“Людина відповідає на пропозиції життя лише “так” або “ні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
ПЕРШОДРУК
Слово Просвіти, №24 за 2007 рік
Продовження. Початок у ч. 13, 15 за 2007 р.
Тоді ще не нобелівський лауре" ат Мілорад Павич, а може, вже лау" реат, а може, не він, може, хтось, хто косив під Мілорада Павича, ска" зав мені в середньовічному Которі, фортеці, витесаній хвилями зі скелі, що нависла над морем: — Адже час може нашкодити іс" тині більше, ніж неправді. Я випадково зустрів Павича під час повернення зі столиці Чорного" рії Цитіньї, де мені влаштував ауді" єнцію з Владикою Чорногорської Церкви продюсер фільму “Жити всупереч” Чедо Вулєвіч, комуніст, який відсидів за часів Броз Тіто п’ять років на “Голому Острові” і чомусь залишився живим і комуністом.
П’ять років на каменоломнях “Голого Острова” змогли витримати лише троє.
Письменник Чедо Вулєвіч був один з тієї трійці.
Комуніст із “Голого Острова” Чедо Вулєвіч в Югославії виконував роль мого янгола"хоронителя. Він був загартований янгол"охоронець, бо на “Голому Острові” не було нічо" го, крім скель із рожевого мармуру. Крила янголам відтинали в перший день ув’язнення, ще в слідчій каме" рі, бо вони заважали іншим янго" лам. Бувало, що в камеру на шість квадратних метрів одноразово на" бивалося до сорока янголів. Голили голову і відтинали крила всім без винятку. Води на “Голому Острові” не бу" ло зовсім. Воду завозили лише для охоронців. Охоронці мочилися в за" лізну цистерну і додавали туди вин" ний оцет. Оте можна було пити в’яз" ням — залізну літрову кружку на до" бу. Один раз на добу. Зі сходу до за" ходу сонця в’язні довбали скелі кирками. Сонце на Адріатичному морі пе" че, як паяльна лампа, якщо приста" вити її впритул до потилиці. А поти" лиці були голені. За два роки в’язень, якщо не помирав, ставав архангелом.
Я поставив Владиці в Цитіньї лише одне питання: — Як зробити фільм, щоб він дістав усіх? Владика відповів: — Дістати всіх неможливо. Дос" тукатись можна лише до вірних… — А як достукатися до невірних? — Зробити їх вірними. — А як достукатися до вірних? — Так, як створюється проповідь. Спершу я змальовую тло, потім виводжу на те тло основну ідею, вдягаю її в знайомі вірним шати, і веду до мети. Не манівцями, а такими стежками, щоб у вірних склалося враження, що проповідь читаю не я їм, а вони мені. Краще за мене це знає Павич, він знає. Він сказав мені колись: постмодернізм, піднявши читача до ролі співавтора, висуває на перший план задоволення від читання. Спитай у Павича. Але вірні мають бути задоволені проповіддю.
Час, як сірчана кислота, або лу" га, спотворює пам’ять. Роз’їдає на порох, іржа з’їдає геть усе, все, крім неправди.
Бо неправду зроблено з чисто" го золота правди.
Минають роки, і в мовчазному річковому піску по берегах річки за" буття Стіксу виблискують золоті зливки неправд. Мізерні, що й оком помітити важко, малі, дрібні й вели" кі, з кістяк конячої голови. Ті зливки, що з конячу голову, — то національні міфи. Кричущі зливки серед мертвого мовчазного піску забуття.
Чедо намагався забути про “Го" лий острів”.
Потім Чедо Вулєвіч у своєму ма" ленькому “Пежо”, що линяв кожної весни, і саме зараз у нього почала" ся линька, повіз мене в напрямку на південь узбережжям у маленьке містечко Бар. Дорогою, коли утомлённое сон" це вмочило яйця в адреналін Адріа" тики, він зупинився на романтичній скелі над морем посцяти. Море, після того, як Чедо посцяв у нього, набуло неправдоподібного кольору з трьох нот: візантійського пурпуру, берлінської лазурі й паризької зе" лені. Чедо витягнув із кишені пісто" лет і почав стріляти в небо. (Св. Петре, зауваж цю деталь — “стріля" ти в небо”. Лише зауваж.) — Для чого тобі зброя? — спи" тав я, бо був дурний. (Тільки не пам’ятаю: чи ще, чи вже?) — Юги не бувають без зброї. Подивись на обрій. Бачиш білу цят" ку? То “Голий острів”. Зараз на ньо" му порожньо. Забрали навіть кирки і цистерну. Втопили їх у морі. Щоб забути про все. Місяць перед тим ми були з Че" до на прийнятті в американському посольстві як гості кінофестивалю “Браві нові свєт” у Белграді. Чедо познайомив мене там з двома голівудськими продюсера" ми. Власне вони попросили Чедо привести мене на коктейль до Аме" риканської амбасади. Наш совітський аташе по куль" турі не відпускав мене ні на крок, навіть у туалет ходив зі мною ра" зом, мабуть, щось знав, чого ще не знав я. Американи, хоч вони мали виг" ляд натуральних євреїв із Одеси, відразу запропонували мені кон" тракт на сім років у Голівуді. Опера" тором. І відразу назвали три перші фільми, які я мав у Голівуді знімати. Прізвища режисерів мені нічого не говорили, але сума пропісью була приголомшлива. Як на мене тодішнього. Чи тог" дашьнього? Чи тамтешнього? Ко" ротше, того, ким я був тоді, в 1973" му. Тобто круглим ідіотом. І квад" ратним теж.
Аташе весь час намагався пере" вести розмову на жарти, казав, що в мене нема власної кінокамери і плів" ки, коротше, поров дурню і робив мені очима накази мотать звідси. Я теж почав жартувати, кпитися, бо не міг же я сказати отим одеси" там із Голівуду, що як тільки я скажу “Так!” — то в той же вечір першим рейсом “Аерофлоту” мене відправ" лять додому. Може, навіть у гамів" ній сорочці"вишиванці. Одеські іді" оти цього не розуміли, або вони справді були не з Одеси. Або вдава" ли, що вони не з Одеси.
Я нахабно сказав, що 200 тисяч доларів на рік для мене замало. — Скільки? — спитали вони хо" ром, бо зрозуміли, що таким чином я даю згоду. — Мільйон, — сказав я зухвало і позіхнув, бо насправді мені перехо" пило дух. У роті не було ні грама по" вітря. Тільки останні 14 зубів. Решту повибивали в різні історичні епохи. А між зубами тільки завірюха з диму від американського “Мальборо”, яким мене пригостили продюсери. Дим був і в голові, і в шлунку. Я геть увесь, по вінця, був наповнений американським димом.
Дим валив з вух. Дим був і в ки" шенях.
Культураташе потріпав мене по плечу, як власного в’ючного віслю" ка, і сказав задоволено: — Мільйон замало. За мільйон ми такого оператора не віддамо. Американи нарешті зрозуміли, що до чого. Перезирнулися і сказали: — Це треба обговорити… Один із них простягнув мені непрозорий грубезний файл з па" перами: — Тут текст контракту… Уважно ознайомтеся… Реквізити на блан"
с. 9 · сторінка оригіналу ↗
Я вийшов з готелю о пів на п’яту, пам’ятаючи настанову Остапа Бен" дера, що міста краще за все брати на світанку. Розчарування почалось від вок" залу Сен"Лазар. Париж у моєму сортирі був більш Парижем, ніж на Сені. На кар" ті був звабливішим, здавався буке" том ненюханих обіцянок. Мені ніяк не вдавалося переко" нати себе Парижем, що свято пос" тійно зі мною. Або Гемінгвей брехав, або треба було починати ранок з аперитиву, і даліє вєздє, — як оголошують у під" московних електричках. Вустриця тихо скавчала у внут" рішній кишені спинжака. Просилася у рота, а може, до вітру.
Десь о шостій накотило Пари" жем. Зовсім не з того боку, звідки я чекав. О шостій на маленькій вулич" ці Кліо, всього по всьому триста кроків, де з шостої до сьомої прос" то на тротуарі торгували сирами, гарячими круасанами і фруктовими екзотичними небилицями я, нареш" ті, відчув головну тему Парижа но" сом. Запах свіжозмеленої кави далі вів мене, як куріпка веде сетера від свого гнізда, від кав’ярні до кав’яр" ні, від Ейфелевої вежі через Мон" мартр, Шанзелізе, Трокадеро, Бу" лонський ліс і далі скрізь… Париж насправді існував в ін" шому вимірі, до цього не відомому мені. У вимірі невідомому картог" рафії. До струмків з запаху кави до" давалися струмки летючих смелів смажених каштанів, затхлі ставки японської сечі (Кобо Абе писав правду, що Париж просякнутий за" пахом сечі, він таки пре"пост"футу" ро"реаліст), все це зливалося з вертикальними струменями фон" танів із калейдоскопічних відтінків парфумів з різкими акцентами со" лоного отруйного, ледь вловимого вустричного смороду, що накочу" валося невидимими атлантичними мініцунамі. І ще інакше, не по"совіцькі, від" гонили вихлопні викиди авт. Цікаво, чим вони заправляють свої авта, подумав я, невже совко" вим парфумом “Красная Масква” — бо саме “Красною Масквою” смер" діло з"під кожного “Пежо”, “Рено” і “Сітроену”, що котили хвилями по Шанзалізе. Як від моєї голомозої вчительки з англійської в школі №461.
Під Сакре Кер стійкий запах по" ту художників змішався з настир" ним запахом скипидару та кедрової олії — запахом бездарного мон" мартрського живопису.
Раптом ніс ледь вловив запамо" рочливий запах жінки, що точився понад самим тротуаром майже не" видимим струмочком десь з глибин Парижа, здається, з бульвару Капу" цинів. Струмок поодиноких молекул дивовижного смелу то заповнював собою крони каштанів, ніби листям, що вже поопадали, то зникав за дверима порожніх кафе… то виб" лискував пунктиром на хвилях ко" шерного паризького повітря, яке невтомно штовхали перед собою вузькими вуличками"шхерами кар" таті “Пежо”, “Рено” і “Сітроени”.
Я, як і годиться сетеру, йшов на здобич верховим провідом. Париж почав чаклувати. Мене почало водити Парижем. Паризька мара марувала Юр" ком до четвертої опівдня. По четвертій я вже механічно переставляв ноги. Запах тахікардично зникав. Ніздрі виснажилися. Ніс став вульгарною окрасою лиця і відмовлявся працювати но" сом за прямим призначенням. Я остаточно загубив верховий слід на бульварі Капуцинів, десь бі" ля кафе, де брати Люм’єри зробили
Вустриця у внутрішній кишені почала битися в істериці.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
