Без мови немає нації · с. 1сторінка оригіналу ↗
ЗАМІСТЬ ВІДКРИТОГО ЛИСТА
Слово Просвіти, №24 за 2004 рік
Спочатку я хотіла звернутися з відкритим листом персонально до міністра освіти і науки п. Кременя й до голови Національної спілки письменників України п. Яворівського. Бо, хоча розумію, що далеко не все залежить від цих високопоставлених осіб, міг би наш міністр і гостріше ставити питання перед урядом про підвищення ставки педагогам, і щиріше дбати про відкриття українських шкіл у зросійщених містах, а не допускати закриття існуючих, мав би перекривати непродумані ходи у шкільній реформі. А проблема наймитського становища в рідній державі її ж рідної мови? Чи не повинна тривожити кожного письменника, надто — депутата Верховної Ради.
ДЕРЖАВНА ПРОБЛЕМА
Якщо з міністром освіти і науки мені особисто зустрітися так і не вдалося, то з В. Яворівським про наболілі проблеми освіти я розмовляла довго і серйозно. Якби Яворівський був просто керівником письменницької організації, а не був депутатом, моє сьогоднішнє звернення до цієї особи не мало б підстав. Проте нинішнім митцям-депутатам Верховної Ради України годилося б повчитися у своїх попередників-письменників, наприклад, у Павла Тичини, і частіше на засіданнях парламенту піднімати питання української освіти. Нагадаю: саме Тичина в часи його перебування на посаді міністра освіти й депутата Верховної Ради УРСР домігся, щоб школи з українською мовою навчання були переведені з око$ лиць Києва у центр столиці. Він же особис$ то запротестував проти нав’язаної Верхов$ ній Раді статті закону, за якою українську мову й літературу дитині дозволялося не вивчати за заявою батьків, і демонстратив$ но пішов із посади Голови Верховної Ради УРСР і заступника Голови Ради національ$ ностей Верховної Ради СРСР як один-єди$ ний, хто не побажав голосувати за драко$ нівську шовіністичну статтю. Верховну Раду досі не задіяли в питанні здешевлення шкільного підручника, досі не передбачено належних гарантованих дотацій видавництвам на навчальну книгу. Володимир Яворівський мене переконував, що рятунку немає — треба почекати: зміниться уряд, і автоматично зміниться ставлення до вчителя й освіти. Але чи можна бути переконаним, що новий уряд виявиться кращим? І чи візьметься, насамперед, за школу й освіту? Запропоноване вичікування кращих часів — смерть нашої національної школи. Вчителі масово вербуються за кордон, втративши останню надію на поліпшення умов педагогічної праці. Хто буде вчити наших дітей завтра, коли відійде старше сумлінне покоління українських педагогів, здатне працювати, фактично, без оплати праці? Ті, хто нині здобуває учительські професії, в школу, особливо сільську, глуху, віддалену, йти не бажають. Не повернеться в рідні села й значна частина тих, що вступила на державну форму навчання за цільовим скеруванням. Цільове — лише державу зобов’язує надати пільги вступникові. Змусити випускника відпрацювати на благо установи, що полегшила його вступ цільовим направленням, — не просто. То, може, не треба цільових скерувань? Може, варто звільнити від оплати за навчання того студента, який укладе угоду з державою, і після здобуття освіти відпрацює три роки там, де потребуватимуть спеціалістів його профілю? Тут умови диктуватиме закон: або негайно сплачуй заборговані гроші, або виконуй зобов’язання, або шукай адвоката. Молоді спеціалісти сьогодні стають рідкістю у віддалених населених пунктах. Раніше сільський учитель, лікар, зоотехнік, завклубу чи бібліотекар мали пошану серед селян: “Вчена людина!” У порівнянні з містом, радянське село в багатьох аспектах моралі суттєво вигравало. З міста після закінчення ВНЗ силовими методами держава скеровувала в села й суто сільську за походженням, і навіть народжену в місті інтелігенцію. Село, отримуючи високоосвічених молодих спеціалістів, закріплювало й нарощувало щаблі духовності. Сьогодні ж українське село гине, спивається, деградує через відсутність належної кількості осередків культури й молодої парості сільської інтелігенції. Відновити місто ніколи не було проблемою, бо воно легко піддається новаціям. Відновити ж село як осередок моралі, якщо не спохопитися вже нині й не робити все можливе для реанімації, — не вдасться ніколи. А без молодого покоління високоосвічених людей тут щось змінити неможливо. Сільська ж інтелігенція при мізерних зарплатах, які отримує сьогодні, перестає бути інтелігенцією у повному розумінні цього визначення вже з того дня, коли купує порося чи корову або засаджує здоровенний город, втягуючи
Закінчення на с. 3
стор. 10 “Київ Травневий”
стор. 11 “Проти душі не співаю”
стор. 13 Що знаємо про воду?
стор. 15
с. 3 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на с. 1
себе в надривну працю без жодного вихідного. Вчителі не мають часу прочитати книжку, у лікарів грубіють руки... Про яку духовність може йти мова за межею бідності? Як тут не згадати Б. Олійника: “Істинно, люди, живемо не хлібом єдиним. Істинно так, коли маємо хліб на столі”.
А ГОЛОВНА ПЕРСОНА ШКО- ЛИ — ЮНИЙ ГРОМАДЯНИН ДЕРЖАВИ? ТОЙ УЧЕНЬ, ЯКИЙ ВЧИТЬСЯ СЬОГОДНІ, ТОДІ, КОЛИ, ЯК МЕНІ ОБІЦЯ- НО, ЩО ВСЕ КАРДИНАЛЬНО ЗМІНИТЬСЯ, УЖЕ ШКОЛЯ- РЕМ НЕ БУДЕ І цьому поколінню ніяка сила в світі вже не допоможе надолужити прогаяне, не додасть недоотриманого вчасно хліба духовного. Ситуація в сучасній шкільній освіті — на грані катастрофи внаслідок багаторічного злиденного становища вчителя й нехтування якістю й результатом навчання заради примарних нововведень. Найзлободенніші питання, без негайного (!) розв’язання яких немає сенсу говорити про завтрашній день української національної школи, потребують широкого обговорення громадськості, яка інколи може зробити значно більше, ніж один міністр чи письменник. Влада не завжди прислухається до одиниць — та не наважиться брехати сама собі, що не чує нарікання мас, коли в них починаються хвилювання. Зарплата вчителя — відвертий і цинічний глум над освітянами. Сучасним українським педагогам тільки учительська совість не дозволяє ставитися до своєї професії так, як уряд ставиться до них. Міські вчителі почуваються справжніми жебраками матеріально, сільські ж доведені до рівня римських “рабів із хатинкою”. Настала крайня пора адекватно оцінити каторжний учительський труд. У сучасній українській школі вчаться діти, значна частина яких є сиротами при живих батьках, сім’я здебільшого вже не виконує функції формування юної особистості, тому єдиними вихователями й наставниками неповнолітніх є педагоги. Масове полишення дітей без контролю й догляду — міна сповільненої дії, але ж заклали цю вибухівку аж ніяк не нещасні безробітні в рідній державі батьки. Сім мільйонів наших найсвідоміших, найактивніших, працездатних співвітчизників стали рабами в усіх відносно ситих і стабільних країнах. І поїхали туди, ризикуючи життям і здоров’ям, нев круїз і навіть не за великими грішми, — а щоб заробити мізер у порівнянні з оплатою праці в цих країнах і вдома віддати борги за газ, світло, квартиру, якось звести кінці з кінцями. Вічна проблема батьків і дітей суттєво ускладнилася в Україні саме еміграційною проблемою: де-юре — існування матері чи батька неповнолітнього й де-факто — їхньої довготривалої відсутності. Пройде ще кілька років — і пожинатимемо страшні плоди вимушеного заробітчанства і штучного сирітства. Тільки школа може допомогти, але така школа мусить стати колективом високооплачуваних педагогів-однодумців і їхніх підопічних, скерованих виховною роботою та шкільними програмами на відповідні морально-етичні ідеали. Належна оплата праці автоматично привабить до роботи в школі педагогів-чоловіків, що унеможливить матріархат, що склався в нашій освіті, і за якого нам не виховати із сьогоднішнього хлопчика справжнього майбутнього чоловіка — главу сім’ї, особистість, відповідальну за своїх рідних і за свій народ. У словах “Батьківщина” і “Вітчизна” корінь від слова “батько”, “отець”. На архетипному рівні все просто: державність утримують ті нації, в яких основну роль у родині й державі несе надійний, сильний, розумний і мужній чоловік. Шкільну програму з української літератури в середніх і старчаси сталінських репресій 1937—1939 років на українську мову й літературу в школі було відведено вдвічі більше годин на рік, ніж зараз; у брежнєвські часи паралельно існували три різні програми з української літератури. Нині українській школі треба задовольнитися єдиною програмою. І йдеться про предмет, який, як ніякий інший, впливає на виховання й потребує особливого підходу! А навіть у межах певного навчального закладу паралельні класи бувають настільки різними за рівнем знань, темпераментом, що тільки варіативність програми дає оптимальні результати. Одна програма з літератури теоретично може передбачати написання кількох підручників за нею, але насправді все зведеться до одного підручника, що до мінімуму звузить сферу вчительського й учнівського вибору. (Міністр освіти Росії на кожну програму запропонував видати щонайменше п’ять підручників різних авторських колективів). Необхідно ліквідувати типові огріхи програм з української літератури: а) одноманітну тенденційність пропонованих художніх творів, де домінує тема панщини, тяжкої сільськогосподарської праці, єдино можлива розв’язка сюжету — поламані долі головних героїв, пропагуються нелюдські вчинки героїв і фрустрація особистості уроки громадянської війни, смакуються теми голодомору, соціально-побутові трагедії; б) відведення неприпустимо великої кількості навчального часу на давню літературу — незрозумілою для учнів старою українською книжною мовою, а не в перекладах сучасною; в) відсутність розуміння, що нинішній учень психологічно подорослішав, тому готовий сприймати серйозніші за змістом художні тексти, ніж його ровесники років десять тому. Нещодавно під час “круглого столу” у Спілці письменників П. Полянський, представник Міністерства освіти і науки України, на зауваження про те, що одноваріантна програма з літератури є великим кроком назад, глумливо заявив: “А чому три варіанти, а не п’ять, не сім, не десять?” Також не допросились ні я, ні укладачі Академії педагогічних наук як автори одного з варіантів програми з української літератури конкурсних рецензій із висновками на наші програми... Пізніше я дізналася,
ключно за нашою авторською програмою, опублікованою на багато років раніше, ніж програма Р. Мовчан. Факти — річ уперта. Конкурс не врахував вимог часу. Вибрали програму, яка в силу своєї єдиності не повинна була мати конкурентів. А немає конкуренції — будуть учителі над нею працювати, надриваючись, — вибір відсутній. Навіщо голову забивати тим, що з усіх навчальних предметів література — єдиний вид мистецтва: якщо з усіх наукових предметів одна програма, — то маєте одну й із літератури! Навіщо українським дітям розвивати літературою душу, почуття, помисли? У жодній освіті, крім української, немає такого шкільного предмета, як зарубіжна література. У нас він добре себе зарекомендував. Проте кількість годин із зарубіжної літератури ніяк не може дорівнювати кількості годин з української — це є явною дискримінацією предмета української літератури в рідній школі. До того ж, шкільна програма зі світової літератури суттєво виграє у порівнянні з програмою з української: там — прискіпливо підібрано шедеври, тут — втиснуто не найоптимальніші для вивчення твори, а обов’язково песимістичні, тенденційні й не найкращі у доробку конкретного автора. Немає у нашій літературі художніх текстів, які б відповідали всім навчально-методичним принципам? Є. У 7—9 класах годилося б пропонувати мажорні за звучанням твори для дітей В. Винниченка, М. Ткача, Б. Комара, С. Олійника, П. Глазового, Є. Дударя, В. Нестайка, Я. Стельмаха, які читаються сучасними підлітками з величезним задоволенням і щодо ефективності виховного й морально-етичного впливу не поступаються художнім текстам літератури світової. У нас не прийнято в шкільному курсі, навіть у найвразливіших психологічно середніх класах, урівноважувати трагічну українську класику оптимістичною сучасною літературою і віддавати пріоритет творам не про страждання, а пригодницьким, гумористичним, фантастичним, якими можна зацікавити учнів.
ПРИ УКЛАДАННІ ПРОГРАМ І ПІДРУЧНИКІВ ІЗ ГУМАНІТАР- НИХ ПРЕДМЕТІВ ДОСІ НЕ ВРАХОВУВАВСЯ ФАКТОР ПСИХОЛОГІЧНОГО ВПЛИВУ ПРОПОНОВАНОГО МАТЕРІА- ЛУ НА ШКОЛЯРА Чи підібрані укладачами тексти під час навчання не травмуватимуть психіку учня? Нашу націю й так до кісток
Слоньовська Ольга Володимирівна, член Національної спілки письменників України, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, автор п’яти художніх книг, десяти шкільних підручників і посібників із відповідними грифами Міністерства освіти і науки України.
го, Р. Іваничука, про “Марусю Чурай” Ліни Костенко, “Диво” П. Загребельного. Пояснюючи причини доцільності такої кастрованої програми, прибічники “компетентно” заявили, що художніх текстів на історичну тематику краще в школі взагалі не вивчати: щоб, крий Боже, не образити сьогоднішніх турків, татар, поляків, із якими колись Україна воювала. Може, й історію перепишемо, мовляв, ніхто на нас ніколи не нападав, ніхто української крові на українській же землі не проливав. Інший приклад. Із письменників-корифеїв пропонують вивчати ніякими художніми досягненнями не наділену п’єсу драматурга М. Старицького, бо він, мовляв, увесь маєток віддав на професійний український театр. За таким принципом у шведській літературі треба вивчати Нобеля, бо Нобель теж щось там писав, і як меценат зробив для своєї нації ще більше, ніж Старицький. Третій приклад. Пропозиція укласти програму виключно з малих за обсягом художніх текстів. Ця явна афера автоматично робить недоступним для школяра, який читає здебільшого тільки те, що вимагає прочитати програма, золотий фонд творчого доробку українських митців — романістику, яка з усіх існуючих жанрів епосу найбільш якісна в українській літературі. Чи не результативніше на уроках за один і той же час вивчати один високохудожній ве-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
