Очевидець і літописець · с. 6сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №24 за 2004 рік
Слово Просвіти, №24 за 2004 рік
ЧАС І СЕНС
Дітей у таборі було мало; десь 8 осіб. Дівчинку 14 років зарахували до дорослих. Двоє діток було по 2,5 і 3 роки, а нас п’ятьох, віком по 10 років примушували чистити казани на кухні, носити воду, інколи разом із дорослими виганяли на ремонт залізничної колії після бомбардувань. Л.Тарасенко-Залевська: Після різних поневірянь нас з мамою забрали на фабрику сірників. У цеху я не змогла працювати, бо була маленька, а конвеєри стояли дуже високо. Мені було 13, але всі вважали, що мені 9—10 років. Врешті мене поставили до роботи на першому поверсі, де я повинна була готувати сірку для обмазування сірникових коробок. Од 6-ї ранку до 6-ї вечора з півгодинною перервою на обід я розмішувала сірку, по два відра відносила на другий поверх і виливала у приймальні воронки автоматів, що намазували коробки з конвеєра. Отак цілий день бігала з тими відрами. А.Стрижкова: У концтаборі Освенцима мене помістили в дитячий барак. Діти були “матеріалом”, з якого фашисти брали кров. На моє щастя, у мене була III група крові, а отже, впродовж 1,5 року перебування в концтаборі у мене лише 6 разів брали кров. Про це потім розповіла медсестра, яка супроводжувала групу наших дітей по дорозі на Батьківщину вже після звільнення. Це вона сказала на вокзалі в Києві моїй прийомній матері. Пізніше мама мені розповідала, що в дитинстві я говорила такі слова, яких мої батьки ніколи не чули. Крім того, що я дуже багато говорила по-польськи, були й інші слова. — Скажіть, будь ласка, як до Вас ставилися різні люди у табірно-в’язничному оточенні? І.Мірчевська: У нашому трудовому таборі було десять бараків. Останній був привілейований; в ньому в досить комфортних умовах мешкали іноземці: бельгійці, мадяри, італійці, французи. До них німці ставилися цілком пристойно. Для них окремо готували їжу, дозволяли отримувати посилки Червоного Хреста, носити власний одяг. Був страшний лагер-фюрер, комендант табору, одноокий, але встигав усе помітити. Була перекладачка Лінда. Рано, о 6-й, нас піднімав дзвін у рельсу. Ми, вдягнені у величезні куртки й штани, із значками “Ost”, шикувалися в колону й ішли на роботу. Л.Тарасенко-Залевська: Так трапилося, що на тій фабриці, куди ми з мамою потрапили, працювали переважно поляки. Спочатку на мене не видавали карток, а отже, йне передбачували їжі. Так-от, вся польська громада нашого бараку з 25 чоловік мене годувала впродовж року, виділяючи якусь частку від своєї вкрай бідної пайки. Трошки хліба, трошки сахарину… Все це організувала моя колежанка Іренка. А як мені виповнилося 14 років, тоді вже на мене почали давати їжу офіційно, так як усім. А.Стрижкова: Про перебування в Освенцимі я пам’ятаю, як нам наколювали номер. Це було настільки боляче, незвично, був такий стрес, що це залишилося незабутнім. У дитинстві я пам’ятала більше. Навіть пам’ятала обличчя наглядачки, знала її й багатьох по іменах. З часом це все стерлося з пам’яті, і нині я навіть боюся говорити про той час, бо інколи вже важко відрізнити аутентичні власні
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
