20-ліття Незалежності · “І від однієї людини багато залежить. Це була саме така людина”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
ЧОРНОВОЛА ЩОДНЯ
Слово Просвіти, №24 за 2011 рік
на ексгумацію: спочатку до старшого сина Андрія, який нібито погодився, до Тараса… Я від самого початку була категорично проти — не могла допустити оцього знущання ще й над прахом, досить, що з нього знущалися ще за життя. Адже якщо навіть доведуть, що добивали — хіба скажуть хто? Чи назвуть замовників? Я дуже часто буваю на могилі — через день, найбільше через два, прибираю, міняю квіти. Жоден, хто там був, не сказав, що це ДТП, усі кажуть: вбили! Події ж не просто розвивалися, ще на початку мені сказали: з часом усіх свідків тієї події не стане, їх приберуть. Так і сталося. Коли велося слідство за Ющенка, добилися ексгумації тіла одного зі свідків, що помер нібито від інфаркту. У нього в кістках знайшли отруту, яка перевищує в тисячі разів допустимі норми. Ми з Атеною написали вже три заяви до Генпрокурора Пшонки, що категорично проти ексгумації тіла Чорновола. Не знаю, чи пережила б усе це, якби на мене не “звалилися” твори Чорновола. Я настільки його любила, не могла зрозуміти: його немає, а всі ходять сміються, живуть нормальним життям. А він же боровся за всіх. Україна для нього — це було не якесь загальне поняття, це кожна конкретна людина. Наприклад, я оцінюю своїх односельців з Вільхівця дуже реально. Бачила, як вони у ті часи знущалися з моїх батьків: “От, медаліст, у тюрмі сидить…” І мама плакала. Щире співчуття висловлювали, може, кілька людей. Потім валилася наша хата у Вільхівці, яку передали державі під музей. Он у Криворівні, наприклад, створили вже п’ять музеїв у селі. Громада робить усе самотужки, а потім ставить владу перед фактом. А тут — валиться хата, на той час уже не дисидента, а депутата Верховної Ради, Героя України. Нібито кожен земляк повинен пишатися. Небагато героїв у кожному селі. А всім байдуже. Славко відчував земляків поіншому. Розумів кожну людину — з її болями, радощами. Він мені казав: “Валю, настануть трішечки інші часи, кращі — стануть іншими й ці люди. Вони такі обездолені, усе життя — злидні, голодовки”. Він був великий оптиміст, романтик. Маю цікаве спостереження. Поруч, за 4 кілометри, невеличке сусіднє село Гусакове, там я народилася. Там був сильний повстанський рух, звідти були козацькі ватажки, це було козацьке село. А Вільхівець — кріпацьке. Там у людях зберігся козацький дух, а у Вільхівці — кріпацький. Ці селяни звикли коритися — такі до цього часу. Змирилися із теперішньою владою, бояться голови сільради, будь-якого начальничка. Цей страх у генах. А в Гусаковому — не бояться. Там школа малесенька, восьмирічна всього 50 дітей. Директор цієї школи часто запрошує нас на чорноволівські заходи. Там дістають його твори, листи тощо. У Вільхівці майже нічого подібного не роблять. Правда, нарешті музей відкрили, хоч екскурсії проводять у веранді! Там ще роботи й роботи… Хоч насправді нині ся далеко не всі — їх вилучали. Але навіть ті листи, що зникли, В’ячеслав скрупульозно зареєстрував у зошитах (коли й кому він писав, від кого отримував і короткий зміст). Це дуже цікаво. Дізнаєшся про несподівані речі. Наприклад, коли нищили УГС, тодішня українська влада часів Щербицького вирішила посадити політичних в’язнів до кримінальних, “двох зайців убити”: мовляв, у нас політичних в’язнів немає, одночасно сподіваючись, що кримінальні самі з ними розправляться. Якутська прокуратура була такими діями українського КГБ дуже незадоволена. У якутів є національна гордість, вони співчували тим, хто відстоював свій народ, свою націю. Про це відверто говорили Чорноволу, коли він там відбував ув’язнення. На прохання прокурора Якутії його умовно звільнили, але без права виїзду в Україну до кінця терміну. Він працював на заводі в Покровську, недалеко від Якутська. І на вихідні їздив у якутський архів, досліджував матеріали про Грабовського, де той був на засланні. Ці дослідження унікальні. Бо ніхто з літературознавців у якутський архів не добрався. Чорновіл спростовував поширену думку, що Грабовський був марксистом. На засланні, де був Грабовський, справді були марксистські гуртки, обговорювали праці Маркса. Грабовський там бував. Але жодного разу з цього приводу своїх думок не висловлював, тому немає підстав робити висновок, що він був марксисщось зробити нелегко, фінансування немає ніякого. — Говорите, що пережили трагедію завдяки тому, що на Вас “звалилися” твори брата. Як це сталося? Що вже вдалося видати? — Коли В’ячеслав загинув, ми почали впорядковувати його творчу спадщину. Багато матеріалів я знайшла у Львові. Але навіть не думала, що стану упорядником усіх творів. Чорновіл ще за життя хотів, щоб його томик “Літературознавство” упорядкував Василь Яременко. Але той був постійно зайнятий, написав лише передмову. Я спочатку не наважувалася взятися за цю складну роботу. Потім подумала: “Якщо не я, то хто?” Так і роблю. Звернулася за порадою до Михайлини Коцюбинської, світла їй пам’ять. Вона мені пояснила нюанси, допомогла. Ми вирішили видати все. Ця робота непроста. На щастя, В’ячеслав мав звичку нічого не викидати: знаходжу дуже цікаві чернетки, записки тощо. Тим, хто вивчатиме історію України, однозначно стануть у пригоді праці Чорновола, бо це — документи, історія України. У другій половині минулого століття і на початку незалежності немає України без Чорновола і Чорновола без України. Які б події не відбувалися, він там був. Йшла боротьба у 1960-х роках — Чорновіл один із шістдесятників. Коли 1964 року почалися арешти шістдесятників — Чорновіл відкрито виступив на їх захист. Тоді написав “Правосуддя чи рециди-
В’ячеслав, Борис та Валентина з батьками. 1950 р.
том, революціонером-демократом. Мені шкода, що ніхто з літературознавців від 2002 р., коли вийшов цей том, не прореагував на ці факти. У листуванні Грабовського є багато прізвищ. Чорновіл їх розшифрував, але встиг не все. Я вирішила закінчити цю працю, доповнити іменний покажчик. Працювала у бібліотеці Вернадського з історичними журналами того періоду на кшталт “Каторга и ссылка” тощо. Пошукова робота дуже цікава, часом щось знаходиш зовсім несподівано, коли й не чекаєш. А це така радість! Уже видано шість томів, сьомий на підході. У першому томі — праці з літературознавства, у другому — “Правосуддя чи рецидиви терору” і “Лихо з розуму”. Далі — “Український вісник”,
ви” і “Лихо з розуму”. Почав видавати “Український вісник”. Потім був ув’язнений, і там не переставав боротися. Чорновіл — це наша історія. Я говорю зараз навіть не як про брата, за ці роки проаналізувала його твори, це — правдиві документи. Якщо він, наприклад, давав комусь інтерв’ю, завжди сам вичитував, ставився до цього дуже серйозно. Доводиться робити багато коментарів. Адже те, що й так зрозуміло моїм ровесникам, для наступних поколінь буде зовсім новою інформацією. Багато довелося працювати над словником імен у листах, їх сотні, розшифровувати, хто ці люди. Він написав книжку про події в таборах, але вона зникла. А в листах збереглося багато даних про ті часи, про людей. Хоч і листи зберегли-
Валентина та В’ячеслав. 1988 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
