Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
20-ліття Незалежності · “Рух був сильною опозицією і заважав тим, хто хотів ловити рибку в каламутній воді”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ВІДКРИВАЮ ДЛЯ СЕБЕ

Слово Просвіти, №24 за 2011 рік

— Пані Валентино, що, на Вашу думку, сформувало Вашого брата як борця за Українську державу? — Вас цікавить питання, звідки він такий узявся. Це питання неодноразово ставили Чорноволові, ще коли він був живий. Він відповідав, що якогось стороннього впливу на себе не мав. На мене, наприклад, його вплив був величезний. А він, вважаю, зробив себе сам, через самоосвіту. Наші батьки були вчителями. Коли В’ячеслав приїхав учитися до Києва з українськомовного села, з центру України, він природно розмовляв українською мовою. Його часто запитували, чи він не зі Львова, чи навіть із Польщі. Хтось, можливо, після цього просто почав би розмовляти російською, як усі. А він замислився, чому це так. Тоді всі фонди ще не були відкриті, але в бібліотеці Київського університету ім. Тараса Шевченка, а також у науковій можна було знайти потрібну літературу. На факультеті журналістики великий вплив на свідомість студентів мали викладачі, зокрема Матвій Шестопал, який давав студентам читати заборонену літературу. Ці викладачі їздили зі студентами по історичних місцях, наприклад, у Холодний Яр, де відбулися події, про які тоді вголос не говорили. Шестопала згодом звільнили з університету, хоч це був прекрасний викладач. Неординарною особистістю був Павло Федченко, який тоді очолював кафедру журналістики. 1972 року, коли почалися арешти, він допомагав із працевлаштуванням декому з тих, кого переслідували, зокрема Михайлині Коцюбинській. Павло Федченко бачив майбутніми науковцями двох студентів — В’ячеслава Чорновола і Євгена Пронюка. Коли В’ячеслав був на п’ятому курсі, Федченко посприяв, щоб його направили на практику на Львівську телестудію. Окрім студії В’ячеслав працював і в науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника у закритих архівах, які ще не були розібрані. Чорновіл знайшов в архівах дуже багато матеріалів про Бориса Грінченка, про якого писав дипломну роботу. У першому томі ми опублікували бібліографію праць Грінченка, складену Чорноволом. За словами Павла Федченка, повнішої бібліографії не опублікував ніхто. В’ячеслав будь-яку роботу виконував дуже ретельно — навіть якщо треба було перебирати картоплю чи шити рукавиці на засланні. Дуже швидко виконував свою норму, допомагав іншим. В університеті тоді вже були арешти. Заарештували Гриця Гайового, однокурсника Чорновола. Декого арештовували за доносами викладачів, студентів. У нашій сім’ї 1937 року був репресований рідний брат батька, очевидно, за так звану “справа СВУ”, тоді цю справу приписували багатьом. Батькові доводилося переїжджати з села в село (жили на Черкащині), бо директори шкіл не хотіли мати вчителя, у якого репресований брат. Про це нам батьки майже не говорили — боялися. Часто згадували, що в ті роки у багатьох напохваті висіла торбинка із сухарями, шматком сала, бо, коли приходили людину забирати, збиратися не давали. Якось уночі засвітила фарами машина у вікна, мати з батьком почали прощатися, діти кричали. А На фестивалі “Червона рута”. 1991 р. мене змалку, бо дитячих садочків тоді не було. Усе життя, навіть коли він був у таборах, я відчувала його підтримку. З ним я нічого не боялася. Коли 1972 року В’ячеслава заарештували, нас із Атеною затримали на три дні, я героїчно трималася, думаю, що зараз так би й не змогла. Різко відповідала на запитання, мовляв, ніякого “Українського вісника”, ніякої друкарської машинки не бачила, не знаю, хоч усе було навпаки. Нас з Атеною тоді затримали, щоб шантажувати Чорновола. Коли він про це дізнався, на знак протесту оголосив суху голодовку. Весь світ тоді вже знав про Чорновола, і нас випустили. Останнім часом, коли він уже був депутатом Верховної Ради, я боялася зайвий раз йому зателефонувати, щоб не заважати працювати. Зверталася до нього лише у важливих справах. Але знала: він є, і в будь-яку хвилину мені допоможе. Його загибель була для мене трагедією. Я, звичайно, розумію, що це не просто ДТП, що це було підлаштовано. Рух був сильною опозицією і заважав тим, хто хотів ловити рибку в каламутній воді, щоб робити все, що завгодно. Нині це якраз і маємо. Загибелі Чорновола передував розкол Руху, що також робилося навмисно, хоч дехто підіграв цьому, на мою думку, несвідомо. Чорновіл за часів незалежності був до влади у конструктивній опозиції. Якщо дії президента були корисні для країни, то Рух це підтримував. Якщо ні — не підтримував. Засуджував ті дії, які були на шкоду державі. Раніше я дуже обурювалася на дії тих людей, хто свідомо чи несвідомо розколював Рух, викидала квіти й вінки, які приносили на могилу “розкольники”. Зараз почала мислити трохи іншими категоріями, об’єктивніше. З 1999 року осмислила й своє життя, і його, бо переді мною лягли його твори, і я бачу, чого він вартий. — Дванадцятий рік справу загибелі Чорновола то закривають, то поновлюють. Ось і тепер — ексгумація… — Слідство у цій справі використовується зі спекулятивною метою: коли приходить до влади хтось новий, справу ніби поновлюють, роблять вигляд, що намагаються щось робити, потім інтерес згасає… Уже о шостій ранку наступного дня після трагедії, Кравченко, тодішній міністр МВС сказав, що це звичайна ДТП. Коли ще не розтягли тих автівок, ще не вийняли тіла… Оголосили про величезну швидкість, з якою нібито рухався автомобіль В’ячеслава (180 км/год.) “Тойоту” одразу здали на металобрухт. Зараз не вистачає її частин, щоб проводити слідчі дії. Потім викрали якісь матеріали. Тобто в тій справі вже фактично нічого не лишилося. Її ніби прикрили, чи закрили, я вже й не знаю. Потім, коли прийшов до влади Ющенко, і Рух, і народний депутат Тарас Чорновіл, знову порушили питання про розслідування справи. З’явилися молоді, активні слідчі. Вони зняли вину із водія Чорновола, довели, що швидкість “Тойоти” була 90—100 км/год. Потім з’явилася версія, що Чорновола й водія ще й добивали. Так не роблять! Якщо слідчі щось там запідозрили, то не повинні передчасно про це повідомляти. Ми пережили один раз цю трагедію, уявляєте, як це переживати знову! Я намагалася про це не думати, заспокоювала Атену… Така версія була закинута в ефір, і слідчі почали порушувати питання про ексгумацію тіла, начебто щоб довести, що це — вбивство. Але нині й малій дитині ясно, що ДТП підлаштовано. Навіть із тих досліджень, які самостійно робив колишній працівник міліції Микола Степаненко, зрозуміло, що це вбивство. Почали до нас ходити по дозвіл На похованні В’ячеслава Чорновола свого часу було стільки людей, що більше після цього збирав лише Майдан 2004 року. Його називали “останнім романтиком у Верховній Раді” ті, з погляду яких матеріальний добробут — усе, а Дух — ніщо. Усе життя не мав спокою, відстоюючи волю, честь і гідність свою й свого народу. Його не могли ні купити, ні залякати, його слава не затьмарила поставленої мети, до якої йшов прямо і вперто. Вже й мертвий, багато кому не дає спокою. Хтось хоче або заробити “дивіденди” на нерозкритій справі, чи й поховати цю справу, таємно розриваючи могилу, порушуючи волю родичів… Про цю неординарну людину розмовляємо з Валентиною ЧОРНОВІЛ, сестрою Великого Українця. Шістдесятники в гостях у Євгена Концевича (на фото в центрі) в Житомирі. Зліва направо: Ніна Марченко, Людмила Семикіна, Ірина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, В’ячеслав Чорновіл, Атена Пашко, Святослав Васильчук. 1994 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин