Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Просвіта» сьогодні · с. 9сторінка оригіналу ↗

ПРОСВІТЯНСЬКИЙ ПІДМУРОК КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

Слово Просвіти, №24 за 2004 рік

Закінчення. Поч. див у ч. 13 за 2004 р. “ПРОСВІТА” Й КАРПАТСЬКЕ УКРАЇНСТВО Досвід Галичини переконував громадських лідерів краю в необхідності створення широкої просвітницької організації, яка стала б осередком розвитку освіти й культури, плекала б і розвивала народні традиції. Перші кроки до становлення в краї товариства “Просвіта” були зроблені в грудні 1919 р. Саме тоді Ю. Бращайко, о. А. Волошин, о. С. Фенцик і М. Творидло прийшли до висновку, що слід негайно скликати нараду представників інтелігенції для обговорення стану культурно-просвітньої роботи в краї. Нарада відбулася в о. Августина Волошина в Ужгороді. Обговорили досвід створення “Просвіти” в Будапешті та статут товариства “Зоря”, підготовлений парохом із Уяку (нині — це Словаччина). За статутом, це мало бути про- cвітницько-економічне товариство для поширення культурних та економічних знань, подібно до львівської “Просвіти”. Статут брав за взірець статут львівської “Просвіти” з 1890 р. Установчі збори відбулися 9 травня 1920 р. На них зійшлися 119 делегатів. Збори почалися співом гімну “Подкарпатськії русини”. Юлій Бращайко сказав: “Ми хочемо рідну мову, ту дітину народа, занедбану, …обдерту чужинцями, …вивести в люди, чтобы она росла та нам помогла…” Вітальна телеграма надійшла від Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, яке подарувало ужгородській “Просвіті” 199 своїх книг. Товариство “Просвіта” у Львові передало книг на 600 чехословацьких крон, Українська жіноча громада у Відні та інші громадські організації також вітали утворення українського патріотичного товариства. “Просвіта” ви- cтупала єднальною ланкою для майбутньої всеукраїнської соборности. Головою товариства одноголосно обрано адвоката Юлія Бращайка, який незмінно очолював “Просвіту” аж до 1939 р. До правління (Головного виділу) увійшли: урядник, агрономи, професори, лікар, учителі, директор, артист-маляр, журналіст, залізничники, господарі. Заступником голови було обрано директора Ужгородської вчительської семінарії о. Августина Волошина. Правління товариства (Головний виділ) створило низку фахових комісій, що забезпечували роботу “Просвіти” в різних напрямках. Так, було створено організаційну комісію, що займалася справою спорудження в Ужгороді Народного дому, аматорський драматичний гурток, музейнобібліотечну, видавничу, театральну, музичну комісії, літературно-науковий відділ та комісію в назвах місцевостей Підкарпатської Руси. Одним із найважливіших напрямів діяльности “Просвіти” було закладання філій і читалень по всьому краї. Створити читальню, особливо на селі, було нелегко. Проте завдяки зусиллям активістів, кількість структур “Про- cвіти” неухильно зростала, і на 1929 р. діяло 4 філії та 176 читалень. Читальні “Просвіти” поповнювалися не тільки місцевими виданнями, але й виданнями, що виходили в Галичині. Велику допомогу в створенні центральної бібліотеки надавали львівські “Просвіта” та Наукове товариство імені Т. Шевченка. На 1938 рік бібліотека централі “Просвіти” налічувала близько 8 тис. томів книжок. На кінець 1938 р. у бібліотеках товариства налічувалося 38387 книг. Важливу роль відігравали читальні в організації при них курсів для неписьменних або малописьменних. Тільки протягом 1922 р. відбувся 191 такий курс у 173 населених пунктах краю. Для селян, що гуртувалися навколо читалень “Просвіти”, організовували лекції на різноманітні теми. При деяких читальнях існували осередки тверезості, а при централі була навіть створена тимчасова спеціяльна комісія з подолання алкоголізму. Велику роль відігравала “Просвіта” в проведенні й створенні товариств і спілок господарського характеру, зокрема кооперативів, унаслідок чого засновувалися магазини, виноградарські, городницькі, рільницькі, бджільницькі та інші курси при школах. При читальнях діяли спеціяльно створені господарські курси для молодого селянина, які працювали вечорами двічі на тиждень, а також гуртки вишивальниць, куховарок тощо. Важливе значення мало утворення літературно-наукового відділу (1921 р.), головою якого було обрано А. Волошина. Відділ приступив до видання “Наукового збірника товариства “Просвіта”. З 1922 по 1938 р. вийшло 14 випусків (12 томів) збірника. Цей науковий орган служив завданням наукових студій у царині історії, літератури, мови, етнології, мистецтва, соціяльної, політичної та церковної історії краю, скликання з’їздів, конґресів, зв’язків із подібними товариствами в краї та за кордоном і т. д. Навколо збірника згуртувалися справді найкращі наукові сили, в написанні окремих статей взяли участь такі видатні українські вчені, як академіки В. Гнатюк, Ф. Колесса, С. Рудницький. Фактичним редактором, організатором матеріялів та активним автором був проф. Іван Панькевич. Науковий збірник товариства “Просвіта” став найвизначнішим науковим виданням на терені Карпатської України 20—30-х рр. і прислужився справі української національної єдности. З ініціятиви Головного виділу товариства наприкінці 1934 р. в Мукачеві було засновано “Етнографічне товариство Підкарпатської Руси”, до Ради якого увійшли такі активні діячі “Просвіти”, як Іван Панькевич, Олекса Приходько, Михайло Обід-ний та інші. Головою був обраний Августин Волошин. У 1937 році в ремісничій школі відкрито етнографічний музей, зібрання якого після загарбання Мукачева Угорщиною в листопаді 1938 р. були, в основному, втрачені. Окрім наукового збірника, “Просвіта” випускала періодичні краєзнавчі видання для дітей, молоді, вчителів, діючи разом із Педагогічним товариством та іншими організаціями українського (народовецького) напрямку. Наприкінці 1920 р. Головний виділ “Просвіти” постановив створити в Ужгороді сталий театр. Головою комісії зі створення театру було визначено А. Волошина. Перша вистава відбулася 15 січня 1921 р. Бажаючи поставити “Руський театр” на вищий професійний рівень, правління товариства “Просвіта” запросило в Ужгород корифея українського театру Миколу Карповича Садовського, який і прибув сюди в серпні 1921 р. разом із художником Миколою Кричевським та драматургом Спиридоном Черкасенком. 13 грудня 1921 р. громадськість Підкарпатської Руси в приміщенні Ужгородського театру урочисто відзначила 40-річчя театральної діяльности М. Садовського. Після першої дії вистави “Наталка Полтавка”, в якій ювіляр виступав у ролі Макогоненка, три дівчини в українських строях, що символізували Карпатську Україну, Галичину й Наддніпрянську Україну, привітали видатного актора. Августин Волошин від імени товариства “Просвіта” вручив ювілярові лавровий вінок. М. Садовський залишив помітний слід у театральному мистецтві українського Закарпаття. Загалом “Руський театр” у різних куточках Закарпаття дав понад 1200 вистав, а активістами “Просвіти” під упливом професійного Руського театру було створено в містах і селах краю 135 театральних гуртків. “МИ РУСЬКІ!” Опонентами “Просвіти”, і до того ж діяльними й агресивними, виступали москвофіли та мадярони, які маскувалися під “тутешняків” або “карпаторосів”, солідаризувалися в запереченні належности краю до великого українського народу. Тим часом чільні лідери народовецького напряму підкреслювали саме таку загальнонаціональну єдність. Так, у передмові до “Практичної граматики руського язика”, виданої в 1926 р., говорячи про самобутність української мови і відмінність її від інших мов, Августин Волошин відзначив: “Ми говоримо по-руськи. Наш народ жиє не лиш на Подкарпатській Руси, но і за Карпатами: в Галичині йна Україні. Найбільше русинів жиє на Україні, зато наш народ зовеся і українським. Наш народ числить до 40 млн. душ”. Августин Волошин добре усвідомлював значення вчителя для поширення в народі освіти й культури. Закарпатські вчителі в 1921 р. були об’єднані в “Учительське Товарищество Подкарпатской Руси”, проте воно поступово стало підпадати під уплив русофілів і наприкінці 20-х років було центром антиукраїнства. Це робило неможливою для народовців подальшу співпрацю з цим товариством. У травні 1929 р. в будинку “Просвіти” було обрано організаційний комітет, який підготував установчі збори й розробив статут. Так виникла “Учительська Громада”, почесним головою якої до 1938 р. був А. Волошин. Число її членів постійно зростало. Так, якщо в 1930 р. вона налічувала всього 220 членів, то в 1938 р. — 1631. Наприкінці 30-х років, у часи існування Карпатської України, в усіх районах, де проживало українське населення, діяли українські школи. Все це було доказом того, що українська ідея, українська мова перемогли. Августин Волошин відіграв у цьому значну роль. МАНІФЕСТАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТИ Важливе місце в діяльності “Просвіти” займала підготовка й проведення різноманітних культурних заходів та масових акцій. Це дні С. 9 й вечори пам’яті Т. Шевченка, О. Духновича, інших видатних культурних і громадських діячів, зльоти молоді, збори і з’їзди, походи й маніфестації, мітинги і спортивні змагання, національно-культурні свята тощо. Ці заходи проходили під національними синьожовтими прапорами, що їх перед кожною значною масовою акцією освячували в церкві. Величавою подією стало відкриття 7 жовтня 1928 р. в Ужгороді Народного дому, спорудженого на широкі пожертви, в т. ч. за щедрого внеску президента Томаша Масарика. На святкових урочистостях тоді виступав і Августин Волошин. Говорячи про відродження руської культури й освіти в 20-ті роки, проте, зазначав: “Русини на Подкарпатській Руси не хотять быти нацією другою або третьорядною, але хотять прибити печать своєї народної культури на життя сего краю… Розносіть дорогоцінний скарб культури під кожну руську стріху. Культурна борьба меж різними напрямками най не ослабляє Вашу охоту до праці, але най вас заохочує до благородного суперництва! Не нарікайте, що народ бідний, але робіть, чтобы був культурний, і тоді буде і матеріально щасливішим!” Масовість заходів, які проводила “Просвіта”, сприяла поповненню лав української інтелігенції молоддю. 1929 р. проходить I з’їзд народовецької молоді в Ужгороді (7 липня). Провідною тезою на з’їзді було те, що під Карпатами від Попраду аж до Тиси живе український народ. Леонід Бачинський — професор Берегівської української гімназії вперше публічно назвав цей край Закарпатською Україною. За це чеська влада вислала його за межі ЧСР. В ухвалах з’їзду було записано: “Проголошуємо всьому культурному світові, що ми, підкарпатські русини, є частиною великого українського народу і що наша мова та наша література була, є і буде та сама, що наших братів з того боку Карпат. Проголошуємо, що всякі стремління, щоб нас змоскалізувати або сфабрикувати з нас якесь окремішнє плем’я і тим відірвати нас від матірного пня, будемо всіма силами поборювати і взиваємо всіх, щоб назву “русин-українець” всі і всюди вживали”. Ще більш величаво пройшов 1 липня 1934 р. II з’їзд народовецької молоді в Мукачеві, що змобілізував тисячі української молоді з усього Закарпаття — з 84 міст і сіл. З’їзд прийняв ухвалу, що стала важливим документом боротьби населення Підкарпатської Руси за своє політичне утвердження й національну та культурну самобутність. Уній наголошувалося: “З’їзд заявляє, що культурне будівництво на Підкарпатті мало й буде мати за основу самобутню українську національну культуру та буде відбивати сучасні духовні прямування цілости українського народу, тому з’їзд відкидає чужу, московську, мадярську, чеську чи інтернаціональну, культурну асиміляцію Підкарпаття”. Українська національна свідомість інтелігенції краю була яскраво підтверджена під час Всепросвітянського з’їзду Закарпаття, що відбувся 17 жовтня 1937 р. в Ужгороді. Понад двадцять політичних партій, союзів, товариств, редакцій журналів і газет виступали з “Маніфестом до українського народу Підкарпаття”, в якому було сформульовано його культурно-національні вимоги. У Маніфесті говорилося: “Ми добровільно прилучилися до Чехословацької республіки, ми є вірними громадянами нашої демократичної держави, але в мовних і культурних справах ми були і будемо частиною великого 50-мільйонного українського народу, й цієї нашої народної та культурної єдности ніколи нізащо не зречемося. Ми хочемо, щоби в наших школах учили нашою рідною мовою, котрою є одинока наша українська, а не московська мова”. У маніфестаціях в Ужгороді, присвячених цьому з’їздові, взяло участь понад 12 тисяч людей з усіх районів краю, які представляли понад 300 сіл і міст. Захід прикрашали понад сто національних прапорів, десятки транспарантів. На мітингу представник молоді Іван Рогач від імени всіх учасників проголосив присягу на вірність Україні. Ця присяга посилила переслідування свідомих українців чеською поліцією, викликала арешти, обшуки, конфіскацію органів преси, проте вона була водночас переломним моментом у політичному житті, започаткувала добу участи Закарпаття у всеукраїнському визвольному русі. Наступного року, в серпні, на просвітянському з’їзді в Рахові вперше на Закарпатті публічно в умовах Чехословаччини було виконано український національний гімн “Ще не вмерла Україна”. У серпні 1938 р. у Невицькому біля Ужгорода за значного здвигу закарпатського люду під проводом духівництва, за участю громадських та політичних організацій відбувалося величаве відзначення 950-річчя хрещення Руси. Закарпаття тоді перебувало в складі Чехословаччини й мало офіційну назву “Підкарпатська Русь”. Але величезна кількість синьо-жовтих прапорів, увесь перебіг урочистостей став свідченням того, що люд цього давньоруського краю, попри всю складність історичної долі та протидію ворожих сил, відчуває себе гілочкою великого народу за Карпатами, Карпатською Україною. З молитвою про єдність зверталися учасники урочистостей до Матері Божої, заступниці України. Із цієї нагоди було випущено медаль із написом “Царице України, з’єднай і визволь нас”. Свято перетворилося в могутню маніфестацію соборности українських земель. В ім’я цієї соборности 15 березня 1939 р. Сойм Карпатської України, який засідав у обложеному угорськи> ми військами Хусті, проголосив її не> залежність. Наперекір ультиматумам і суворим політичним реаліям того часу карпатський край зробив важливий крок до утвердження себе як невід’єм> ної частини Великої України. Можна з певністю стверджувати, що діяль> ність крайового товариства “Просві> та” підготувала сприятливий ґрунт для набуття Підкарпатською Руссю автономного статусу (11 жовтня 1938 р.), формування українського уряду на чолі з Августином Волоши> ним (28 жовтня 1938 р.) та проголо> шення самостійної держави — Кар> патської України (15 березня 1939 р.). Остання дата стала символічною в ланцюгу подій, що вели до формуван> ня єдиної Української держави. z Арсен ЗІНЧЕНКО, доктор історичних наук, провідний науковий працівник Центру українознавства Національного університету імені Тараса Шевченка

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин