Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ВАЛЕРІЙ ФРАНЧУК: «БЕЗ ПАМ’ЯТІ МИ НІЧОГО НЕ ВАРТІ...»

Слово Просвіти, №24 за 2004 рік

Розгойдані дзвони пам’яті спонукають художника Валерія Франчука знову й знову звертатися до теми голодомору, і хоч соціального замовника в особі держави немає на ці картини, але глядачі щиросердно відгукуються на цей невгамовний народний біль, втілений у зорових мистецьких образах. Не знають у світі толком про ті страшні події сталінської доби, коли при добрих врожаях заморили голодом мільйони людей, перед тим розстрілявши основний цвіт нації. Товари- cтво “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, яке висувало творчість Валерія Франчука на здобуття Шевченківської премії, підтримує в дусі художника, бо справді розгойдані дзвони пам’яті захищають Україну, яка втратила нині, без війни і репресій, кілька мільйонів співвітчизників. Виставка “Пам’ятай”, що розгорнута в Українському фонді культури на Липській, 16 у Києві складається з двох частин, бо Валерій Франчук до Дня Києва представив нові просвітлені сторінки історичної пам’яті столиці. Оцей сонячний оптимізм нових творів В. Франчука вселяє надію, що незабаром життя в Україні зміниться на краще. Адже справжні митці все знають раніше за інших. паче, що Франчук не є співцем народної катастрофи, він показує не глухий кут, а вихід. Справжній талант має багато граней: Франчук сокровенно оспівує ніжну красу України, для цього лише треба подивитися його чарівні пейзажі. І, нарешті, слово винуватцю події — Валерію Франчуку: — Валерію Олександровичу, в чому полягає головна ідея нинішньої виставки, що ніби складається з двох частин і яку Ви назвали “Пам’ятай”? — Чому ця виставка складається із двох залів? В ній об’єднано дві теми: тема пейзажу — “Плоди саду людського”, і тема пам’яті жертв Голодомору — “Пам’ятай”. Хоча насправді я спочатку не планував робити виставку на два зали, але, подивившись кількість робіт, уявивши їх композиційно, я побачив, що в мене виходить дві персональні виставки. Але вони поєднані однією загальною тезою: “Пам’ятай, і це тобі надасть розу-лені, й душі їхні нипають по світу неприкаяні, бо вони не по-християнськи поховані. Тому для мене було дуже важливо якраз оцим триптихом виповнити цю серію. Не знаю, чи буде в мене продовження, бо воно й не починалося як серія. В 1991 році виникла робота “Мамина пісня” (мама моя на Хмельниччині за своє життя пройшла три голодомори!). Потім написалися інші роботи — “Пізня картопля”, “Вінки долі”, “Ковила”. На цей час “набігло” до 60-ти картин цієї серії. Я дуже хочу, щоб вони залишилися в Україні, а не поїхали за кордон, але державі до цього немає діла. — Сама тема голодомору — це суцільна рана. І, все ж таки, в чому полягає основний больовий нерв цього циклу? — Пам’ятай, прийди, вклонися. Ми без пам’яті нічого не варті й ні на що не здатні. Ні на які подальші відновлення чи на розбудову держави. Не дай, Боже, щоб щось подібне повторилося. Не тільки в нас, а й де-небудь на Землі. Бо це — страшна трагедія для багатьох мільйонів людей, і вона не загоєна до цього часу. Ми — напівпідірвані, ми — не стовідсоткові, тому що велика кількість достойних людей була зведена з життя насильно, одним махом. Повинно все бути по-божому — життя дається для того, щоб людина прожила його щасливо і в благодаті. А не в муках. Бог людині дає життя, і Бог забирає життя. Інша людина не має права забирати в людини життя, інакше вона бере на себе страшний гріх. У Біблії написано: “Не суди і судимий не будеш”. Яким судом ти будеш судити, то таким судом посудять тебе. І воздасться тобі так, як ти вклав у землю когось. Це велика заповідь. Уявляєте, в якім пеклі перебуває Сталін і його кати? Дуже погано, що чимало наших громадян, які мають якісь можливості керувати людьми (тобто ставити їх, піднімати чи пригинати), не вивчали цієї Божої заповіді. Вони по-іншому вчинили б, якби знали, яким судом буде посуджено їх за те, що вони безвідповідально судять людей. — Охарактеризуйте особливість експозиції “Плоди саду людського”. — Тут зображена наша багатюща природою українська земля. Кожна картина — настрій душі людини, настрій квітки, настрій Десни. Як у Григорія Сковороди є “Сад божественних пісень”, так у мене — “Плоди саду людського”. Ми самі — плоди саду людського. І дерева теж є плодами саду людського. Усе взаємопов’язано. Треба тільки працювати з чистою душею і чистими руками. Виполотий від бур’янів, від поганих тернів-думок, сад може розцвісти і дати прекрасний врожай. А врожай — це розквіт нашої держави, це продовження українського роду. У нас немає альтернативи — тільки майбутнє, тільки розквіт нашої держави. В мене є невеликий “забобон”: починаючи роботу, я щоразу стаю перед картиною “По весняному броду” й налаштовуюсь. Ця картина, може, на перший погляд здається якоюсь темною, може, там лише пробивається сонце, може, тільки крига сходить. Але крига сходить! Крига зійде! Завтра вийде сонце! І за тим сонцем розквітне наша земля. Сад розквітне. І будуть плоди саду людського. І ми, як ті плоди, також возродимося і дамо подальший хід нашій Україні. — Що спонукає Вас і допомагає жити й творити? — Мабуть, віра. Віра в те, що я роблю саме ту роботу, яку мені Господь Бог дав для того, щоб я через картини показав світ отаким! Подивіться, люди, на нього і прокиньтеся. Ви йдете повз дерева і, може, не бачите їх. А я через ті дерева хочу показати щось дуже важливе — подивіться, які вони прекрасні, підніміть до сонця голову! Не схиляйте її. Тому що час такий швидкоплинний, життя наче мить метеора. Він пролетів по небосхилу, і немає. Але наше народження — то вже Боже благословення, як і кожна мить проживання на цій благодатній землі. І кожній людині дається щось залишити. Мені Бог дав залишити в картинах моє бачення світу. Тобто, через моє бачення я передаю Його бачення світу. Я кожен раз дивуюся. Для мене це дивування ще не скінчилося. І це дуже гріє мене, що в мене є це дитяче дивування світу. Можливо, це найосновніше, що мене кожного дня підганяє: йди в майстерню і працюй. Здивуй себе і дивуй людей, якщо ти маєш таку нагоду. Якщо тобі дано. І я відчуваю, що коли хоч одну людину моя картина десь підтримає на цьому світі, не дасть їй сьогодні зійти з траєкторії злету, це вже буде велика перемога. Перемога добра над злом, життя над смертю. — Що для Вас слава? — В цю пору, коли неслава зайняла таке значне місце, слава не має отого первісного високого значення в Україні. Пнуться в популярність, на вершини успіху неправедні, що розпухають від грошей. А митцям не до слави, їм би трішечки розуміння і вчасної підтримки. Не потрібно поетів, композиторів, художників, артистів лише тоді прославляти, коли вони сходять в могилу. Дайте їм можливість нормально працювати — ото й буде найбільша слава. Але цього я не відчуваю. z Володимир КОСКІН, Ганна КОЗАЧЕНКО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин