Доля на тлі історії · “Він розповів про кров і смерть, побачені юними очима”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
ЩОБ ЯКНАЙБІЛЬШЕ ПОБАЧИТИ В ДОРОЗІ Про книжку “Останній постріл Єріка” (Видавництво “Ярославів Вал”, 2011р.) та її автора Романа Колісника з Торонто
Слово Просвіти, №24 за 2011 рік
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
У Гайд Парку в Торонто часто можна зустріти цього високого худорлявого чоловіка з допитливим поглядом за великими скельцями окулярів. Це Роман Колісник, що живе неподалік на вулиці Квебек. Я неодноразово мав приємність чаркуватися при щедрому столі цього гостинного дому, коли ще живою була господиня — добра привітна пані Галя. Ставши удівцем, пан Роман мовби осиротів, оскільки дружина в його житті була навіть більше, ніж дружина. Вона була ще і його порадником, відданим другом, першим читачем, захопленим прихильником його таланту і навіть — літагентом. У житті Романа Колісника лишилася тільки літературна робота. Це і його будні, і його свята. Вже не розділить він трапезу зі своїми давніми приятелями Богданом Бігусом і Мирославом Малецьким, які охоче вчащали до цього гостинного дому. Дедалі менше “дивізійників” лишається на світі. Кожне число “Вістей комбатанта” чорно рясніє некрологами. Чимало небіжчиків ще за життя були добрими Романовими знайомими. Щорік меншає передплатників і читачів його журналу. Подеколи передплату на нього продовжують вдови й діти “дивізійників”. Ця маленька солідарність живих із померлими щодо феномену української політичної еміграції, а передовсім щодо “дивізійницького” середовища, яке видається мені пов’язаним всередині себе найміцнішими зв’язками. Коли не стало Мирослава Малецького, який був багатолітнім головним редактором “Вістей комбатанта”, часопис одразу ж перейшов під оруду Романа Колісника, відомого письменника і журналіста, незмінного члена світової Управи Братства ветеранів Української дивізії “Галичина”, — як єдиного, хто може провадити журнал. Він довго не хотів займатися журналістикою, хоча мав до цього хист. По-перше, характер, де домінують просто-таки унікальна допитливість. Він завжди прагне все знати, з’ясувати всі подробиці кожної справи і кожної біографії, по-друге, він на диво творча людина. Його журналістська робота триває трохи більше, ніж три десятиліття. Колісник устиг опублікувати кілька тисяч статей, звітів, фейлетонів та всіляких сильветок. Письменники, як правило, цураються такої чорнової роботи, творчий егоїзм підказує їм: життя не вічне, побережи від газетної буденщини сили й час для роботи над твоїми основними літературними творами — можливо, їм пощастить зазвучати “на рівні вічних партитур”. Але Колісник тут виняток. У ньому живе ота прекрасна старомодність, яка вирізняє людей обов’язку з-поміж інших. Вигідно це тобі чи не вигідно, але ти мусиш те чи те зробити. Цей моральний імператив і веде його в житті. Інколи мені здається, що Роман Колісник був створений для зовсім іншого життя. Він легко уявляється, скажімо, тим учителем, якого справді люблять школярі. Спокійний, стриманий, розважливий, тихо заходить до класу й починає розповідати або про історію різних цивілізацій, або про таїни літературної творчості, або ж про найновіші теорії у фізиці… Легко уявляється він і лікарем чи адвокатом — має виняткову допитливість, в усьому з’ясовує першопричину, суть речей, а це надзвичайно важливо для усіх спеціалістів — знати і розуміти якнайбільше, бо ж саме від того залежить доля людського життя й торжество справедливості… Взагалі, багато ким міг би бути Роман Колісник. Бо талановита людина — вона в усьому талановита. Але коли розпочалася війна, від особистих планів гімназиста-книжника вже нічого не залежало. Він був позбавлений цивільного вибору. Лишився тільки вибір мілітарний. Юний сільський ідеаліст із Тернопільщини записався добровольцем до Української Дивізії “Галичина”, бо, як сам каже, “настав такий час”. Український Центральний Комітет разом із ветеранами визвольних змагань підтримали плани Дивізії щодо пропагандистської акції. А поряд із юнаками зголошувалися до Дивізії колишні українські Січові стрільці, ветерани Української Галицької Армії та офіцери Армії Української Народної Республіки. Здається, життєві обставини Романа Колісника повсякчас складалися так, щоб якнайдалі відвести його від слова. Як відомо, коли гримлять гармати, музи мовчать. Отож упродовж усіх воєнних літ Колісник навіть у гадці не мав братися за перо, щоб спробувати себе в такій якості. Ні про які літературні амбіції не могло бути й мови. Перші повоєнні роки також анітрохи не сприяли літературній праці. Українська політична еміграція, до якої він належав, шукала собі “нішу” й можливості вижити в інших країнах. Українські інженери, лікарі, адвокати, вчителі, офіцери ставали рудокопами й будівельниками, землеробами й лісорубами, сажотрусами й прибиральниками. Здебільшого саме з такою умовою надавали їм притулок ці країни. Наші люди мали відпрацювати певну кількість років за контрактами на цих роботах. Першим притулком Романа Колісника після Німеччини була Австралія. Здавалося б, почав звикати. Тим паче, що приїхав сюди більш-менш підготовленим для тутешнього існування. Йому пощастило по закінченні війни вчитися в Українській Високій економічній школі в Німеччині, де він успішно склав іспит із бухгалтерського курсу та англійської. Перші заняття “письменством”, ба, і репортерський дебют припадають на час роботи в адміністрації часопису “Українська трибуна” в Мюнхені, але саме тоді доля вже вготувала йому далеку дорогу до Австралії. У Колісникових спогадах дотепно розказано про всі супутні тій події колізії. За ними — напівспалена війною Німеччина, своєрідні табірні республіки (ДіПі), де були свої гімназії, газети, журнали, видавництва, чемпіонати з різних видів спорту, а також сотні тисяч людей, які не хотіли або в жодному разі не могли — через вельми поважні й сумні обставини — повертатися додому. Його австралійська хроніка відкривається січнем 1950-го, а тамтешня його трудова кар’єра розпочалася з такого не надто інтелектуального заняття, як лісорубство. Він живописно відтворив у своїх спогадах інтернаціональний загін лісорубів з п’ятдесяти осіб, який далеко від цивілізації (за п’ятдесят кілометрів од найближчого містечка) сприяв покращенню економічного добробуту Зеленого Континенту. Після завершення дворічного контракту він зміг покинути лісорубство і спробувати себе в інших сферах діяльності. Брався то за те, то за те, й минула ще ціла п’ятирічка його післялісорубських трудів. Аж тоді вже виразно обізвалася до нього муза. Він узявся писати фейлетони й статті до комбатантського журналу. І це вже був початок того, що стало суттю його життя. Певно, і ним самим попервах початок був зовсім не усвідомлений, бо ж довелося стикатися ще з чималими труднощами, пов’язаними із боротьбою за своє місце вже в Канаді, куди він невдовзі перебрався, і з пошуками в тамтешньому житті тієї роботи, яка дасть хліб щоденний (літературою на нього в діаспорі не заробиш). Хоч би що він робив, література вже не відпускала, зробивши з нього свого бранця. У цьому розумінні я застав його вже готовим, тобто надійним, служителем Ордена слова. А познайомитися з ним мені пощастило понад вісімнадцять років тому. На перший погляд, він анітрохи не нагадує гумористів-веселунів, котрі сиплють дотепами й анекдотами, самі при тому найбільше регочучи. Він мовчкуватий, стриманий, задумливий. У таких слово — майже як свято. Тільки в доброму товаристві, яке його знає й шанує, він може м’яко і незлобиво пожартувати, супроводжуючи слова начебто аж ніяковим усміхом. Щоправда, якщо почне дискутувати (особливо ж на теми української політики), то тут він умить перетворюється на геть іншу людину: пристрасний, запальний, непоступливий Роман Колісник вимахує шаблею безжальних аргументів — і летять із пліч опонентські голови; інколи може навіть видатися, що сюди ввірвався вихор, за яким чекай на буряний натиск. Потім Роман Колісник заспокоїться, перепросить товариство за гарячковість ізнову стане таким, яким його найчастіше звикли бачити — по-англійському стриманим і дуже доброзичливим, яким він є за звичайних обставин. Я не раз намагався уявити його життя, дивувався з того, як багато всього в ньому вмістилося. Зрозуміти Романа Колісника і його життя я спершу зумів через його твори. Він написав повість “Останній постріл”. Своєрідний український варіант Ремаркового роману “На Західному фронті без змін”. Там він розповів про юність на війні, про надії та ілюзії галицьких хлопців, які перед вступом до Дивізії були гімназистами та студентами. Розповів про кров і смерть, побачені юними очима. Про все те, що вміщується в одному-єдиному слові “ВІЙНА”. Своєю психологічною експресією “Останній постріл” нагадує “Поза межами болю” Осипа Турянського. Але цей твір було написано аж у вісімдесятих роках у Канаді, через кілька десятиліть після подій, у яких брав участь Роман Колісник і з яких народився сюжет “Останнього пострілу”. Говорячи про цей твір, ще раз повернемося до тих днів, коли свої страшні жнива вершила смерть і коли чи не вся Європа опинилась у вогнях і димах. Прочитавши “Останній постріл”, легко уявляю, як ішов він крізь війну.
Важко було загадувати щось на майбутнє — навколо падали скошені кулями його товариші. Будь-якої миті це могло статись і з ним. Його не стало б — і ми ніколи навіть не почули б про нього й не читали б цієї його книги. Але доля була милосердною — він уцілів. Кулі розписалися на ньому тільки пораненням. До негайного конфлікту альянтів не дійшло. Потім настало непримиренне їх протистояння, назване холодною війною. Дивізійники чекали вирішення своєї долі в таборах полонених британської та американської армій. Кожному стелилася дорога в невідомість. Адже все ускладнювалося тим, що вони належали до переможених. Історію ж, як відомо, пишуть переможці. Під своїм кутом зору, зі своїми оцінками. Радянські служителі Феміди в погонах намагалися звинуватити дивізійників у скоєнні воєнних злочинів. Але юридичні експерти різних національностей винесли вердикт: Дивізія “Галичина” ніяких каральних операцій проти мирного населення ніколи не проводила, поліційних функцій не виконувала. В “Останньому пострілі” Романа Колісника є страшна сцена з бродівської баталії. У хвилину затишшя перемовляються між собою вояки з двох окопних ліній, що наїжачилися зброєю одна проти одної. З одного боку — дивізійники, з другого — червоноармійці. І там, і там — українці. І тут батько раптово знаходить сина. Вони — за кількадесят метрів один од одного. А поміж них — лінія фронту, що робить їх ворогами. Але хіба можуть бути ворогами єдинокровні люди?! Зараз вони, нарешті, стиснуть одне одного в обіймах. Так повинно бути. Така логіка життя й стосунків роду. Однак є логіка війни. Вона домінує, бо це її час. Син опиняється в батькових обіймах уже мертвим. І знетямлений батько, котрий ніяк не може повірити в те, що сталося, несе дороге тіло невідь-куди. Напружена, розпачлива тиша стоїть над лінією фронту. Тисячі очей з обох боків стають свідками батьківського горя. І навіть тисячі людей не годні вже нічим тут зарадити. Це, певно, найсильніша сцена в “Останньому пострілі”. До такої вершини трагічності може піднятися тільки справжній художник слова. Отже, дивізійників було визнано звичайними солдатами, їм дозволили їхати до різних країн західного світу. Роман Колісник тоді вибрав Австралію, інші поїхали до США, Канади, Аргентини, Бразилії, Британії, Франції. До сьогодні в цих країнах є станиці Братства ветеранів Першої Української Дивізії, відомої під назвою “Галичина”. Саме Торонто вписалося “територією” в його літературну біографію. Тут він остаточно професіоналізувався як письменник. Спершу з’явилася друком його книжка “Довкола світу”. Далі була наукова студія “Військова управа та Українська Дивізія “Галичина”. Потім була збірка його “фірмових” творів “Тяжко бути політичним емігрантом”; до неї увійшли публіковані в українській періодиці гуморески і фейлетони. Вона не тільки поставила Романа Колісника в ряд найцікавіших сатириків української діаспори, а й надійно закріпила за ним репутацію найдотепнішого в ній чоловіка. Наступні книжки — “Найкращі хлопці з Дивізії” та “Від Адама до Леоніда II” — остаточно це утвердили. Його твори почали з’являтися друком і в Україні. Вони набули широкого розголосу. Тут навіть видано монографію про природу сатиричного обдаровання Романа Колісника.
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
