Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · slovoprosvity.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗

НАПЕРЕКІР УСІМ ФОБІЯМ І СПОКУСАМ…

Слово Просвіти, №24 за 2007 рік

Уляна ГЛІБЧУК Коли за вікном +35, рухатися важко. Власне, ця шалена спека допомогла мені пережити цікаву істину: крайнощі схожі у своїй суті. І мороз, і спека можуть мати спільну точку дотику. Точку, з якої народ" жується відчуття клаустрофобії. Весь світ видається куцим і загрозливим. Нема там затишку бідній людині… Сидить собі в темній коробочці, а головне — думки її скуті, уява в полоні… Неволя. Травень, який щойно промайнув, мені не пахнув… Через ту ж таки спеку, мабуть. Я з жалем ховала обличчя в бузок, а він мовчав… І коли вибухнули акація, жасмин, чайна троянда… Досить! Досить цієї вак" ханалії цвіту. Травень розійшовся у своїй плодовитості… Він вибухав візуально, але пахуча суть його лишалася мізерною. Мо" же, я втратила здатність розрізняти запа" хи? Не знаю… Тобто знаю, що не так. Во" чевидь, спека пришпорила час. Маточки і тичинки радісно зараювали і дали поштовх недосконалості… Порозквітали якісь ане" мічні суцвіття, які пахли не більше, ніж гол" ландські троянди в переході. Бо не можна використовувати час, не можна його пришпорювати, не можна змагатися… Він цього не любить. У переддень червня мої ніздрі вловили чарівний шлейф запаху, так ніби поруч розбрунькувалась кондитер" ська з вишуканими тістечками, медівника" ми і липовим чаєм… Але не ромові бабки і не липовий мед у липовім чаю так розпах" ніли на всю вулицю. То липа розцвіла ще навесні, у переддень літа… Червень вкрав липу в липня… Сумно і страшно, панове, сумно і страшно. Може, тому, що людина за своєю природою консервативна. Вслід за Іванком із “Тіней забутих предків” захо" тілось раптом вигойкувать журливо: “Де моя липа, де моя липа?” А потім у небесах щось тріснуло, і спе" ка, яка обкладала людей хворобливою ва" тою, зашипіла й втонула у зливі. Гарно? Хто ж не любить стихії… Ось тільки, знає" те, місто не толерує стрімких перемін. За" куте в асфальт, з іржавими комунікаціями, воно миттєво захлинулося в брудних по" токах. “Беушні” консерви, на кшталт жигу" лів чи плоскодонних старезних мерсів, завмерли по шию у воді під мостом на Лі" вобережній. Новенькі іномарки корчили з себе амфібій. У такі наповнені стихією хвилини здається, що трапиться щось страшне. То фобії оточують стражденну уяву. І пригадуються гріхи, що їх вчинили людці проти свого міста. Повирубували тополі та акації на берегах, і сьогодні все це стримить свіжими пеньками в очікуван" ні свисту товстого гаманця. “Побачите, все узбережжя Дніпра візьмуть у бетон, і повиростають довкола хмарочоси…”, — сказав мій сусід, фоторепортер. Він на" чебто реаліст, але останнім часом мені щось важко відчути різницю між реаліз" мом і песимізмом… Ну що ж, нехай, пови" ростають, то й повиростають. Значить, заслужило панство саме такого ландшаф" ту. Пан"сс"тво… Аж самій стало смішно. Для чого їм акації, якщо вони панство? Як" що їм і близько не пхенькне думка, що піс" ля свого розгуляйного “пікніка” треба прибрати пляшки, пластиковий посуд і ви" тиснуті тюбики кетчупу… Словом, вони варті одне одного: і ті злидарі, що загид" жують власний простір, і ті товстосумні кенгуру, що викроюють його під своє вузь" колобе чуття краси. Крайнощі схожі у сво" їй суті? Не тішусь, що цю істину мені дове" лось пережити. Може, я б і зажурилася, якби не зна" йомство з однією цікавою і діяльною лю" диною. Ректор Харківської академії ди" зайну й мистецтв Віктор Даниленко на перспективи нашої держави дивиться з оптимізмом. Особливо на її предметний простір. Навіть книжку написав. “Майбут" нє європейського дизайну: Чехія, Поль" ща, Україна”. Автор вважає, що ми зараз перебуваємо в такій зручній точці, з якої легко відштовхнутися і зробити непоганий ривок, на кшталт японського дива… Мож" ливо, тому, що нам нічого втрачати: або “рвонути”, або згинути? Це вже моя під" пільно песимістична (чи реалістична?) думка бренькнула… А Віктор Даниленко вважає, що власне ми і є тим прикладом європейськості… “Франція, Великобрита" нія — це вже втомлені країни, давно втом" лені. Блукаючи їхніми столицями, ти відчу" ваєш себе радше в горнилі Вавилону, ніж у Європі. У нас є шанс не повторити їхніх помилок…” Пан ректор не раз у своїй кни" жці використовував багатозначне слово “прибульці”. Окупанти, голодні з інших континентів… Оглядаючись на живий приклад західного світу, від них ще якось кордони прикриємо, але що робити з власними прибульцями? З тими, що не мають відчуття власного дому, з тими, що шурхотіли “наперстками” біля Централь" ного ринку в Харкові, а згодом вибились у перші секретарі не менш одіозного ме" ра… З тими, що можуть посеред дитячого майданчика звести хмарочос, а на Михай" лівській площі, поміж старовинних будин" ків, щось пластиково скляне і неприрод" не… “Що з цими? — перепитав мій візаві. — А вже нічого. Їхній поїзд давно пішов, так само як і наших дизайнерів, яким сьо" годні 60, 50 і навіть 40. Вважаючи себе су" часними, вони здатні лише на сумлінне копіювання західного зразка. А своє, ори" гінальне, “мейд ін Юкрейн”, може створи" ти тільки молодість. Та, що тепер на сту" дентській лаві…” О студенти, якби ви знали, яка гло" бальна відповідальність нависла над ва" ми… У ваших руках наше майбутнє: і Дніп" ро, і кручі, і Майдан Незалежності, і Ми" хайлівська площа… Вчіться, студенти, вчіться сумлінно… Наперекір усім фобіям і спокусам… ГОЛОСИ СПІВОЧОГО ПОЛЯ Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин