Таланти і поклонники · с. 13сторінка оригіналу ↗
ОЛЕКСАНДР ПОНОМАРЬОВ: «КУРКА, ЩО МОГЛА Б НЕСТИ ЗОЛОТІ ЯЙЦЯ»
Слово Просвіти, №24 за 2004 рік
— Чим відрізняється сцена від життя? — Життя — це турботи і проблеми. Сцена?.. Коли я співаю, це своєрідна медитація. Хоча особливої межі між сценою і життям для мене немає: який я на сцені, такий, в принципі, і в житті. Хоча в житті, може, більш агресивний. — До речі, чи застосовуєш ти свої навички боксера? — Дуже рідко. — Від чого ти можеш вибухнути? — Від наїздів на мою родину чи на мою країну. Коли має місце відверта неповага, непорядність і хамство. — Хто на нашій українській естраді радує твоє серце? Кого ти любиш? — Я, взагалі, люблю всіх. У мене ворогів, принаймні затятих, відкритих, немає. Улюбленців я намагаюся не виділяти. — А якщо без дипломатії, чесно, відверто… — Тоді буде некоректно, тому що багато колег можуть просто образитися. Яких я не назву. Поважаю — всіх, ціную — всіх, дуже хочу, щоб більше з’являлося в нас талановитих музикантів із українськомовним репертуаром. Шкодую, коли українськомовний репертуар перетворюється в якийсь атрибут у тих артистів, котрі, може, вже й собі не належать. Вони зараз почали співати російську музику, нехай на них якнайшвидше зійде благословіння Господнє, і вони повернуться назад. Тому що нині країні нашій дуже потрібна українська музика, тому що ми втрачаємо свої національні риси. Народ без мови, герба і гімну — ще не нація. Доти, поки ми не мали гімну, — уявляєте, наскільки ми були обділені!? Причому, якою була ситуація? Гімн був, але його ніхто не співав. Тільки через те, що певні люди у Верховній Раді на Грушевського не встигали (у зв’язку з тим, що заробляли гроші) прийняти конкретний закон. Звичайно, коли голова зайнята нафтою і газом, то вже не до гімну України. — Просто ніколи голосувати… — Чи на черзі шкурні лобі-постанови. Але справдилося. І от тепер вони самі до мене підходять і говорять: “Сашко, я коли був на матчі, і ти співав гімн, то в мене сльози текли, у мене коліна тремтіли”. От це і є відчуття нації. Це — гордість, що ти — частка нації. Те ж саме — герб, візуальне, так би мовити, підтвердження. А українська мова? Повинні ж діти співати рідною мовою. Повинні ж співати дорослі рідною мовою. Чому ми згадуємо про те, що ми українці, тільки тоді, коли вип’ємо 300 грамів горілки або коли на нас хтось наїде, як це було у випадку з Тузлою? Ми починаємо особливо активно чухатися, коли з’являється зовнішній ворог. Це притаманне не тільки українцям — це слов’янським націям властиво: до того, поки не з’явиться зовнішній ворог, вони один з одним гризуться. Те ж саме в нас із Росією відбувається. Україна втрачає можливості в духовному плані, губить позиції, пов’язані з музикою. Ми втрачаємо культуру. А це повинно бути державною політикою! Коли приїжджають росіяни, ми самі змушуємо їх ставитися до нас, як до молодших братів. Економічно, політично і морально підлабузнюємося. — А що там за історія в тебе була з Кіркоровим? — Конфлікт наш тривав доти, доки ми були знайомі заочно. Я про нього в пресі говорив усякі капості, він про мене. А потім, коли з’явилася можливість особистого контакту, він підійшов і каже: “Так, значить, ти є той самий Олександр Пономарьов, запеклий націоналіст, який не пускає російських виконавців у серце України? Який ледве автоматників не розставляє по периметру ДК “Україна?” Я кажу: “Так, я і є Пономарьов. Але я не націоналіст”. Кіркоров придивляється настрожено. “Ти де народився?” — запитую. Він відповідає: “У Болгарії”. Я: “Ти болгарську мову знаєш?” Він: “Ну, дуже давно вже нею розмовляв, але, в принципі, знаю”. Я пояснюю: “Бачиш, а в нас 40 % населення України не володіє державною мовою і не намагається її вивчити”. Він співчутливо закивав головою, запитує: “Так що робити?” А що ж робити? Батька й матір треба поважати. Згодом ми подружилися, я можу його сміливо називати другом, він допомагав мені всіляко, коли я поїхав на конкурс “Євробачення”, і в інших ситуаціях я відчуваю його дружнє плече. На один із його днів народження я подарував Пилипові вишиванку, яку замовив у Карпатах, у Косові. Її шили два місяці. Отож, він у Львові ходив, не знімаючи її. Попросив, щоб я написав йому російськими літерами пісню “Рідна мати моя”, вивчив і потім співав на своїх концертах у Росії. І от що виходить. Чужий виконавець, взагалі болгарин, рекламує в Росії Україну. А наші соромляться це робити в Україні. А що витворяють FM- станції, телебачення? Немов ми живемо в Санкт-Петербурзі чи Владивостоці. — Ситуація, як кажуть, дозріла: ситуацію треба ламати… — А переломити її може тільки силове політичне рішення. Я маю на увазі виконання закону, згідно з якими електронні ЗМІ повинні транслювати 50 % вітчизняного продукту (хоча — чому тільки 50 %?). Такий закон на сьогоднішній день існує, але його ніхто не контролює. Може, це й голосно звучить, але, на мій погляд, питанням контролю української мови на радіо й телебаченні повинна займатися Рада національної безпеки, тому що має місце просто пряма конкретна атака на націю. — Коли ще Рада національної безпеки почухається… А чи не краще озброїтися крилатим висловом: “Справа порятунку потопаючих у руках самих потопаючих”. Чому музиканти не консолідуються? — Дуже багато років вони співали російською. І от тепер 90 % музикантів знову російською мовою стали співати, тому що їх життя примушує. Куди їм консолідуватися? Музиканти — це люди, здебільшого, без стрижня. Це “заробітчани”. Розумієш?
— Розумію… — Де вже отут організовуватися? Це раніше були сейшени, коли музиканти збиралися по четвергах чи по п’ятницях у своїх містах, продавали інструменти, ділилися новинами, говорили: он там Вася весілля зіграв за 200 гривень, а треба, щоб за 300, тобто, збивають демпінгові ціни. Подібного плану питання музиканти ще можуть вирішити. А от домовитися про те, щоб контролювався закон, прийнятий Верховною Радою? І руки короткі й часу шкода. А ще: просто це немовби нікому не вигідно. — У Києві організувався прес-клуб, що піднімає хвилю за українське в Україні, насамперед, на музичному фронті… — На жаль, українська преса — це не об’єктивне дзеркало, вона відбиває тільки чиїсь інтереси. Газети й журнали належать жменьці людей, і ці люди стоять дуже високо, — це ж зрозуміло. Ну, як от ви, журналіст, напишете, скажімо, про хазяїна погано. Але не можна — він роботодавець. Виходить, ситуація просто безвихідна. Вихід із неї буде тоді, коли хтось скаже: хлопці, закон є, ось ти відповідальний, ти і ти. І тоді все буде нормально. — Ти стежиш за політичними подіями в Україні? — Так. — Симпатії й антипатії? — Мені дуже подобається Віктор Андрійович Ющенко. Ми особисто знайомі, і він дуже гарна, щиросердна й порядна людина. — Антипатії? — У мене антипатій немає. Я не є членом ніякої партії поки що, і тому можу сказати, що я, у принципі, не заанґажований. Але мені дуже подобається Ющенко — як особистість, як людина. — А як ти ставишся до того, що артисти проявляють себе політично? Беруть участь у політичних акціях, у передвиборних баталіях… — Здебільшого вони заробляють гроші. — Тобто, для тебе це нормально, і якщо надійде пропозиція… — Звичайно, я не буду співати за те, що мені неприємно і проти моєї душі. Можу твердо сказати: якщо я буду співати, то я буду співати за людину, яка мені глибоко симпатична як політик ів якій я бачу майбутнього Президента моєї країни. — А якщо зашелестять великі гроші? Сашко, ось тобі 10 мільйонів — співай… — Думаю, що це не спрацює. — Кому в Україні жити добре? — Ну, точно не українським артистам, спортсменам, ученим, лікарям, учителям, селянам… За великим рахунком, зараз в Україні жити добре ся. Відчайдушно зляться, коли ти їм говориш правду. У них же самих постійний дефіцит правди. Мій тесть Микола Петрович Мозговий говорить геніальну фразу: “У труни кишень немає”. — Гарно звучить: “У труни кишень немає”. — Я б хотів цю фразу передати всім моїм друзям, знайомим і незнайомим, а також людям, які думають, що вони є, щоб вони знали, що їх немає. — Сумно, що ці круте$ лики, купуючи розваги (квитки на концерти, дис$ ки, касети), формують рі$ вень смаку, не вищий за плінтус. — На жаль… А в інших країнах, у тій же Росії, багаті люди слухають мюзикли, класичну музику, джаз, гарну естраду рівня Селін Діон, Мерайї Керрі, Роббі Уїльямса, Стінга. У нас деякі заможні добродії теж намагаються це робити. Але, в цілому, культурний рівень в
Україні справді на рівні плінтуса. Улюблена музика — або дуже весела, коли люди випивають, або дуже сумна, коли люди перепивають. У такий спосіб вони щипають себе за душу. — Як ти ставишся до сучасної танцювальної молодіжної музики, в то$ му числі до музики нічних клубів? — По-філософськи. А що мені подобалося у свій час? А що тобі? Сказати, що фокстрот, рок-н-рол, твіст, диско були набагато професійніші, не можу, тому що скрізь потрібний професіоналізм, у будь-якій музиці, навіть у цій діджеївській, що на перший погляд здається абсолютно тупою і незграбною. Але і тут теж необхідна певна майстерність. Інша справа, що технічні можливості дозволяють зараз це зробити швидше й простіше, ніж це було раніше. Ну, так немовби прогрес. Просто хочеться, щоб молодь наша слухала різну музику: і рок, і джаз, і класику. Я дуже шкодую, що з нашого життя пішла така корисна річ, яка була при Радянському Союзі, як худради. Усе-таки в них щось правильне є. Тому що виховувати людей треба. У тому числі — музичні смаки. Мене завжди цього вчили і завжди наводили такий приклад. Якщо ти прийдеш в оперний театр, непідготовлений до конкретного спектаклю (для чого, власне, робляться програмки, але краще, якщо ти заздалегідь підготуєшся), то ти сприймеш цю музику в десять разів гірше, ніж міг би сприйняти, будучи підготовленим. Приходить людина в оперний театр, виходить після вистави й говорить: суцільна дурниця. А насправді — не музика “дурниця”. Людина просто не готова. Її естетичний рівень (а нерідко й інтелектуальний) набагато нижчий за цю музику. Вона цій людині абсолютно незрозуміла. Тому, які в нас найпопулярніші радіостанції? Правильно, — ті, що крутять кабацький і тюремний блатняк. На радіостанціях арґументують: як, мовляв, може країна, в якій половина людей сиділа, слухати іншу музику?.. — Чи не змушує тебе низький смак споживача постачати те, чого він потребує? — Змушує, одначе можна не йти на мотузку. До речі, я ніколи не писав музики для нічних клубів. — Ти відчуваєш, що цей культурний рівень за$ нижує тебе самого? — Не мене занижує — він занижує Україну. Адже я орієнтуюся на кращі світові зразки, не стою на місці, у мені постійно горить бажання вдосконалюватися. Коли цей вогонь гасне, — артист перестає бути артистом. “Дивись у корінь”, — казав Козьма Прутков. Нас усіх занижує державна політика, у тому числі в сфері шоу-бізнесу. Адже шоу-бізнес — це курка, що несе золоті яйця. Дайте можливість українським артистам нормально працювати, й тоді грошенята потечуть у державну скарбницю.
Володимир КОСКІН Фото з сайту О. Пономарьова
z
Заслужений артист України, співак Олександр Пономарьов схожий на звичайного хлопця з юрби або на представника богемної тусовки: у свій офіс він увійшов дещо скуйовджений, у модно розірваних джинсах, із триденною неголеністю… У його робочому кабінеті на шафі хаотично стояли, припавши порохом, престижні призи-статуетки: “Лауреат такого-то конкурсу…”, “Приз кращому співаку України”, “Людина року…”, “Перо золотої Жар-птиці”, “Зірка естради” року й таке інше. Мене, звичайно, це здивувало. Як правило, до подібних речей власники ставляться з великим трепетом, поміщають на видному місці в “акваріум” з оргскла. А тут — до символів слави ставлення явно без пієтету. До чого ж Пономарьов ставиться з пієтетом? Яким питанням узяти його за живе? Спочатку Олександр відповідав стримано, пунктирно, а потім, немов потяг, набрав швидкість, і дивна річ — за вікном став більш чітким і розмаїтим пейзаж, а розмова в “купе” ставала дедалі докладнішою та цікавішою, і, як це нерідко буває між попутниками, зав’язалося відверте спілкування.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
