Очевидець і · с. 7сторінка оригіналу ↗
ВОНИ БАЧИЛИ ФАШИЗМ ДИТЯЧИМИ ОЧИМА
Слово Просвіти, №24 за 2004 рік
Фото Ганни Оборської спогади від інформації, що надійшла пізніше. Тим не менше, я добре пам’ятаю, що у звичайні дні есесівки приходили до нас у своїй чорній формі, а от у ті дні, коли в нас брали кров, приходили у білих халатах. Білі халати викликали панічний страх. Але я також знаю: в Освенцимі мені вдалося вижити завдяки старшим дітям, які опікувалися нами, заспокоювали, розповідали нам казки, а також тим невідомим жінкам, котрі крадькома діставалися нашого бараку, щоб передати нам шматочок хліба.
— Що Ви робили, коли наближався фронт і кінець війни? Як відносилися до Вас наглядачі?
І.Мірчевська: Наприкінці 1944 року наш табір у Дуйсбурзі збомбувала американська авіація. Нас, хто вцілів, завантажили у вагони і повезли. Була чутка, що везуть до крематорію, як непотрібний матеріал. У дорозі знову потрапили під бомбардування, люди розбіглися, поліцаї знову нас ловили, заганяли до вагонів… І так кілька разів. Потім ми з мамою, залишені напризволяще, пішли побиратися; потрапили до монастиря, а потім, коли проходили якимось селом, нас затримав поліцай і хотів відправити у табір. Мама впала на коліна, молилася і у сльозах просила не відправляти. Тоді хтось сказав, що тут недалеко якийсь бауер потребує робочої сили. Привели нас на багату ферму. Це вже був початок 1945 року. Бауер був невдоволений, що я — не з робочої категорії: “Якщо метхен (дівчинка) працюватиме, як доросла, залишиться, якщо ні — відправлю до табору”. Прийшлося виконувати всі сільгоспроботи. Доїти корів я навчилася швидше за маму. Там працювало багато полонених. Керувати ними бауер поставив польку Янку. Вона опікувалася мною, давала мені доїти смирних корів, які не били рогами. Крім того я мала доглядати за трьома дітьми — 7, 5 і 2 років. Іще повинна була привозити на велосипеді порожні бідони з шосе. А.Стрижкова: Мої враження про той концтабірний час відбивалися потім у снах і несподіваних згадках. У дитинстві мені часто снилося обличчя наглядачки. Вона приходила до мене чомусь в образі персонажа з дитячої казки про Петрушку, неначе вона через вікно хотіла влізти до моєї кімнати. Я починала тоді кричати. Прибігала мама, заспокоювала. Мої батьки зробили все можливе, щоб я забула, і я справді багато забула. І якщо б не відбувся у 1988 році наш з’їзд в’язнів фашизму, то, можливо, те, що сьогодні пам’ятається, давно стерлося б з пам’яті.
— Як до Вас прийшло звільнення?
І.Мірчевська: Нас звільнили американці. Я почула про це по радіо. Одразу запровадили суворий порядок щодо німців. Понаклеювали оголошень по-російськи, по-українськи, по-польськи, іншими мовами: німці повинні піклуватися про нещодавніх в’язнів і відповідати за наше здоров’я, життя, повинні одягати й годувати, аж поки нас не вивезуть. І вже не примушувати нас працювати.
Приїхали американські офіцери, скликали збори і запропонували виїхати до будь-якої капіталістичної країни. Особливо намовляли вивезених з СССР, казали: там на вас чекають приниження і репресії. Мама хотіла лише повернутися до Києва, бо сподівалася, що тато вже там чекає на нас. Після того ще багато випробувань довелося пройти, в тому числі й фільтраційні табори. Л.Тарасенко-Залевська: Нас визволили якраз 9 травня. Але напередодні ми вже знали, що наступного дня прийдуть наші. Начальник табору, німець, був, можна сказати, поміркованим — ніколи нас не бив. А от його заступник — чех-фольксдойч, той бив і мене, й маму. Так що коли прийшли наші, то німця відпустили, а чеха забрали. А через тиждень нас перевели до фільтраційного табору. А.Стрижкова: Для мене звільнення з концтабору відбулося не весною 1945 року. Воно потім відбувалося впродовж всього дитинства, інколи повертаючи мене у споминах назад, до тих днів. До речі, в 1946 році якимось чином я потрапила в документальний фільм, у якому залишилися кадри з моїм номером на руці. Потім, коли йшла до школи, мама вивела цей номер з руки, щоб діти не чіплялися з розпитуваннями. Ці кадри з фільму мені допомогли, коли у 1987 році вирішувалося питання з моєю табірною частиною біографії. Бо на той момент ніяких доказів мого перебування в Освенцимі, по суті, не було. Саме фільм із моїм номером дозволив знайти документи і навіть фотографії з Освенцима.
— А як Вас тоді зустріли на Батьківщині?
І.Мірчевська: Коли ми повернулися до Києва, у нашій квартирі вже мешкали інші люди. Довгі роки прийшлося поневірятися по різних гуртожитках, аж поки я не закінчила будівельний інститут. Л.Тарасенко-Залевська: У радянському фільтраційному таборі в Ополі ми з мамою перебували впродовж півроку. Перевіряли й перевіряли. До Києва повернулися аж 2 листопада 1945 року. Наші документи прийняв у репатриаційному бюро на Хрещатику майор Руденко і сказав: “Перевіримо”. Після перевірки нас направили туди, де ми жили до війни, але квартира була вже зайнятою. Тоді ми оселилися в підвальному приміщенні нашого будинку. Маму влаштували на деревообробну фабрику, а мене — в ремісниче училище… А.Стрижкова: Наш поїзд, в якому діти поверталися з Освенцима, прямував до Ташкента, де планувалося привести нас до норми. Проте інформація про наш поїзд вже поширилася, було відомо, що поїзд прослідує через Київ. Мої майбутні прийомні батьки, які працювали в радянських органах, довідалися про це і вирішили мене вдочерити.
— Чи відчували Ви якесь особливе, можливо, негативне ставлення до себе збоку “совєтської влади”, найближчого оточення, колег по навчанню, по роботі?
І.Мірчевська: А ми з мамою приховали, що були за кордоном. Побудували собі легенду і всім говорили, що під час окупації були в селі Петрівка, біля Києва. Там жили мамині знайомі. Так що в мене в анкетах скрізь було написано… “так як належить”… Аж коли Горбачов прийшов до влади, я почала потихеньку-потихеньку збирати документи про наше перебування в Німеччині. Л.Тарасенко-Залевська: Нам поталанило на сусідів. Сусіди нам дуже допомогли. А в 1945 році я вийшла заміж, і дуже вдало. У сім’ї чоловіка мені сказали: ніякої роботи, вступай до інституту. Закінчила. Інженер-механік. Проектний інститут. Потім у Москві ще закінчила університет технічного прогресу. Багато їздила в різні відрядження по роботі. І сімейне життя склалося щасливо — діти, онуки. А.Стрижкова: Упродовж деякого часу після повернення з Освенцима, я перебувала в київській лікарні перед тим, як мене остаточно віддали прийомній мамі. Мама розповідала, що я завжди була дуже витривалою і ніколи не рюмсала. Проте, коли до палати заходили лікарі, як згадує мама, я забивалася у куток і мовчки дивилася на них переляканими очима. А на її запитання, чому не кричу, я відповідала так, неначе й її застерігала: “Не можна кричати, бо битимуть!” Люди в білих халатах викликали в мене дику паніку. І все-таки вважаю, що загалом ті концтабірні враження вплинули на моє подальше життя менше, ніж у тих, хто був тоді у більш свідомому віці. Я менше пам’ятала, а отже, й менше потім згадувала. Великою мірою до цього спричинилися мої чудові прийомні батьки — тато і мама, які, по суті, були мені рідними в усьому. Дай, Боже, всім мати таких батьків. Я від самого дитинства знала, що я прийомна донька. Бо куди б не приїхала, куди б не прийшла, — скрізь оцей шепіт: “Це прийомна дочка таких-то…” Або сусіди: “Мама на тебе кричить, бо ти не рідне дитя…” А мама на те спокійно: “Це вони так кажуть, щоб ти мене не слухалась”. І питання відпало.
— Чи Вам довелося вже у нашу епоху побувати в місцях Вашого ув’язнення?
І. Мірчевська: Дуже хотіла, але не вдалося. Впродовж багатьох років я розшукувала документальні свідчення про наше з мамою перебування в Німеччині. Все що ми мали, повернувшись до Києва, спалили у Маріїнському парку. Нам порадили: дивіться, щоб до вас не було жодних підстав чіплятися органам, ліквідуйте докази… Потім через німецький Аролзен і російський Омськ (архіви совєтських фільтраційних таборів) мені вдалося отримати детальну довідку про те, що нас із мамою було примусово вивезено… У цій довідці також написано, що протизаконних дій проти держави ми не чинили… Л.Тарасенко-Залевська: Найважливіше, що я уже кілька разів побувала в Лодзі у моєї колежанки з часів табору — Ірени, а вона вже кілька разів побувала у мене. Ця наша душевна близькість дуже допомагає в житті. А.Стрижкова: Звичайно, я побувала кілька разів у Німеччині і в Освенцимі. В Освенцимі… ну як вам сказати… ходили, дивилися, але нічого не пригадую. Досі дуже гостро реагую, коли чую німецьку мову. Якось приїхали у відрядження, і нас усіх, хто приїхав зі Сходу — українців, чехів, поляків, розмістили у готелі “Бухенвальд”. І раптом чую німецьку пісню і оцей характерний ритм, що вибивається кухлями з пивом під час співу. І тут мені вперше за багато років стало страшно. Я в ту ніч так і не заснула. Добре, що ми наступного дня виїхали назад… Мені й нині доводиться багато спілкуватися з німцями, особливо у справах нашої Української Спілки дітей-в’язнів фашизму, утвореної 1992 року і в якій я виконую обов’язки заступника голови. Спілкуємося з німцями — все нормально. Але оці їхні пісні у військовому маршовому ритмі не можу витримувати — у мене всередині одразу все холоне…
— Чим зараз серце заспокоюється?
І.Мірчевська: Я почуваю себе цілком задоволеною. У мене чудові діти від першого невдалого шлюбу, але був прекрасний другий чоловік. Є дві онуки. І так інколи собі думаю: якби прийшлося ще раз прожити з початку, то я б хотіла повторити саме цей прожитий шлях. Я б не хотіла, щоб у мене було інше життя. Л.Тарасенко-Залевська: Можливо, моя радість життя підсилюється свідомістю порівняння з тими жахливими днями, яких було так багато. Я почуваюся цілком щасливою. Можливо, Бог дав нам ті випробування, щоб потім винагородити нас. А.Стрижкова: Ми працюємо в школах, проводимо антинацистське виховання молоді, наприклад, під час лекцій “Фашизм очима очевидців”. Навіть є спільна програма з німцями, які приїздять для цієї роботи в Україну. Після наших лекцій школярі пишуть реферати на ці теми. Сучасне покоління з увагою сприймає наш досвід. І крім цього мене втішають моменти, коли вдається випросити у якогось чиновника по 50 гривень для кількох 80-річних наших колег, мізерна пенсія яких тримає їх на межі виживання.
Матеріали підготував Євген ҐОЛИБАРД
z
Довгий час ми майже нічого не знали про дітей війни — мільйони сиріт, маленьких в’язнів таборів смерті, тих, хто воював нарівні з дорослими... Сьогодні ми перегорнемо дитячі спогади трьох жінок, які побачили й пережили війну, в якій не було переможців, а лише страждання і щоденний страх. І чітке усвідомлення того, що є лише сьогодні, а завтра може вже не бути.
На світлині (зліва на право): Анна Стрижкова, Інесса Мірчевська і Людмила Тарасенко-Залевська
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
