після проголошення першого й уже згаданого новорічного тосту “Наступний Новий рік святкуємо у Києві!” рішучим рухом тремтячої від хвилювання руки знову наповнив свій келих, трохи надпив, а потім, поклавши руку на голову Калинки, дав їй допити, промовивши: “За старовинним козацьким звичаєм!” Калинка не очікувала такого “експромту”, але знала цей звичай і не заперечувала. Цікаво, що Олег, заручившись, довго вагався: одружуватися чи ні? І не тому, що передумав чи хотів зрадити, — просто боявся наражати кохану на небезпеку, що постійно переслідувала діячів підпілля. Усе ж таки в 1943 р. вони зважилися на одруження і 2 серпня побралися. Але таки підпільно — підпільним стало все життя Кандиби. Олег приховував одруження від усіх для безпеки коханої. Це було важко, але необхідно. ЗНОВУ В СТОЛИЦІ З початком війни Олег Кандиба, як і інші члени ОУН, виїхав до України “відновлювати Українську державу”. Попри небезпеку й усілякі труднощі восени 1941 р. він-таки дістався до міста мрії — Києва. Емоції повернення в рідне місто, столицю, переповнювали О. Кандибу. Він так висловив це в листі до Калинки: “Київ, хоч у руїнах, зустрів нас по-князівському — величчю віків. Кожний камінь зберіг сліди історії. Я живу”. Відразу ж узявся за створення підпільних структур руху опору. Став керівником ОУН Центральної і Східної України. З його ж ініціативи створюється український представницький (вищий законодавчий) орган Українська Національна Рада, виходить друком газета “Українське слово”. “Скрізь, — як згадує поетеса О. Дніпрова, — де тільки пульсувало українське життя, можна було побачити високого, худорлявого чоловіка в сірому, вітром підбитому плащі, капелюсі та в звичайних грубих черевиках. Цієї людини не можна було не помітити, хоч у нього не було нічого надзвичайного. Але при першому погляді вражали й полонили його глибокі синьо-сірі очі”. Однак навколо — окупанти, арешти, розстріли, брак харчів. Мешкали в неопалюваних приміщеннях… У кінці 1942 р. нацистський режим цілеспрямовано й відкрито розпочинає боротьбу з українським підпіллям у Києві. Забороняється діяльність Української Національної Ради, припиняють виходити “Литаври” й “Українське слово”. Більше того — здійснюються широкомасштабні облави, арешти й розстріли. Арештовано й розстріляно всю редакцію “Українського слова”. ОБЛАВИ, АРЕШТИ, РОЗСТРІЛИ Загибель О. Теліги для О. Кандиби була особистою трагедією, оскільки це була втрата чудового друга й спільника. У березні 1942 р. О. Кандиба змушений удруге і востаннє залишити Київ, а в травні 1944 р. він усе ж потрапляє до рук гестапо. Його кидають у секретний спецвідділ концтабору “Заксенхаузен” — для “особливо небезпечних” (“целленбау”). О. Кандиба не зміг витримати катувань нацистів і на світанку 9 червня 1944 р. після чергового нічного “допиту” помирає, морально не зламавшись. Героїчна смерть поета вразила в’язнів “целленбау”. Поляк Владислав Гураль, єпископ із Любліна, відправив у своїй камері святу літургію за упокій душі загиблого вояка. Коротким, але напрочуд насиченим став життєвий шлях Олега Кандиби. Він жив за тим принципом, що не можна прагнути власного щастя й достатку в той час, коли поневолена Батьківщина. Він залишиться в нашій історії та поезії воїном, “трагічним оптимістом”, учнем Дмитра Донцова й учителем Празької поетичної школи 20—30 рр. минулого століття. z Василь ДЕРЕВІНСЬКИЙ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин