“Ти живеш на цій землі, щоб зберегти пам’ять минулого”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ ТА ПАТРІОТИЗМ, або РОЗДУМИ З ПРИВОДУ…
Слово Просвіти, №24 за 2007 рік
Тетяна ЯКОВЛЄВА, випускниця гімназії “Троєщина”, м. Київ
Нещодавно в Національному будинку пись" менників відбулася презентація другого, допов" неного видання книжки Левка Лук’яненка “Наці" ональна ідея і національна воля” (Київ, 2006). Виступаючі говорили теплі, щирі слова про автора, про особливо актуальну сьогодні книгу. Хочеться, щоб те, що вони мовили, по" чули тисячі українців. Особисто мене цей ве" чір спонукав задуматися над тим, чи присутня в моєму світогляді національна ідея, яку роль вона відіграє у моєму житті. Наївно, але мені здається, що мої розмір" ковування почалися з того моменту, коли я народилася. Через рік після цього Україна здобула незалежність. У той момент я не зна" ла нічого. Навіть якби хотіла, то все одно не осягнула б і половини тих речей, про які йшлося. Що для мене було невідомим, для моїх родичів і близьких, упевнена, не досить значним (активних патріотів серед моєї рідні нібито не було), для інших же — було подією всього життя. Бо в той момент відбулася змі" на кольору, зміна назви та зміна ідеї. У чотирнадцять я зрозумію, ні — почну ус" відомлювати, що в той період мого безтур" ботного дитинства відстоювали люди. Збагну всю мотивацію їхніх дій, увесь ризик. І подя" кую їм за непохитне прагнення волі, за відва" гу, стійку рішучість, за глибоке почуття патріо" тизму. За те, що мали в собі зерно національ" ної ідеї: прагнули до утвердження Української держави. Шкода, не вдалося втілити її спов" на. Просто не було одностайної підтримки. У рік мого 14"ліття яскравий спалах освітив ук" раїнську державу, примусив народ прокину" тися. Але чому ж так пізно? Того року, коли червоний прапор на голов"
ній площі мого містечка Городка, що на Хмель" ниччині, змінили на жовто"блакитний, мама гуляла зі мною в центрі. Впевнена, що люди старші звернули на це увагу. І було б великою перемогою, якби у серці кожного громадянина молодої держави теж відбулася переміна. Щоб він відчув себе відповідальним за благо" получчя та добробут своєї неньки"України. Десь у цей період небо пафосних розмов, багатообіцяючих слів остаточно захмарило" ся. Шлях у світле майбутнє України вже не здавався таким легким. Попереду було бага" то перепон. А створювали їх окремі можнов" ладці, аби загальмувати швидкий поступ пат" ріотичних ідей. Демократія! Свобода духу та думки! Відродження національних традицій, повернення до українськості! Скільки людей із розвиненим почуттям національної свідо"
Тетяна Яковлєва (остання праворуч) з однокласницями мості мріяли саме про такий розвиток подій! І активно відстоювали свою позицію. Якби мені було тоді не 6 років, а хоча б 16, я багато чого усвідомила б того року. Я б зро" зуміла істинне обличчя тогочасної політики і почала б жити по"новому. Тобто боротися проти стандартів, що встановилися, проти брехні, цинізму та підлості. Я б змогла, бо ма" ла б велику підтримку. Я бачила, скільки лю" дей прощалися зі своїм однодумцем, тим, хто їх надихав: того року країна втратила одного з основних носіїв національної ідеї — В’ячес" лава Чорновола. Сама ж ідея залишилась. Але хто насмілиться продовжити самовіддану боротьбу? Саме у свої 14 літ я переосмислила влас" не життя. Я зрозуміла, що живу в Україні, що я — українка. Зрозуміла не просто формально,
а відчула поклик у серці: “Ти не маєш права забути мову та традиції. Ти живеш на цій зем" лі, щоб зберегти пам’ять минулого, надбати майбутнє, але в жодному разі не забути, не знищити”. Тоді я почала глибше розуміти вірші Івана Франка, Василя Симоненка, Василя Стуса і дедалі більше не розуміти людей, які живуть в Україні. Наша держава була і є багатою тала" новитими людьми. Чому ж не брати з них приклад, навіщо тягнутися до негативного? Бо, мабуть, набагато легше жити, не знаючи відповідальності й зобов’язань. Я не знаю, що буде в Україні, коли мені виповниться 60. Може, мої діти житимуть щасливо й безтурботно. Ні, мабуть, ні. Така вже нелегка доля українця, — шукати істину і утверджувати себе в світі невтомною працею. Тарас Шевченко закликав: “Борітеся — побо" рете”. Вірю в слова великого поета. Можли" во, і не скоро збудуться, бо дуже багато пот" рібно ще нам усвідомити і зробити. Зустріч із Левком Лук’яненком підтверди" ла мою віру в те, що національна ідея жива. Просто потрібно відчути її у своєму серці. А якщо ні — віднайти відповіді на животрепет" ні питання у презентованій книзі, навчатися ставати мудрими, щоб перетворити україн" ський етнос на націю. І я можу взяти на себе відповідальність за те, що в майбутньому буде краще. Бо моє по" коління, а це тисячі випускників"одинадця" тикласників — українців мають нове мислен" ня, незалежне. Я знаю думки тих, хто навча" ється зі мною в одному класі, їхні прагнення. Вони дуже світлі, сповнені впевненості, рішу" чості. Ми, молоді люди, хочемо жити вільно в своїй країні, бути щасливими, заможними, тож даємо слово своїм славетним поперед" никам, що розбудуємо, прославимо нашу рідну матір"Україну.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
