Гаряча тема · “Різні фактори всередині України перешкодили важливим процесам утвердження національної й державної самоідентифікації”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
ідеологія, міф, утопія
Слово Просвіти, №24 за 2012 рік
можна описати так: іншомовний українець — не патріот — голосує за консервативні недержавницькі сили — сепаратист, потенційний зрадник або жертва дій зовнішніх сил”. Насамкінець автори проекту говорять, що “як одні, так і інші забувають, що на референдумі про проголошення незалежності України 1 грудня 1991 року 90,32 % громадян проголосувало “ЗА”. З них у Дніпропетровській області майже 91 %, у Донецькій — 77 %, Запорізькій — 81 %, Луганській — 84 %, Миколаївській — 89 %, Одеській — 85 %, м. Севастополі — 57 %, Харківській — 76 %, АР Крим — 54 %, Херсонській — 90 %. Це чи не єдиний раз коли українськомовна, російськомовна та іншомовна спільноти України голосували разом і настільки одностайно”. Кожне з цих тверджень потребує уточнень. В Україні немає конфлікту між російськомовними й українськомовними громадянами. Конфлікт існує між різними ідеологічними проектами. Один із таких проектів — “Русскій мір”, який утверджує не лише право за російською мовою, а й прагнення розчинити Україну в імперському тілі Росії. Російська мова в Україні для однієї частини є формою понівечення національної культурної традиції. Україна ніколи не була “меншим братом” Росії, вона була насильницьки загарбана Російською імперією. Й саме імперія чинила тиск, аби знищити всі можливі форми національної незалежності, підкорити церкву, скарбницю, історію. Годі нагадувати про Валуєвський циркуляр та Емський указ. Зрештою, політика знищення національних основ української держави досягла свого апогею в 1930-ті роки, коли було знищено плеяду найвизначніших письменників, науковців, одне слово, тих, кого в європейській традиції узвичаєно називати інтелектуалами. Безперечно, подібні звірства були в радянській системі і щодо представників російської культури. Але пропорції інші. Тому сьогодні будь-який розумний політик, який знається на історії України, ніколи б не погодився підтримати проект державної мовної політики, який ніяк не допомагає українській мові здобути свій належний статус. Хтось може заперечити і сказати, що якби українська мова була справді життєствердною, то ніщо б їй не завадило й вона могла б розвиватися на конкурентних засадах. Насправді ця теза, яка сьогодні активно побутує в медіа й на різних форумах, походить від незнання ситуації. За українською мовою було закріплено статус (імідж) другорядної мови, яка не може повноцінно використовуватися в науці, у високих технологіях, у бізнесі, в медицині, в культурі, в медіа… Для такого погляду було достатньо поштовхів в історії: окремі мовні шари вилучали, забороняли, були створені спеціальні таблиці, які мали заборонити використання тих або тих лексем. За двадцять років незалежності так і не було розроблено національної доктрини не просто збереження, а підняття престижу української мови серед громадян України. Якщо Росія фінансує величезну кількість проектів за кордоном, пов’язаних із розвитком російської мови, якщо Іспанія утверджує свою мову через Інститут Сервантеса, Британія через Британську раду, Німеччина через Ґете-Інститут, то Україна не має жодних центрів за кордоном, які б сприяли популяризації української мови та культури, часто бібліотеки посольств і консульств України за кордоном вражають скромністю. Об’єднання російськомовних та українськомовних українців під час референдуму 1991 року відбулося саме тому, що українці як нація відчули неспроможність життя в радянському імперському тілі за принципами комунізму. І референдум став поштовхом до впровадження політики національної солідарності, консолідації. Натомість у незалежній Україні пострадянська риторика була надзвичайно потужна, почали впроваджуватися механізми, які не віддаляли Україну від СРСР, а створювали міф прекрасного минулого. Не було сконструйовано спільної національної європейської історичної ідентичності через провокаційну або ж просто непродуману державну політику, передовсім у мовному питанні. Сьогодні антинауково й безвідповідально прирівнювати російськомовних до національної меншини, надаючи право на утвердження статусу регіональної за російською мовою. Російська мова в Україні — далеко не завжди ознака наявності етнічних росіян, яким потрібне закріплене державою право на збереження своїх культурних традицій і мовних прав. Для нашої держави, і в жодному разі не потрібно підміняти ці поняття, російська мова — це спадок російсько-радянської імперської політики, який викривляє національну ідентичність, який не дає можливості вибудувати національну політику в Україні. Все це перетворює Україну для зовнішнього світу на незрозумілу сіру пляму, яка існує на орбіті Росії. Одна з вад представленого законопроекту в тому, що він не бере до уваги напрацювань сучасної мовознавчої науки, передовсім соціолінгвістики, позаяк авторам його не відоме таке поняття, як “мовна стійкість”. Новий закон остаточно може зруйнувати це поняття, але руйнація відбуватиметься переважно на матеріалі української мови. Соціолінгвістичні дослідження, зокрема проведені в Національному університеті “Києво-Могилянська академія” під керівництвом Лариси Масенко, засвідчили, що для українськомовних громадян України на півдні і на сході мовна стійкість постає розмитою. У Києві часто українськомовні переходять на російську мову, якщо до них звертаються російською. Натомість російськомовні зберігають свою мовну належність у відповідях на запитання українською мовою. Ба більше, часто російськомовні просять перейти (можливий також і психологічний тиск) співрозмовника на російську мову. Або ж можна пригадати нещодавній випадок, коли півзахисник збірної України та київського “Динамо” Олександр Алієв відмовився відповідати на запитання
Фото Олександра Литвиненка українською мовою одного з телеканалів. На запитання журналіста українською Алієв відповів: “Задавайте, пожалуйста, вопрос порусски, я украинского не понимаю”. Чи допоможе новий проект закону розв’язати подібні конфлікти? Навпаки, він надаватиме всі права російській мові й нівелюватиме права української. Чи можлива така поведінка футболіста французької чи польської команд? В Україні гравець національної збірної може дозволити собі фактично зовсім нетолерантне (якщо не сказати хамське) ставлення до мови своєї держави, змушуючи журналіста вивчати мову іншої держави, аби проводити інтерв’ю. Навколо російської мови створено міф соціальної вищості, універсальної престижності. Зрештою, звичайно, це мова майже однієї шостої земної кулі (як колись казали), мова, яка не була переслідувана й заборонена. Натомість українська мова так і не здобула свого найширшого представлення в Україні за двадцять років. А проект закону про державну мовну політику остаточно може розділити Україну за мовною ознакою: українська залишиться переважно мовою Західної та центральної України, Східна та Південна Україна, незважаючи на значну частку українськомовних у регіонах, під тиском політичних ідеологічних чинників закріпить за собою статус регіональної російськомовної території, що сприятиме її дистанціюванню від України, тобто відвертому сепаратизму, який уже блукав у Сєверодонецьку 2004 року. С. Ківалов і В. Колесніченко в пояснювальній записці навели справді вкрай промовистий факт референдуму 1991 року. Тоді Україна об’єдналася у спільному бажанні вийти з радянського духовно-культурного й політичного вакууму, здобувши Незалежність. Але цей факт передбачав утвердження власної національної ідентичності, для України прикладом могла б стати Польща, країна близька з багатьох причин. Натомість різні фактори всередині Ук-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
