Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · с. 6сторінка оригіналу ↗

В’ЯЗНІ МАЮТЬ СВОЮ СПІЛКУ

Слово Просвіти, №24 за 2004 рік

Українську Спілку в’язнів жертв нацизму, яка об’єднувала близько 600 тисяч осіб різного віку і різної національності, було створено 1991 року. Нині Спілка має в своєму складі 120 реґіональних відділень. Київське відділення нещодавно урочисто відзначило 10-річний ювілей своєї діяльності. Члени Спілки — це люди солідного віку. Хвороби, потреба опіки, догляду, ліків, допомоги… Загалом по Україні таких осіб уже залишилося 487 тисяч, у тому числі — в Спілці — близько 290 тисяч осіб, із них нині в Київському відділенні — до 7 тисяч колишніх в’язнів нацизму. Основна мета Спілки — моральна і матеріальна підтримка людей, які свого часу постраждали і нині потребують опіки на останньому етапі свого життя. Члени Спілки ведуть пошуки в архівах, шукають допомоги в державних установах, допомагають товаришам по нещастю. У Києві Спілка створила додатково районні секції, активісти яких доходять до кожної конкретної людини. Вони звертаються за допомо- ЛЮДОЧКА Коли прийшли німці, одинадцятирічна Люда з мамою пережили все, що й інші кияни від початку окупації. Двічі їм удавалося уникнути смерті під час облав на Хрещатику і Євбазі в 1942 році. Мешкали на Печерську по вулиці Рибальській. У липні 1942 р. вони пішли з мамою на цвинтар, де поховано брата, і, повертаючись із кладовища, зайшли на базар, щоб купити солі. А тут раптом — облава; почали всіх хапати. Їхній будинок був зовсім поряд, за рогом; і один німець хотів був їх випустити і вже відвернувся, але наш поліцай, який знав матір, сказав, що нічого страшного, треба працювати у німців, — і не пустив. Всадовили на машини, відвезли на вул. Артема, де був збірний пункт, а звідти — на вокзал, і — у вагони. ГАННУСЯ Вона й зараз не може відповісти на питання: де народилася, де мешкала, хто були її батьки за народженням. Маленька Аня ще перебувала у віці немовляти, коли війна вже набрала обертів. З тої трагічної пори нічого не пам’ятає, а отже, підтверджує цим, що було їй тоді, — у грудні 1943-го — мабуть, два роки. Відповідно, нічого не може пригадати Анна Михайлівна з того, де і як вона жила до переломного у її долі дня привезення в Німеччину. Як пізніше встановить спеціальна медична комісія у Києві, на момент повернення з Освенцима, навесні 1945 року, Ані було близько трьох із половиною років. НАША ДОВІДКА гою до депутатів Рад різних рівнів, державних і приватних інституцій. Буває, що їм відмовляють, але й допомагають: грошима, продуктами, квитками в театр чи на концерти. Члени Спілки регулярно відзначають свої свята: 11 квітня — Міжнародний день звільнення в’язнів концтаборів, 9 травня — День Перемоги, 22 червня — початок вітчизняного циклу Другої світової війни, 6 листопада — День звільнення Києва, а також 28 вересня — сумнозвісні події, означені в історії людства одним поняттям — Бабин Яр. ЗІ СЛЬОЗАМИ В СЕРЦІ — Давайте, шановні пані, почнемо з найбільш трагічного: як Вас забрали німці і чому? І.Мірчевська: Це був дуже прикрий випадок пізньої осені 1943 року, за кілька днів до звільнення Києва… Наприкінці жовтня німці виселили мешканців із районів міста, прилеглих до Дніпра, і ми перейшли жити до маминої подруги на Лук’янівку. В один із перших днів листопада прийшли німецькі солдати, повиганяли всіх на вулицю, зібрали у велику колону й погнали на вокзал. Там нас позаштурхували до вантажних вагонів так щільно, що довелося лише стояти. Серед нас були й матері немовлят, залишених вдома. Одна жінка народила прямо в вагоні; дитина померла. Перша зупинка була в Перемишлі. До цього нас не годували. А тут усіх роздягли догола — огляд, дезінфекція, сортування. Нагодували якимось гарячим липучим варивом з брюквою. Ми з мамою опинилися у якійсь групі, яку розмістили в німецьких вагонах. Однієї ночі поїзд десь зупинився, нас вивели з вагонів, вишикували і повели вздовж залізниці до якихось бараків. Потім дізналися, що це було місто Дуйсбург-Мейдерих у Рурському басейні. Л.Тарасенко-Залевська: 1 серпня 1942 року нас із мамою привезли до Бреслау, в табір для остарбайтерів. Там під час селекції нас хотіли розлучити і розподілити в різні команди, але я так міцно ухопилася за маму і так верещала, що врешті конвоїри залишили нас. Зрештою, селекція відбувалася. Впродовж тижня не давали їсти, а лише — якусь траву, настій. Люди почали хворіти на шлунок. Найбільш заслаблих забирали, казали — до газової камери і крематорію. Нас повезли далі, 120 кілометрів за Бреслау, де була невільнича біржа. О 5-й годині ми вже стояли на майдані, куди о 8-й приходили покупці й вибирали з нас собі на різні роботи. Кого забирали на фабрику, кого — на ферму. Всіх розібрали, а мою маму ніхто не взяв, бо їй був 41 рік, а на вигляд — ще більше, та ще й я полохливо трималася за спідницю… А.Стрижкова: Я знаю достовірно (та й це було встановлено лише за довідкою в Освенцимі), що 4 грудня 1943 року поїздом із Мінська ми приїхали в концтабір Освенцим. Відомо також, що до табору я потрапила на руках жінки. Проте чи це була моя мати, чи якась інша жінка, котра вберегла мене, — невідомо. Все це замінив номер на руці, який мені витатуювали — 69929. — Коли Ви вже опинилися на постійному — якщо можна так сказати — місці проживання у Німеччині, як там було організовано Ваше життя в’язнів? І.Мірчевська: У нашому бараку нам із мамою дали місце на нижньому ярусі нар. Над нами була дівчина з Житомирщини, Ніночка. На нарах — солома. Подушки — також із соломи. О шостій ранку — апель, перевірка за списками. Нам оголосили: вам виявлено велику честь — жити і працювати на теренах великої Німеччини. Хто буде старанним, тому буде добре; саботаж — смерть.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин