Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Цікаво знати · с. 14сторінка оригіналу ↗

КОБИЛА, КАЛИТА І ТЮБЕТЕЙКА «МОНОМАХА»

Слово Просвіти, №24 за 2004 рік

НЕ ЛЕГКОВАЖТЕ! оли у Конфуція спитали, щоб він, насамперед, зробив, якби став правителем, він відповів, що повернув би словам їхнє первісне значення. Наш же час чомусь відзначається тим, що ніхто не тільки не хоче повернути словам їхнє істинне значення, а навіть не хоче знати справжнього походження слів, речей і понять. Чи не найяскравішим прикладом цього є часте вживання в Україні вислову “шапка Мономаха”. Коли її, “шапку Мономаха”, згадували радянські лектори-пропагандисти чи щирі росіяни, мене це не дивувало. Лектори як лектори, — що їм скажуть, те вони перекажуть. А щирі росіяни знали й без них, що за “шапкою Мономаха” криється поняття про силу влади, силу зради і могутність державної облуди. Та тільки-но почала народжуватися наша, поки що декоративна, держава, як почались і в нашім краю до ладу й не до ладу посилання на “шапку Мономаха”. Особливо вразила мене одна передача по радіо 1992 року, коли якась пані аж сльозами ефір зросила, що Москва привласнила собі святі ікони з Лаври, із Михайлівського собору і… навіть нашу “шапку Мономаха”. Ікони таки справді забрали. І ніколи не повернуть нашій догідливій владі. А-от щодо “шапки Мономаха”, то вибачайте… Не раз і не двічі з вуст новоспечених уболівальників і по радіо, й по телебаченню, коли йшла мова про тягар влади, звучала та заклята “шапка Мономаха”. Навіть на з’їзді письменників України один багатолітньо пишучий член поспівчував новообраному (старому) голові спілки Ю. Мушкетикові, що тепер йому дісталася важка “шапка Мономаха”. Аж ось мені потрапила до рук МАНДРІВКИ ІСТОРІЄЮ удь-чиї месіянські теорії про мілітарне чи духовне опанування світу не можуть зупинити закорінення державотворчого міту України. Тим більше, що він ґрунтується не на домислах, ана здобутках науки. Відкинемо почуття меншовартості, перестанемо поклонятися примарі будьякого “старшого брата”. Ми, українці, — не “моголи, золотого Тамерлана онучата голі”, а одна з найдавніших народностей планети. Чимало фальсифікаторів перетлумачувало наше минуле задля майбутнього чужого. Письменник Юрій Липа писав: “…тяжче вгадувати чужі пропагандистські й провокаторські посуви в українському житті, — але річ незмірно тяжча дослідити, хто і як, чому і де затроїв українців чужим історизмом” (Ю. Липа. Призначення України. Просвіта, Львів, 1992). Постійні терени проживання, мова і тогочасна об’єднуюча духовність дають підстави називати наших предків праукраїнцями. Їхні божества, що уособлювали сили природи, зародилися у пізньому кам’яному віці й закономірно належать до перших ознак української нації. Скажімо, прадавні сонячні божества Коляду, Купала (Купайло) пошановуємо досі. Так само як і язичницькі праукраїнські звичаї колядування, щедрування, посівання, святкування русалій, Спаса, колодія тощо. Академік Олександр Потебня визначив вік первісним українським колядкам у чотирнадцять тисяч літ. І ромбовидний знак засіяного поля та лона, мальований на тлі трипільських глиняних богинь, зберігся понині на плахтах, килимах, писанках, у гуцульській різьстаття із “Правды Украины” під назвою “Клады и сокровища. Шапка Мономаха”. Зрадів я, що хтось-таки взявся сказати правду про закляту “шапку”. Читаю: “На самом деле у киевского великого князя Владимира Мономаха такой шапки не было. Первый российский царь Иван III, желая быть прямым наследником знаменитого киевского князя, раздобыл его шапку… в Средней Азии, в Бухаре”. Щиру правду “излагает” пан Володимир Супруненко — у славного князя Володимира Мономаха справді не було “шапки Мономаха”. Але далі пішло-поїхало. Бо Іван III не був ні першим “российским” царем, ні першим московським царем. Він був великим московським князем. Це по-перше, а по-друге, він був дідом першого московського царя Івана IV Васильовича (Грозного). Іван IV Грозний, теж спочатку великий князь московський, вінчався на царство 16 січня 1547 року у віці 17 років. І потім, аж до Петра I, всі царі були тільки “московські”. Потретє — Іван III не міг бажати бути нащадком прямим, бо він і так ним був: Москву заснував (збудував) князь Юрій Долгорукий — син “знаменитого киевского князя”. Кому ж так конче потрібна була “шапка Мономаха”?! “Шапка Мономаха” — як реґалія вищого ґатунку, як вінець, дарований візантійським імператором Мономахом своєму онукові Володимиру Мономаху, потрібна була й не Іванові III, й не Іванові IV, бо вони й так її мали у спадок, а Іванові I Даниловичу, прозваному Калитою. Вона йому була потрібна, як знак своєї вищости над іншими князями. І отой Іван I Данилович (Калита), князь просто московський, зробив її собі сам із золотої бухарської тюбетейки. До бухарської золотої філігранної тюбетейки Іван I Калита наказав припасувати соболину смушку, приклепати самоцвіти та нагорі приладнати хрест. І вийшов дуже гарний “вінець” державний, яким вінчали на велике князівство московське, а там — і на царство московське. А саму золоту філігранну тюбетейку Іван I одержав із рук свого покровителя — золотоординського хана Узбека. За що ж хитрий і меткий азіят зробив своєму васалові цей розкішний дарунок? Та за допомогу в боротьбі проти непокірних православних людей. На той час (1327 рік) у змаганні за першість між князівством Тверським і князівством Московським перше брало гору. А це непокоїло ординських ханів — вони ревниво стежили, щоб між князями була ворожнеча й рівновага водночас. Тому й надіслав хан Узбек свого небожа Шелкана до Твері. Аби той і данину добру злупив із християн і притиснув непокірних. Шелкан засів у Твері в палаці великого князя Олександра Михайловича, якого звідти принизливо витурив. По тверській землі розповзлися татарські здирники — збирачі податків. Тверяни шаленіли від люті, проте поки що мовчали. Та ось 15 серпня 1327 року трапилася пригода. У диякона Дудка була добра кобилиця, і він повів її напувати до Волги. На лихо, побачили ту кобилицю, “младу і зело тучну”, татарські зайди. І вмить її загарбали. Диякон Дудко заволав: “О мужи тферистии, не выдавайте!” Прибігли люди з торжища і відбили кобилу в татар. Татари зі зброєю кинулися в бійку. Тоді тверяни, “мужи тферистии”, вдарили на сполох у дзвони. І почалася різанина: “И кликнуша тферичи, и начаша избивать татар, где которого затропив, дондеже и самого Шевкала и всех по ряду”. Славнії тверяни впорали зажерливих ординських псів до одного: і вояків, і Шелкана, і купців ординських, і чиновників ханських. Тільки конярі Шелканові, що випасали коней на луках за дарі, які не мають ніякого відношення до політизованих у XX ст. арійців) з’явився бог неба АНУ. Його ім’я вичитав на глиняній табличці трипільського клинопису український вчений Валентин Даниленко. Раніше ім’я бога знаходили у шумерських клинописах. Досліджуючи слов’янську міфологію, я зацікавився будовою сучасних українських слів. Виявилося, що в нашій мові часто вчувається праукраїнська небесносвітлість та ім’я небесного бога АНУ: отаман (Ата-м-Ану), багряний (б-Аг-Ор-Ану), бандура (б-Ану-д- Ор-а), баняк (б-Ану-Аг), вагани (в-Аг-Ану), вареник (в-Ар-Ану-к), вербина (в-Ор-Ану), веретено (в- Ор-Ата-Ану) і т. д. (М. Іванченко. Таємниця нашої прадавнини. Київ, “Молодь”, 2000) Як бачимо, наша мова творилася не з матеріалістично-споживацьких означень, а з духовних. У різних епохах при зміні верховенства праукраїнських племен вона не втратила першородних коренів. Про що й повідують назви: скити (су-ку-Ата, де “су” — соняшний, анти й венети (в-Ану- Ата), слов’яни (су-лу-в-Ай-Ану). У котрого ще народу в світі збереглися мовні пракорені майже з двадцятитисячної давнини? Першу в світі хліборобську державу, що зародилася в VI тисячолітті до н. е. у Подунав’ї і розпросторилася на терени Подніпров’я, місцеві арії називали Араттою (Ар-Ата — Світла Батьківщина), згодом Орітанією (Ор-Ата-Ану — Світлою Небеснобожою Батьківщиною). У ній між річками Тясмином, Россю та південним Бугом у IV тисячолітті до н. е. виросли найбільші тоді в світі першоміста Сонця. Дослідники XX ст. встановили, що вони займали пло-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин