Читацьке віче · “Множити славу свого краю добрими й корисними справами, вболівати за країну в цілому”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ББЕЕЗЗССММЕЕРРТТННИИЙЙ ППООДДВВИИГГ ВІДЗНАЧАЙМО СВЯТО ГЕРОЇНЬ!
Слово Просвіти, №24 за 2011 рік
у бік села Небелиця. В авангарді йшов 144-й стрілецький полк. Було створено передовий загін на чолі з лейтенантом Д. Шепеленком. О 4-й годині 17 липня загін наблизився до села Небелиця. Він мав завдання перерізати Житомирське шосе між Небелицею і Ставищами (Брусилівський район Житомирської області) й утримувати цю ділянку до підходу підкріплення. До загону приєднався взвод саперів та одна 45-мм гармата. Шепеленко розділив загін на дві групи і вони зробили засідку з обох боків шосе. Зав’язався бій. Окупанти кинули проти жменьки хоробрих бійців велику кількість піхоти та 26 танків. Загін, стримуючи шалений натиск ворога, пострілами з гармати, гранатами та пляшками із горючою сумішшю вивів із ладу п’ять танків, знищив багато німців. Та сили були нерівні… Не залишали поле бою й поранені. Ліс — поруч, можна було відступити й знайти там порятунок. Але вірність військовій присязі додавала сил. Уже більше десяти годин триває бій, гинуть бійці, закінчуються боєприпаси, а підмога не надходить. Тоді лейтенант Шепеленко відправив за підкріпленням тяжкопораненого в праву руку Миколу Романовича Сівченка, а решті поранених наказав відійти до лісу, але охочих не виявилося. Вони бились до останнього і майже всі полягли в нерівному бою. Поранений Дмитро Шепеленко обв’язався гранатами, кинувся під ворожий танк і підірвав його. Вороги були змушені відійти, залишивши на полі бою 26 своїх танків та більше сотні солдатів. Дізнавшись про це, фельдмаршал фон Рейхенау оскаженів і, погрожуючи найстрашнішими карами,
вимагав від своїх військ негайно очистити шосе. Поле бою стало пам’ятним місцем подвигу захисників Києва. Коли вам доведеться їхати шосейною трасою Київ—Житомир, то при в’їзді в село Небелиця, Макарівського району зліва від дороги, побачите пам’ятник. На ньому прізвища 52 воїнів, що загинули в тому нерівному липневому бою 1941 року, серед них і Дмитра Івановича Шепеленка. Вони захищали до останньої краплі крові нашу рідну землю і назавжди в ній лишилися. 2003 року члени Макарівського патріотичного клубу “Пошук” відшукали рідну сестру Дмитра Шепеленка — Мотрю Іванівну. В рідному селі Орловець, що на Черкащині, де народився і виріс герой, одна з центральних вулиць носить ім’я легендарного командира. Родину Шепеленків, як трудолюбиву, а значить і заможну, розкуркулили і вислали з 5-ма дітьми в Сибір… Але працьовиті українці і там своєю працею добились, що старші три сини вийшли в люди, а менші двоє були з батьками. 1940 року родина повернулася в Орловець, у рідну Україну. Коли почалася війна 1941 року троє синів Шепеленків були в кадровій армії, а Дмитро Іванович Шепеленко закінчив військове училище і був уже командиром роти. 17 липня він загинув у нерівному бою з фашистами. Загинули під час війни ще двоє його братів, а четвертий помер в окупації. Залишилась лише найменша сестра Мотрона Іванівна Шепеленко, яка мешкає в батьківській хаті на вулиці, що носить ім’я улюбленого брата… Мешканці с. Небелиця ретельно доглядають братську могилу, а пошуківці щороку 17 липня відвідують могилу загиблих героїв, вшановують їх пам’ять, покладають квіти.
P.S. Д. І. Шепеленко ще 1945 року заслуговував на звання Героя Радянського Союзу, але як син “ворога народу” не отримав його.
Лідія КУПЧИК, голова Львівського міського осередку Львівської обласної організації Всеукраїнської Ліги Українських Жінок
Вельми корисним було б на державному рівні проводити Свято Українських Героїнь, яке зародилося ще в 50-х роках минулого століття в діаспорі, коли весь світ сколихнула звістка про повстання українських політв’язнів у таборах Норильська, Воркути, Кінгіру. Найбільш вражаючою в цих подіях була участь у повстанні жінок (переважно українок), які беззбройні, з високо піднятими головами і палаючими серцями, щільними рядами виступили вперед, намагаючись захистити повсталих від розправи. Проте танки, послані нелюдами, не зупинилися, сунули вперед, і під їхніми гусеницями обривалися життя сотень кращих дочок України… У важкі для нашої землі часи жінки мужньо ставали поруч чоловіків, твердо протистояли ударам ворогів чи стихій, своїм героїзмом надихали на високі подвиги громаду. З 1950 року це свято відзначається в діаспорі, з 1993 року воно утверджується в Україні, але, на жаль, не має широкого розголосу. Це свято відзначають у лютому. Саме в цьому місяці народилася одна із найталановитіших і наймужніших дочок України — Леся Українка. У лютому завершили своє земне життя славні українські патріотки Ольга Басараб, Олена Теліга, Наталія Винників, Дарія Гнатківська-Лебедь, Олена Антонів, Марія Лаврів, Наталія Шухевич, Галя Заячківська… На їхніх прикладах слід виховувати сучасне покоління. Дивно й прикро, що в нас легко приймають комерціалізовані, бездуховні свята пива, пампуха, шоколаду та інші, а ідеологічно-просвітницьке свято не має належного розуміння навіть серед тих, хто позиціонує себе українськими патріотами. Тож виправляймо цю ситуацію, спільно шануймо й відзначаймо Свято Українських Героїнь. Доповнюймо наші патріотичні свята, українські Герої заслуговують не на одне святкування!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
