Позиція · “Україна для них — не Батьківщина, а лише територія і населення. Для пограбування”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Варяги внутрішні і варяги зовнішні
Слово Просвіти, №24 за 2012 рік
Василь ОВСІЄНКО, лавреат премії ім. Василя Стуса Подружилися ми 1974 року в Мордовії, де разом відбували кару за “антирадянську діяльність”. Я — за поширення українського самвидаву, а Петро — що разом із друзями підніс над Чортковом чотири національні прапори 22 січня 1973 року (того дня року 1918-го Центральна Рада проголосила Україну незалежною державою). Президент Віктор Ющенко Указом від 18 серпня 2006 року нагородив Петра Винничука й сімох його побратимів орденами “За мужність” І ступеня. Їхні імена викарбувано на пам’ятній дошці, освяченій 26 січня 2012 року на приміщенні Чортківського педучилища, де вони теж установили прапор. Але герой Петро Винничук, виборовши незалежність України від Москви, мусив шукати заробітку в тій-таки Москві. Хіба визволився він від Москви? Бо держава Україна нічого йому, крім ордена, не дала. Він, щоправда, і не просив, бо найбільшою нагородою і платнею було підняття національного прапора над усією Україною. Але чи стала Україна під синьо-жовтим прапором справді незалежною? Особисто я за Президента Ющенка, принаймні першого півроку, почувався щасливим. Бо нібито збувалася наша споконвічна мрія: нарешті в Україні — українська влада. Це щастя тривало лише 5 років. А нині, за Президента Януковича, чия в нас влада? За інерцією кажуть: українська влада. Але погляньмо, хто тепер в Україні владарює. Хто такий Віктор Федорович Янукович? Батько його, Федір Володимирович, народжений 1923 року в с. Януки Вітебської області (Білорусь), за “дизертирство и пособничество немецко-фашистским оккупантам” відбував покарання в Сталінській (Донецькій) області. В інтернеті досі є документ: КГБ Білорусі пропонує КГБ Сталінської області повернути п’ятьох в’язнів, зокрема Ф. В. Януковича, для додаткового розслідування (див.: http://ord-ua.com/2007/09/25/politsajska- ya-blyaha). Мабуть, за батьків гріх дух загиблих червоноармійців побив “Головнокомандувача” вінком. Бо за гріхи мусять відповідати до сьомого коліна. Звільнившись, Федір Янукович одружився з росіянкою Ольгою Семенівною Леоновою з Орловської області (Росія). Народивши сина Віктора, за два роки померла. Батько лишив сина на бабусю. І на виховання вулиці. Торік, у лютому, В. Ф. Янукович, збираючись їхати до Польщі, розпускав чутки, що його дід і прадіди були литовськими поляками, католиками. Тільки — боронь Боже! — не українцями. Можна бути українцем по роду, а можна — по духу, за вихованням. Янукович аж ніяк не людина української культури. Він у свої майже 60 років уперше на могилі Тараса Шевченка прочитав по складах зі шпаргалки: “І на стороні кола їх поставлю слово” (замість “І на сторожі коло їх…”). Це було відкриття в геометрії: досі сторони мали трикутник, многокутник, а коло сторони не мало, бо воно кругле. А в Умані читає: “Ґулаґ Артьомовскій”. Замісць “Гулак-Артемовський”. Модифікований ҐУЛАҐ він знає із власного досвіду, а “Артьомовск” — це десь поблизу його рідного Єнакієвого. Що вже казати про “великого українського поета Антона Чехова”. Зате ВеФе — “проФФесор”! Янукович — поза українською культурою. І взагалі поза будь-якою культурою. Недарма Янукович у зоні мав нібито “клікуху” Хам. Там він подружив із “хазяїном” зони, який мав, як на моє українське вухо, промовисте прізвище Льовочкін. Що не завадило йому згодом очолити Департамент виконання покарань. Янукович під його опікою “встал на путь ісправлєнія” і був достроково звільнений. Хто сидів, той знає, за що, зазвичай,
Фото Олександра Литвиненка звільняли достроково… Тепер начальником Януковича є син того Льовочкіна, Сергій Володимирович, — Глава Адміністрації Президента. Третій, мабуть, Азаров. Цей “парєнь із Калуґі” прибився на Донеччину 1984 року. Кажуть, нащадок “красних латишів”, що посоромився чомусь прізвища свого батька (Пахло Ян Робертович) і взяв жінчине. Я гадав, що князь Святослав Ігоревич розгромив Хазарський каганат ще 969 року. Аж ні: Ніколай Янович — досі повновладний каган України! Він щодня привселюдно знущається з української мови. Хто там четвертий? Може, Сергій Леонідович Тигипко з села Драгонешти в Молдові, який не вміє правильно по-українському написати свого прізвища? Воно походить від звуконаслідувального “тигипнути” — ударити чимось важким. Нещодавно по телевізору він тигипнув мене щирим зізнанням, що свої гроші тримає в офшорній зоні. Тобто не платить податків державі, у якій працює віцепрем’єром. Заклик юного Пушкіна: “Мой друг! Отчизне посвятим души прекрасные порывы!” не для нього. Далі за ранґом, мабуть, секретар Ради національної безпеки та оборони. Донедавна її очолювала гінеколог із Челябінської області Раїса Василівна Богатирьова (уроджена Лактіонова). Тепер безпеку й оборону Україні ґарантує нам “донєцкий” мільйонер Андрій Петрович Клюєв. Звідки походять його батьки — Інтернет мовчить. Може, з “двадцятип’ятитисячників”. Або з пересельців, яких навезли з Росії у спорожнілі після голоду 1933 року українські села. Це офіційно визначалося терміном “допрісєлєніє”. Голодомор — це не їхня історія, тому Янукович і його коло не визнають геноциду українського народу. Бо вони — фізичні або ідейні спадкоємці організаторів і виконавців того геноциду. У совєтські часи бойовим авангардом КПСС був КГБ. Партія регіонів, яка складається переважно з росіян і надійно русифікованих “донєцкіх”, теж хоче мати надійний щит. Тому в лютому 2012 року поставила на чолі Служби безпеки України щирого москаля… Пардон, уродженця Московської області Ігоря Олександровича Калініна — кадрового кагебіста (кандидат військових наук зі спеціальності розвідка та іноземні армії). Тобто СБУ під його мудрим керівництвом стає структурою, яка відкрито прислужує ФСБ Росії. Ще нещодавно міністром внутрішніх справ у нас був Анатолій Володимирович Могильов, родом із Петропаловська- Камчатського. Який напередодні Дня Соборності 2011 року каркав нам “крово-
У Москві, 30 травня 2012 року, від серцевого нападу помер мій 58-річний друг Петро Винничук. Він разом із сином та односельцями вкотре поїхав туди на заробітки будівельником. А повернувся з Москви у домовині.
пролітіє”. А торік став Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Хоча більшу частину життя прожив в Україні (“донєцкій”!), та оскверняти свої “шляхетні” вуста українською чи кримськотатарською (як того вимагає Конституція) він не бажає і вимагає надати статусу державної його рідній, російській мові. Я не помилився в “табелі про ранги”: чисельність міліції у нас удвічі більша, ніж військовослужбовців. Нині й цю другорядну посаду не доручають аборигенам. Тому Янукович виписав собі на цю посаду росіянина Дмитра Альбертовича Саламатіна. Родом із Караганди (Казахстан). Має бойові заслуги: бився у Верховній Раді України, куди потрапив незаконно. Цей російський громадянин отримав громадянство України 6 грудня 2005 року. Згідно з Законом, щоб стати народним депутатом України, треба не менше 5 років побути громадянином України. А Саламатін став депутатом за списком ПР уже 2006-го. Який народ представляв цей “народний депутат” у Верховній Раді? Казахський? Російський? Партію регіонів! Невже оцей розбишака (за фахом гірник) оборонятиме Україну від агресії своєї власної батьківщини — нашого найзапеклішого історичного ворога — Росії? Ще один віце-прем’єр, Борис Вікторович Колесников, родом із Маріуполя. Тобто “донєцкій”. Хтось чув від нього хоч одне, бодай каґтаве, українське слово? Чи луганчанин Олександр Сергійович Єфремов — лідер фракції Партії регіонів у Верховній Раді. Формально Головою Верховної Ради є українець Володимир Литвин, “примкнувший” до регіоналів. Але диригентом парламенту є росіянин Михайло Васильович Чечетов, який народився у Курській області. Як він махне — так більшість і проголосує. А махає він так, як пишуть на Банковій. Голова Національного банку — Сергій Геннадійович Арбузов, росіянин, “донєцкій”. Тоді якої національності в нас банк? Генеральний прокурор України Микола Павлович Пшонка — теж “донєцкій”. “Донєцкій” — це вже майже “русскій”. Кажуть, на Донеччині небезпечно на вулицю виходити: зараз хапають, везуть в іншу область і ставлять якимось начальником, хоч би й дрібненьким. Навіть директори кладовищ уже “донєцкіє” — прибуткове місце! “Усьо будет Донецк!”. Один лише Діма Табачник — “корєнной кієвлянін”, з Подолу. Позаторік, у часописі “Книголюб”, він безсоромно хвалився: “Дід по батьковій лінії був затятим більшовиком двадцятих років; дід — викладач і професор кафедри політекономії, яскравий і несамовитий прихильник радянської влади”. Зрозуміло, чому онук несамовитого (тобто кривавого) большевика-чекіста так само несамовито ненавидить усе українське. Він вважає, що “нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем”. Псевдополковник, доктор історичних наук, нібито автор двох дисертацій про репресії в Україні 20–40-х рр. добре знає, де поділась “украиноязычная интеллигенция” і хто тоді трудився в ЧК- ГПУ-НКВД-КГБ. Однокурсники Табач-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
