Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · с. 6сторінка оригіналу ↗

ЗА ІМЛОЮ СПОМИНІВ

Слово Просвіти, №24 за 2004 рік

Є речі, події і факти, сенсу яких нам не дано зрозуміти ніколи. Може, хіба колись, уже там… за обрієм… Часом навіть цілком реальні факти можуть сприйматися із певною недовірою, майже як фантастичні. Причому, сприйматися так не лише тими, хто про ці факти лише чує, а й самими учасниками подій, “творцями” фактів, що про них вони нині розповідають нам. Вони — це десятки тисяч дітей-в’язнів фашизму, а серед них Інесса Борисівна Мірчевська, Людмила Миколаївна Тарасенко- Залевська й Анна Михайлівна Стрижкова — жінки, які продовжують жити життям звичайним і надзвичайним. Долі цих жінок надто багаті на події, кожна з яких могла бути останньою в їхніх біографіях, які тільки починалися, коли розпочалася Друга світова війна. Це вже зараз їх офіційно називають — діти-в’язні фашизму. А тоді — в 1941—1945 роках тоталітарно-фашистська машина гітлерівського способу організації життя визначала їх лише за критерієм ефективності використання, тобто, як робочий матеріал, як виконавців функцій, корисних для нацистської Німеччини. Їм пощастило — залишилися живими. Залишилися живими в умовах, у яких не дуже було місця для життя. Багато разів кожна із них уже стояла на лінії, за якою про життя вже не могло бути мови. Багато разів кожна з них бачила, яку їхньому найближчому оточенні цю лінію перетинали близькі й чужі, знайомі, товариші по нещастю і зовсім незнайомі люди. Багато разів кожна із них з острахом уявляла собі, що й для неї може надійти черга… На щастя, поряд з ними нерідко траплялися люди, котрі, ризикуючи власним життям, намагалися зберегти життя цих дітей. Повернення на Батьківщину і подальші роки, після пережитого, для кожної з них були також складними, сповненими нових колізій, суперечностей і випробувань. Вони бачили на власні очі зворотний бік війни — рабське поневіряння на чужині представників поневолених фашизмом народів, їх нещадну експлуатацію нацистами. Бачили очима дітей, які подорослішали перед обличчям смерті, що чатувала на них щодня впродовж безкінечно довгих років темряви. Їхнє життя теплилося вогником слабенької надії, що жеврів у кожному сполоханому серці. Вони й сьогодні десь на межі свідомості-підсвідомості носять у собі той жах, часом лякаються несподіваних вигуків, а інколи бачать сни з іншої реальності. Реальності, у якій Інночка, Людочка і Ганнуся не жили, а лише існували на хиткій межі, яку важко визначити і до кінця осягнути навіть зараз. ІННОЧКА Коли почалася війна, батько Інночки одразу був мобілізований на фронт. Як згадує нині Інесса Борисівна: “Взяв мене на руки, підкинув два рази вгору, сказав, щоб була розумницею, поцілував і вибіг із дому. Більше ми його не бачили”. Мати зв’язала у вузлик якісь дрібні речі, документи, харчі, взяла Інессу за руку і пішла на взуттєву фабрику — евакуюватися. Але начальник на фабриці сказав матері: “Маріє, ми в першу чергу вивозимо партійних і євреїв. А тебе із дитиною німці не чіпатимуть. Якщо хочеш, спробуй сама дістатися до вокзалу або до переправи через Дніпро, може, якимось чином вдасться виїхати”. Пішли мама з дочкою до переправи. При березі стояли баржі, на які вантажили техніку, людей, коней, корів… Страшний безлад, ґвалт, штовханина, лайка, плач… Кожен намагається будь-що влізти на баржу. І раптом — напад — німецькі літаки зі страшним виттям скидають бомби… Тоді восьмирічна дівчинка вперше відчула і на власні очі побачила, що воно таке — війна: щойно рухалися, поспішали, пхалися і сварилися люди, червоноармійці й цивільні, а ось уже — лежать, розкидані по берегу… Зойки, стогін, кров… Баржа, що тільки-но відійшла від берега, повільно опускається у хвилі Дніпра разом із людьми… Мати, божевільна від жаху, хапає Інессу і мерщій біжить додому. Потім вони спробували на залізничному вокзалі. Але начальник на вокзалі вимагав спеціальну перепустку або довідку про евакуацію. Вони й не знали про необхідність мати такі документи… Отак, нікому не потрібні, покинуті напризволяще, повернулися до своєї домівки. Залишилися в окупації. Ще кілька днів тривали бомбардування, артилерійська канонада майже не вщухала. Під час нападів авіації Інночка з мамою бігали рятуватися до підвалу сусіднього чотириповерхового будинку біля вулиці Аістової. Інколи й ночували там. Одного разу, по виході з підвалу, вперше побачили німця. Він стояв на розі Московської і Анищенка з автоматом на грудях, і, здавалося, випромінював страх. А потім почалися страшні будні: голод, холод, водогін не діяв. Що було, з’їли. Мати ходила за Дніпро, на села — обмінювати одяг на їжу. На березі стояли поліцай і німець. Вони примушували все виймати з торби, і якщо було сало, яйця, цукор, — забирали, а крупу, квасолю — залишали.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин