“Аби щось берегти, треба його любити, а щоб любити, треба його знати”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
РІДНИЙ КРАЙ
Слово Просвіти, №24 за 2007 рік
Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО Фото автора
Багатобарвна музика ле" вади супроводжує мене все життя. Було прокидаєшся — під музику, увіходиш у ніч — під музику. І сни колихає та сама музика: очеретянки (чикри"чикри"тю"у! чикри" чикри"тю"у!), бекас (ме"е"е"е… ме"е"е"е!..) або ще коза; під очеретиною витягнув довгу шию бугай і гуде, мов і дна дістає; он сокочуть, крячуть, тюгичуть дикі чорненькі ку" рочки, оксамитові дикі качеч" ки, перламутрові дикі гуси… а веселкова рибалочка си" дить на лозині й видивляєть" ся у воді на свою красу, але не дрімає: ледве покажеться десь рибинка — миттю пір" нає і ловить довгим своїм дзьобом; як тільки заспоко" яться мружки, і знову вода стане люстерком, рибалочка вже й на лозині знов… А вийдеш у берег удосві" та — об’ємно, барвисто лу" нає соковита музика живої левади. Щира, ясна, заклич" на — до світла, снаги, життя, а увечері тут — розгонисто, розлунисто, поліфонічно, урочисто звучить найтривкі" ша у світі музика, солістом у якої віртуозний маестро — соловейко… Гляну тепер на ту пусте" лю, й самому не віриться, що все оце дивобагатство там було. Господи, хто ж на" поумив спритних керівничків випереджати генеральні завдання чужих верховників і спустошувати заповідні ку" точки рідної землі, висушу" вати живлющі оазиси!? Коли затівали сплюндру" вати межиріцьку леваду (технічними засобами будів" ництва Канівської ГЕС), ав" тор цих рядків пропонував альтернативу: поглибити, почистити леваду — і буде розкішний ставок, буде ри" ба, вода, краса, екологія — радість буде дітям і дорос" лим. Де там! Що ви тямите? Висушимо, посіємо, засіє" мо… І вийшов із того, як у необачного коваля, великий пшик. Леваду осушили, во" лога впала, городи, садки, луки позасихали… Пропала щедра левадна музика і ра" дість дитяча. І ніхто тепер не повірить, що на цій низині колись була найбагатша у світі казка. Пам’ятаю дві найчарівні" ші у світі річки: Росаву і Рось. У тій невеликій, але глибокій звивистій гірській річці Роса" ві ми купалися, вчилися пла" вати, пірнали, бавилися, ло" вили рибу (часто й чималу!), печерували раків, на березі її милувалися розкішшю верболозів і різнотрав’я, плели з лози корзини, коши" ки, верші, сапетки, робили візки, “лісапетки”… Немає тепер чарівної Росави і того багатства над нею — під нитку позакладали колись вибухівку і так рвонули, що в хатах вікна посипалися, мур повалявся. А зробили… стіч" ну канаву, і жодне джерело тепер її не підживить. Річка знала, кудою і як їй текти. Не чіпай ти її! Ні, перетворили… А Рось? Мабуть, у всьому світі знали про її неповторну красу. Нечуй"Левицький ос" півав її чари. Але ж то було до перетворень. Переказу" вали в Межирічі старі люди, як перетворювачі наказали постинати над Россю верби, щоб не заважали, коли вола" ми тягтимуть дуби (великі лотки) з буряками до Набу" тівського цукрозаводу. А той завод щороку спускав у річку якусь отруту, що дохла риба кілька днів плавом пливла, люди стояли над річкою і плакали. Пам’ятаю і я, коли ходив понад Россю і крізь сльози дивився на дикун" ське варварство: аби “не змарнувати” жодного клап" тика землі, переорали гли" бочезним плугом береги, аж лозові кущі, верболози й ча" гарники повивертали просто в річку. …Упродовж двох деся" тиліть велася запекла “дис" кусія”, чи можна будувати в Бучаку гідроакумуляторну станцію. Ніхто й не збирався зважати на мудрі пропозиції, болючі переживання за до" лю рідної землі, ніхто й не думав керуватися здоровим глуздом. І от! Знесли, зруй" нували правічну історичну пам’ятку Лисуху, поруйнува" ли старовинні городища, по" селення, стійбища, посягли на неповторні пам’ятки лан" дшафтної архітектури… Нев" же це Бог простить?! Невже не ясно кожному живому створінню, що берегова гря" да від Вишгорода до гирла Росі (принаймні) мусить бу" ти недоторканною як пам’ятка археологічна, істо" рична, геологічна, тектоніч" на, ландшафтна, дендроло" гічна, орнітологічна, гідро" логічна, космічна, культурна і т. ін.? То чого ж навіть у рід" ній столиці по схилах річок, струмків і потоків кожен ро" бить що заманеться або що загадає бригадир (невідь звідки присланий). Ніби на Київ напала пошесть вели" кого корчування… Навколо столиці тугим зашморгом стягуються “но" вобудови крутих”, як охрес" тили їх люди. Моторошно стає, коли бачиш, як ці хма" родряпи сідлають річки, во" дойми, нехтуючи святим за" коном про захисну прибе" режну смугу…. …Ще малим ходив я з батьком косити на луки. Він мені наладнав маленьку ко" су (“п’ятку”), щоб і мені не було нудно. Косимо, а пити хочеться, то взяли соломин" ку й зі стерні рогозу чи півни" ків (зеленого гранчастого стаканчика) росу спиваємо. Або виріжемо очеретинку, лозиною проштурхаємо ко" лінця й тією довгою трубоч" кою із Росі воду п’ємо —
конця (чи громобійного “ма" га”) торохтять, деренчать, завивають чужі децибели, забиваючи вуха і душі окупа" ційним барахлом. Дійшли того, що куди не кинь, то клин. Ось зав’яжіть марлею вчетверо водогін" ний кран, через день поди" віться на той фільтр і взнає" те, що ви п’єте. Це те, що ви" диме. А невидиме? Те, що впало на наші голови й на нашу землю з Чорнобиля. Те, що під землею тече"про" тікає через товщі світловод" ські, бортницькі, чернівецькі, білоцерківські й чорнобиль" ські… А ті зливи чужинського та й свого саморобного бру" ду, що ллється у наші душі з телевізійних ящиків, радій" них ящичків і коробочок, із деренчливих “магів” на кож" ному перехресті. Стільки біожиттів, біосві" тів погубили! А толку?… Що зосталося, позабудовували суперпанськими маєтками"" дачами, “прихватизовани" ми” зонами, куди простому чоловікові зась. Що там тво" риться, один Бог знає. Ніхто й не згадає тепер закону про неодмінну природоохоронну прибережну смугу. У Межирічі, кажуть старі люди, було колись на горі ві" сімнадцять вітряків, і в доли" ні над Россю, де вітер бере, двадцять з гаком. Я ще два пам’ятаю на горі. І славетно" го майстра “діда Олійника” (хоч його прізвище було Радченко), мірошника, до якого з пів"України з’їжджа" лися вчитися наковувати ка" мінь. Тепер жодного вітряка немає. Цікаво, чи знає хто"не" будь достеменно, скільки мільйонів вітряків було в Ук"
раїні й скільки вони могли замінити барелів енергоно" сіїв? Після війни були повсю" ди вітродвигуни. І майже все це понищено. Стільки пони" щено “робочої сили” — енергії… Людство у нас тепер зах" линається від гігантоманії — як трактор, то щоб був най" більший у світі, як праска, то щоб найважча… Ось і марну" вання металу, коштів, енер" гії, сил… А світ уже знає нові сучасні технології, які забез" печують не тільки економію, а й бережуть людей… Аякже, не людина заради цивіліза" ції, а цивілізація заради лю" дини… Уявіть собі чоловіка, що сидить над відром чистої во" ди. А тоді ні з того ні з сього накидав у відро сміття й гря" зюки і… п’є. Смішно, такого не буває? На превеликий жаль — це збірний сьогод" нішній портрет… Почуєш хіба що про ок" ремих диваків, які відроджу" ють, відновлюють замулені джерела (як і духовні), на" саджують дерева над річка" ми, ставками, озерами, до" рогами, думають про оздо" ровлення навколишнього середовища… Мені, чуючи по радіо, читаючи в газеті про ті мільйони барелів наф" ти, які пускаємо з димом, стає страшно: так можна ви" качати всі земні соки, так можна пустити з димом і на" шу планету, вже легеньку як пушинку… Чого ж людство не шукає альтернативи і зне" магає в запаморочливій бит" ві за “енергоносії”, що на час зігрівають, але поволі затя" гують зашморг… Людство знахабніло в своїй егоїстич" ній формулі: “На наш вік вис"
Як розказували старі люди, в моєму рідному Межирічі (Канівського району) було на Слободі вісімнадцять вітряків (неподалік від тепер відомої стоянки пізнього палеоліту) і в Навистці — у видолинку річки Рось — двадцять чотири. Стояли вони віки, допомагали людям. Та не витримали темних вітрів XX століття…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
