Абетка відомих імен · “Треба всюди і всім на найвищому рівні показувати інший світ — український”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
К КИ ИР РИ ИЛ ЛО О С СТТЕЕЦ ЦЕЕН НК КО О:: «НЕ БІЙМОСЬ БУТИ ГІДНИМИ...»
Слово Просвіти, №24 за 2011 рік
— Пане Кириле, здається, двадцять років тому Ви подалися за кордон? Як почувалися? Думки залишитися там назавжди не було? — Пробув там дев’ять місяців, хоча планував місяць-півтора, на канікули (бо працював тоді солістом у Рівненській філармонії). На запрошення моєї двоюрідної тітки, яка проживає у Міннеаполісі. В Америці я адаптувався до їхнього життя, мені було там легко і просто. І жодної ностальгії (адже виїжджав ще тоді, коли був Союз). Я не відчував себе якимсь вторинним чи неповноцінним — почувався як риба у воді. Чому? Американці динамічніші, приязніші, відкритіші, здебільшого професійніші за нас, завжди готові до співпраці. Оскільки я скрипаль і в мене все життя було професійне виховання, то бар’єру між нами не було. Для них слово “профешнл” означає найкращий. Вони таких шанують і намагаються самі відповідати тим високим стандартам. У їхній психології на рівні інстинкту є оптимізм, довіра, що мені імпонує. Цю особливість я відчув ще в літаку, хоча екіпаж був не американський, а західноєвропейський. — У “західняків”, я б сказав, дещо відмінна психологія. У своїй вдачі мають спільне з названими Вами рисами. А головне — власної гідності їм не позичати. Ви ж родом зі Львова? — Так, але я прожив там усього п’ять років. Батьки переїхали згодом у Київ, на прадідівську землю. І одразу, вже в дитсадку, мав проблему — з мовою. Як будь-яка нормальна інтелігентна родина ми спілкувалися рідною, українською. Виховательки, діти косо поглядали. Навіть із мамою “бєсєди” проводили: мовляв, що це у вас за “рєбйонок”. З однолітками теж не одразу порозумівся. У нашому дворі був такий Саша Компанієць, то за мою українську мені від нього неодноразово діставалося. Гадаю, то була навіть не ненависть до українства, а ксенофобія. Це те, що й сьогодні щедро культивується і в родинах, і на рівні держави. — Ідея створення Фонду імені Вашого діда — Кирила Стеценка, то результат поїздки до Америки? Чи батько підказав? — Ні, це було окреме рішення. Батько вже не застав розвалу Союзу, бо помер за п’ять років до здобуття Україною незалежності. Але культ діда, його творчості звичайно був присутній у родині. Замовчати його й тодішня держава не могла. Пам’ятаю 1982 рік, коли відзначали 100-літній ювілей Кирила Стеценка. З-за кордону приїхала навіть сестра Анна Стеценко-Ґбур-Невен, тьотя Нюся, як ми її називали. Було їй тоді за 90, але вона всюди тоді побувала з нами: ус. Квітки на Черкащині, де народився дід; у Тиврові на Вінниччині, де він працював; у Веприку на Київщині, де закінчився його земний шлях. У Києві, у філармонії, було організовано непоганий концерт із творів Кирила Григоровича. Усе було організовано й трималося, по суті, на ентузіазмі свідомих українців, зокрема, Платона і Георгія Майбород, Віталія Кирейка, Анатолія Мокренка та інших. У Тиврові ініціатором створення місцевого музею Кирила Стеценка став місцевий фотограф Володимир Очеретний, він зробив, здавалося б, неможливе. У Веприку на Фастівщині такою людиною став Володимир Косовський, поет, відомий громадський діяч, подвижник української ідеї, і взагалі, — яскрава особистість. Та в кінцевому результаті все залежало від так званих “директивних органів”: якщо вдавалося добитися у них дозволу, то вони й фінансували. Пригадую, музей-архів літератури, що біля Софії Київської (у його приміщенні колись була бурса, в якій навчався Кирило Стеценко) вирішив і собі долучитися до заходів. Перед концертом у фойє філармонії спробували розгорнути виставку, присвячену ювіляру. Не дозволили. Ось так… — Ще більшою мірою, гадаю, зазнавала цензури й контролю сама творчість Кирила Стеценка, так само як правда про його життя і діяльність… — За часів Совєтського Союзу не можна було не рахуватися з таким відомим композитором, із його значенням і внеском в історію українського мистецтва. З іншого боку, було заборонено акцентувати на його національнопатріотичній позиції. Все, що пов’язувалося з його діяльністю в часи Української революції 1917-го й потім, було “забуття”.
Патріотична творчість його також була закрита, особливо та її частина, що пов’язана з Українською Автокефальною Православною Церквою, “Просвітою”. Що лишалося? Лишалися музично-драматичні твори, романси і хорові твори на слова Шевченка, Франка, Лесі Українки. У 60-х роках було видано п’ятитомник (у шести книгах) творів Кирила Стеценка за редакцією Тичини й Кирейка. Там, зокрема, не були надруковані “Вкраїно-мати, кат сконав”, “Живи, Україно!” та інші. Мало-помалу інформація про Стеценкову шедевральність просочувалась у мистецькі кола. Все більше й більше з’являлася спокуса у хормейстерів виконувати його церковну музику. І першою музикою, яку почали виконувати, були його колядки й щедрівки — їх у нього 50. Спочатку виконувалися поодиноко. Пальма першості належить хору під керівництвом безпосередньо Іконникова і його асистента. Вони навіть спромоглися у той час записати колядки й щедрівки Стеценка на фірмі “Мелодія”. Прямих заборон не було. Це був той період, коли українці почали трішечки цікавитися власною історією, народними обрядами, звичаями. Багато в чому сприяв тому рух шістдесятників. Почали співати найпопулярніші пісні. До речі, нині, як і раніше, так само не співають його переважно заборонених колядок і щедрівок. Це певна ментальна проблема. Але то окрема тема. — Але все ж таки: чому? — Це психологічна проблема постсовєтська, постсовкова будьякої нації, що була під п’ятою Москви. Це типова риса рабів, борони Боже, нікого не хочу образити. Бо вільна людина, яка є володарем самому собі, має власну гідність, не боїться робити щось нове, оригінальне, креативне. З іншого боку, очевидно, комусь бракує професіоналізму. Я не можу щось подібне закидати таким відомим капелам як “Київ”, “Київські фрески”… Коли Україна стала незалежною, думав, що все зміниться. А воно не змінюється, якщо не сказати — багато в чому стало ще гірше. Чому? Я розумію, що кожен шукає місце під сонцем. І де шукає? Правильно, на Заході! Йому
Онук Кирила Стеценка, Кирило Вадимович треба сподобатись. Тому, щоб нас визнали й погладили по голівці, що можемо співати і виконувати музику їхніх композиторів, ми представляємо не своє, не менш талановите, а інтерпретуємо Верді, Моцарта, Баха тощо... — І забуваємо елементарну істину, що ми цікаві навколишньому світові своїм неповторним, оригінальним, ні на кого і ні на що не схожим, не скопійованим безталанно з чужого культурним продуктом. А потім ще й дивуємося, чому нас не хоче сприймати цей світ… — Так, у нинішньому світі треба бути самим собою, робити зухвалі, якщо хочете, кроки. Треба всюди і всім, друзям і недругам, на найвищому рівні показувати інший світ — український. Треба не боятися бути гідним і сміливим! Це не стосується відомих хорів, нині сущих в Україні. Якщо взяти, наприклад, політику Миколи Гобдича (хор “Київ”), то в нього взагалі грандіозний проект життя: явити світові 1000-ліття української духовної музики в усій красі й неповторності. Він уже видав майже 30 компакт-дисків, а в плані — 50. Хто не розуміється, скажу: це робиться не менше як за 50 років! Свого часу відкрив Україну Європі Олександр Бондаренко з хором “Фрески Києва”. Вони були першими, взяли на себе місію поширення української духовної музики у світі, причому на найвищому мистецько-виконавському рівні. Виступали в країнах із давніми і розвиненими хоровими традиціями, насамперед у країнах Бенілюксу, Великобританії. Стара, пихата Європа заніміла перед їхнім талантом і талановитістю наших композиторів. Подібних прикладів можна навести безліч. Принагідно згадаю, що учителем відомих хормейстерів був Павло Іванович Муравський. Саме Муравський був першим виконавцем “Панахиди” Стеценка. Тої славнозвісної, про яку Олександр Кошиць писав, що це музика геніальна і визнавав всю унікальність цього твору. Власне, Павло Іванович готував її (а присвячена вона автором М. В. Лисенку) на 100-річчя Кирила Стеценка.
Генетики стверджують, що онуки, як правило, вдаються і зовнішністю, і вдачею у своїх дідів-бабусь. Кирило Григорович Стеценко (1882—1922), 130-річчя якого відзначатимемо наступного року, був геніальним творцем української музики. Талановитий композитор, хормейстер, педагог, критик, невтомний державний, церковний і громадський діяч залишається й понині яскравою особистістю в історії національної культури. Він прожив неповних сорок. Пізнаючи його нелегкий, подвижницький шлях, його творчість на науковій конференції, організованій Фондом ім. Кирила Стеценка і музеєм його імені у Веприку Фастівського району на Київщині, познайомився з його внуком, теж Кирилом, але Вадимовичем. Він залишився вірним дідовому покликанню, так само, як і його ідеї: він композитор, талановитий скрипаль, викладач. Є й прикмети нашого часу — Кирило Вадимович завідувач кафедри менеджменту шоу-бізнесу Національного університету культури. Він беззастережно вірить, що в України є майбутнє…
Кирило Стеценко і Євген Товстуха біля пам’ятника на могилі Кирила Григоровича Стеценка у день проведення наукової конференції в с. Веприк на Фастівщині
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
