Геноцид · с. 5сторінка оригіналу ↗
СМЕРТЬ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ — ТРАГЕДІЯ, А СМЕРТЬ МІЛЬЙОНІВ — СТАТИСТИ-
Слово Просвіти, №24 за 2004 рік
Як утримувала міць Римська імперія? За допомогою страху. Імператор запровадив щось на зразок закону — складати спеціальні списки громадян. Плебеї фактично не мали громадянських прав. Однак кожен із представників плебсу мав право доносити на кого завгодно. Час від часу викликали на майдан тих, хто був у цих списках. Їх страчували привселюдно. Такою була профілактика суспільства. (З історії Стародавнього Риму)
Тримаю в руках книжку, про яку можна було б написати коротко, як в анотації: “Ця книга висвітлює трагічну сторінку нашої історії — масові репресії проти українських освітян” (1929—1941). Виявляється, не тільки проти вчителів загальноосвітніх шкіл (у тому числі — національних меншин, зокрема німців), а й проти науковців, професорів та викладачів ВНЗ, працівників народних відділів освіти. І навіть вихователів дитячих садочків. Усе це відбувалося в Україні з кінця 20-х до 1941-го і далі — до 1953 року, але вже не в таких масштабах. Читати те, про що розповіли нам автори, страшно й повчально: “Страшна історія загибелі великої родини династії освітян Крушельницьких. Усі вони реабілітовані, але ніхто не лишив після себе покоління. Їхній родовід втрачено назавжди. У 1923 році влада запустила механізм українізації. Освітян, працівників культури радянська Україна запрошувала повертатися з-за кордону допомогти молодій країні. Так інтелектуально велична родина: батько — знаний письменник, три сини — педагоги Відня і Праги, донька — майбутній лікар, повіривши радянській пропаганді, повернулися до Харкова на початку 30-х років. Каральні органи заарештували всіх. Провини за собою Крушельницькі не визнали. Перед стратою наймолодший син, Богдан, устиг крикнути: “Ну що ж ти, батьку, наробив? Ми ж тобі повірили!” Це був час зламу імперії російської і становлення імперії радянської. Біографічні нариси написали вчені-дослідники Василь Марочко (Україна) та Гьотц Хілліг (Німеччина). Основою стали матеріали архівно-кримінальних справ репресованих педагогів (середньої ланки інтелігенції), періодичних видань 30-х років, службові документи українських та зарубіжних архівів. Удосталь намучивши своїх жертв (а ті не знали, за що всім писали: “ворог народу”), карателі “знищували їх із ентузіазмом від імені робітників і селян”. Через п’ять — сім років виконавців також розстріляють від імені все тих же селян і робітників. Немає ліку освітянам, які загинули в цих сатанинських чистках. А як постраждав генофонд країни!.. Знищили кращих. Подібного за масштабами злодійства людство не знало. Це друга після голодомору катастрофа в Україні — задумана більшовиками як продовження першої. Шановний читачу! Погортай цю книжку і ти відчуєш подих історії, якої не знав до цього. Щось зміниться у твоєму мисленні, у сприйнятті світу взагалі. І, може, як ніколи до цього, ти задумаєшся, що то — брати на себе відповідальність за свої дії, за свої слова. Є надія вірити, що так, як було вчора й позавчора, вже ніколи не буде. Адже пішло третє тисячоліття, і ми зобов’язані були чогось навчитися.
МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ
Країна була оплутана “дописувачами” з войовничими закликами карати вчителів. У молодіжних газетах (“Ленінська зміна”) виступали навіть юні садівники. У газетах кожної області щодня з’являлися сотні прізвищ педагогів “націоналістичного охвістя”, “троцькістського”, “есерівського”, “меншовицького”. Бездоказово їм вішали й такі ярлики: “носій відмирання школи”, “улюбленці ворогів народу”. Буржуазних націоналістів у тридцяті роки знайшли в середніх школах Києва — №№ 2, 5, 20, 21, 22, 53, 65, 153. А були ж інші міста і села. Першого вересня 1937 року не розпочали навчального року в сотнях шкіл України. У 1933-му навчальний рік в Україні у сільських школах взагалі не розпочався. Померли від голоду практично всі діти, померли й сільські вчителі. А ті одинаки, що вціліли, були репресовані. У 1936—1937 роках масові розстріли організовувалися до “знаменних дат” — наприклад, до 20-річчя Жовтня чи до дня сталінської Конституції. А ще раніше на
Соловках — до 10-річчя Жовтня. Терор в Україні вирізнявся особливою жорстокістю та масштабністю. Ось лише деякі заклики тодішніх газет: — “Наросвіта — притулок для ворогів”; — “Присмотрись к своим товарищам, нет ли среди них врагов”; — “Ми розтрощили націонал-фашистів і зараз їх добиваємо”; — “Националистическое охвостье в школах Донбасса”; — “Если враг не сдается, — его уничтожают!” У 30-х роках у пресі — тільки войовнича лексика, терміни лайливого характеру. Сталінська гільйотина була безжальною. Ось один із тисячі фактів. Народний комісаріат освіти (НКО), до керівництва якого тільки-но приступив Володимир Затонський, подає дані про першу хвилю “чистки” в його установі: “З апарату НКО було вичищено націоналістичних ворожих елементів 200 чоловік. На початку 1928 року в Наркомосі налічувалося 202 співробітники”. Отже, з 202-х — 200 так звані “вороги народу”. Від сільських учителів вимагали боротися з “куркулівськими настроями”, виховувати школярів так, щоб ті понесли в родину запал боротьби з контрреволюцією. А ще від учителів вимагали інтернаціоналізації школи, культури, мистецтва, науки, суспільства. А насадження в українських школах паралельних російських класів дало дивне “філологічне схрещення” — виникли соціальні групи радянських “суржикоманів”. Це називалося “теорією масової говірки для пролетаріату”. Треба сказати, що не всю українську інтелігенцію страчували за вироком “трійок”. Багатьох піддавали нелюдським фізичним або морально-психологічним тортурам. За цим комуно-більшовицьким сценарієм було знищено мільйони освітян. Автори Марочко і Хілліг не змогли назвати цифру: “Нехай продовжать пошук інші. По-людськи неймовірно
Марочко Василь та Хілліг Гьотц
* * *
важко навіть доторкатися до цих досьє і документів”. Над призначенням учителя, взагалі просвітництва, не дуже задумувалися тоді. Поки вишукували в школах “контрреволюцію”, організаторами навчально-виховного процесу призначали не педагогів, а комсомольців — феноменально малограмотних. Як точно сказав академік Сергій Єфремов: “З жахом можна тільки гадати, що робитиме це нещасне, кволе, розбещене і глибоко невіглас-не покоління, коли йому самому доведеться стати до роботи”. І далі в щоденнику: “Нещасні діти. Нещасне покоління. Дорого заплатить воно за ті експерименти, що тепер над ними відбуваються” (1925 рік). Учений Єфремов також загине, встигнувши передбачити майбутнє. Радянська система освіти тих років разом з агітпропвідділами партійних структур витворила суспільство суцільної підозрілості й лакейства, яке виявило найжахливіші форми ницості в роки сталінського терору, — підозру, доноси сина на батька, викриття сусідів-ворогів, брехливі плітки. І присутність у театрах, де під гучні оплески переповненої зали 45 чи 145 чоловік ураз ставали “ворогами народу”. Щемні свідчення залишив директор Першої київської української гімназії ім. Тараса Шевченка Володимир Дурдуківський у “Тюремних записках” (Сповідь перед стратою).
До сказаного треба додати, що вели “круглий стіл”, окрім авторів (названих вище), і академік Ольга Сухомлинська — донька великого педагога-гуманіста Василя Сухомлинського. Ось уже багато років вона займається вивченням історії педагогіки — української, зокрема. Відповіді ведучих на запитання, і навіть репліки, не були загальними. Навпаки, вони були нестандартними, часом неочікуваними і, головне, — відвертими. Такими самими, як і гострі запитання. Ну, скажімо, ось такі: — При тотальних арештах чи був в Україні спротив режимо$ ві? — Ні, не було. У 30-ті роки еліту заарештовували невеликими групами, але часто. Ті, що залишалися, були здеморалізовані. — Кого найчастіше заареш$ товували? — Керівників шкільних студій, гуртків — драматичного, хорового, музичних інструментів, керівників лікнепу. А ще — тих, хто знав кілька мов, особливо німецьку, грецьку. Ну й учням дозволялося доносити на будь-кого з педагогів. — Як думаєте, гідність, достоїнство з якого віку треба виховувати? І ще: чи можна позбутися почуття страху, який прищеплював уряд? (Це питання до Ольги Сухомлинської) — Виховувати треба починати, коли дитя ще в лоні матері, потім — у дитячому садочку. Велика роль тут початкової школи. Що стосується почуття страху, то в нашої людини це почуття гіпертрофоване. Воно — сидить у наших генах, здається, з народження. Адже важко знайти сім’ю, яка бза 73 роки не згубила в ГУЛАГах (чи в місцевих тюрмах) когось із рідних чи близьких. Чи може повторитися такий геноцид? Не дай, Боже, нікому. — А я хочу сказати, — додає Гьотц Хілліг — що в нас, у Німеччині, подібне ніколи не відбудеться. Я, приміром, став учителем, щоб кільком поколінням дітей пояснювати, у чому помилки наших батьків, які сприяли розв’язанню Другої світової війни, появі концтаборів, отже, і карателів. Найбільших злодіїв ми розшукували і 10, і 20 років. І де б вони не були — у США, Аргентині, Мексиці, — ми добивалися їх повернення і судили. Зло має бути покаране, і про це мають знати і родичі, і близькі, й знайомі. У вас, у колишньому СРСР, за зло, скоєне під час кривавої колективізації, штучного голодомору, знищення інтелігенції, ніхто не зазнав покарання. Навпаки, люди, причетні до терору, так і продовжували працювати в правоохоронних, радянських органах, а сьогодні одержують високі пенсії. Я зіткнувся з цим явищем, коли працювали з Марочком над книгою. Так не повинно бути, щоб зло не повторилося.
А висновок авторів книжки і учасників “круглого столу” такий: більшовицькі стратеги були майстрами наперед продуманих випереджальних акцій. Фізичне винищення селянства у 1932—1933 роках було скоординоване з викоріненням національної інтелігенції. І це не випадково. Враховувалося, що терор проти селян може викликати протест української інтелігенції, тому посилили терор і проти неї. Метою процесу СВУ і подальших масових арештів та цькувань було: одних — ліквідувати, других — змусити мовчати, третіх — спонукати до вславлення всього того, що діялося. Отже, голод, досягши страхітливих розмірів у 1933 році, став переломним явищем усієї української історії, після якої вона, за словами академіка Івана Дзюби, “пішла вниз”. Була підірвана не лише біологічна, а й інтелектуальна сила нації. Трагізм освітян періоду масових репресій не піддається статистичному виміру.
Таїса МОСТОВА, журналіст, м. Київ
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
