Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · “Чи готові ми до нового осягнення здобутків словесної творчості минулого, навіть і не такого вже віддаленого в часі?” · с. 12сторінка оригіналу ↗

Турбуленції часу над материком Михайла Стельмаха

Слово Просвіти, №24 за 2012 рік

Павло ГРИЦЕНКО, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України Художніх творів понадчасових і незмінних щодо їх сприйняття, прочитання не існує: плин часу з примхами оцінок і смаків підносить на малесенький клапоть п’єдесталу одних і зіштовхує з нього інших. Ще вчора ціноване як високе й естетично довершене сьогодні може бути оголошене художньо безвартісним, а то й шкідливим. На оцінному подіумі — незупинний калейдоскоп улаврованих діячів; зблисками миготять постаті, події і явища, а навколо шумує супровід — феєрверк слів, декларацій, лозунгів, методик “об’єктивного” аналізу… Злива слів, змагальність у довершеній гостроті й дошкульності висловлювань нерідко заступають самі аналізовані тексти творів і їхніх авторів. Ця нескінченна побілялітературна словоливність формує у суспільній свідомості портрет письменника, вельми віддалений від реальності, такий собі стравний усереднено-зневиразнений контурами й кольорами сурогат. Так поступово відвойовує собі права у культурному просторі субститут окремого літературного твору, а чи й творчості письменника як цілості, а за ним — і можливість різноманітних маніпуляцій, оцінних турбуленцій, здатних віддалити від читача, а то й віднести у незворотне небуття творчість Майстра (то ж буде робота прийдешнім історикам літератури, аби згорнути з цих творів і самого автора порохи забуття і міфологічні нашарування). Турбуленціям часу здатні протистояти лише тексти самого автора, особливо автентичні, не редаговані на догоду кон’юнктури: їх читання, вникання в художню сутність на тлі мінливих соціальних і культурних умов та естетичних парадигм відвіює полову від добірного зерна творчості… Та чи готові ми до нового осягнення здобутків словесної творчості минулого, навіть і не такого вже віддаленого в часі? Чи готові до розважливого поцінування того, що створено попередниками, до спокійної аналітики, об’єктивно-стриманих оцінок, з яких зримо постане оцінка майбуття цієї творчості та можливі шляхи забезпечення її збереження й поступу в завтрашній день. До таких роздумів спонукає творчість Михайла Стельмаха, роздумів, спровокованих не в останню чергу і ювілеєм письменника: 24 травня минуло 100 років від дня народження; чимало минуло й від 27 вересня 1983 року, коли митця не стало. Письменник залишив по собі великий різножанровий доробок, добре знаний його сучасниками і високо ними цінований. Залишив без персоналізованої опіки — активно зацікавлених родичів і когорти ревновідданих шанувальників, які з нагоди і без постійно нагадували б про письменника, дбали б про перевидання його творів, організовували б конференції, оббивали високі пороги, аби увічнити його ім’я у назвах університетів, воювали за спорудження пам’ятників, випуск монет, творили б міфи… Усе, як водиться у таких випадках! Зі Стельмахом вийшло дещо інакше: його твори, з якими виростало кілька поколінь українців, його ім’я залишилися сам на сам з викликами надто розвихреного часу. У мінливих українських реаліях присутність Стельмаха у культурному просторі продовжувала живити школа, де в обсягах, значно скромніших, урізаних порівняно з 60–80-ми роками, учнів знайомлять із його окремими творами. Усе рідше до творчості Стельмаха звертаються філологи, які проте продовжують знаходити в ній нове й художньо цінне, не зауважене дослідниками раніше. І це на тлі загальних словес, величань щодо його вагомого внеску в українську літературу ХХ ст. та розбудову української мови. Історики літератури та критики час від часу повертаються до творчості М. Стельмаха (найчастіше з вимоги цілісної презентації літпроцесу ХХ ст.); значно скромніші успіхи у вивченні мови його творів: хоча мовознавці захистили на цю тему низку дисертацій, все ж про мову і стиль М. Стельмаха не підготовлено жодної ґрунтовної синтетичної монографії (невеличкі обсягом брошури про окремі явища його мовотворчості та книжечка про складне речення не покривають хоча б важливішого з непростої проблематики художнього мовомислення цього письменника). І це при тому, що ім’я Михайло Стельмах у свідомості обізнаних з українською літературою залишається виразно індивідуальним через концепти: добірна українська мова, українське село, ліризм, епічна широта. Зауважимо, що сьогодні дослідники більше уваги зосереджують на інших творах, постатях, методиках вивчення, на інших естетичних пріоритетах. Тому доробок не лише М. Стельмаха, а й багатьох письменників, зокрема О. Гончара, П. Загребельного, В. Земляка, Б. Харчука, А. Дімарова, Ю. Щербака, Вал. Шевчука, В. Дрозда, Р. Іваничука та інших авторів, чиїми творами може гонорувати будьяка розвинена національно культура, — залишаються на узбіччі інтересів сучасних дослідників, не прочитаними глибоко й не поцінованими об’єктивно й достойно в культурно-естетичних реаліях оновлюваної України. І не тому, що бракує рук до праці. Адже часто тексти, далекі від естетизму, радше — антиестетичні формою і своїм словесним рядом, художньо мало(без)вартісні тривалий час перебувають у центрі уваги “нео”-критики, їх “досліджують”, нерідко пропонуючи читачам як художнє відкриття. Такий Михайло Стельмах з матір’ю в рідному селі підхід формує інші ціннісні моделі сприймання художнього слова, деактуалізує усталену аксіологічну засаду: література — мистецтво слова. Натомість з’являється пояснювально-примирливе протиставлення література і чтиво, підносить т. зв. легке чтиво як порятунок від мало(без)читальності сучасного суспільства, особливо молоді, порятунок української мови. Кваліфікація легке чтиво ніби виводить такі тексти поза сферу художнього, бо його сприймання читачем засадничо ніби не вимагає інтелектуальних зусиль та естетичного сприймання читаного. У круговерті ціннісних переорієнтацій художнього дискурсу зазнають переосмислення (активно — від середини 80-х рр. ХХ ст.) і творчість багатьох письменників, і звичні донедавна оцінки творів, їхні характерні ознаки, художні й мовні прийоми, моменти біографічні… Усе це закономірні прояви глобальних соціо-культурних і політичних трансформацій суспільства з притаманними таким процесам загостреними оцінками й критикою попередників, особливо часово ближчих; віддаленіші епохи для сучасників виявляються менш цікавими, хоча й вони, особливо національно визначальні постаті, твори й події, нерідко стають об’єктом нового прочитання, осмислення, щоправда, частіше — цілеспрямованого заперечення чи обниження. Спостережено, що деякі визначення й характеристики творчості письменників ХХ ст. — епохи до-80-х — стали своєрідною індульгенцією для їх тенденційної однопланової критики, а то й загальної негації, розмашистого перекреслювання. Зокрема окреслення український радянський письменник у поширеному сучасному прочитанні засвідчує домінування політичного маркування, а не часово-просторової ознаки, віднесення до національних традицій і часу та обставин творення цими письменниками. Для багатьох завзятців це створило ґрунт для оцінок однобічних, неглибоких; партійно зорієнтовану соціологію в аналізі літературного твору заступлено соціологією сучасних національно зорієнтованих прямувань, але (вже традиційно!) без належної уваги до власне художніх, естетико-стильових і мовно-- образних шукань авторів. Звичайно, прочитання творів М. Стельмаха сучасним читачем, особливо відстороненим від села (а село є визначальною “дійовою особою” на кону Стельмахових творів!), до того ж села, що вже багатьма рисами відійшло в минуле, залишає відчуття зустрічі з іншою епохою, іншим часом. Цю іншість передають насамперед тематичні пріоритети, важливі для автора і не завжди цікаві читачеві ХХІ ст. (руйнування усталеного життя безземельних чи малоземельних селян, їхні виїзди з села в пошуках нового щасливішого місця; громадянська війна; колективізація, і навіть остання війна — це минувшина, вже навіть не час сучасних бабусь-дідусів); інтерес до цих подій сьогодні не підтримується міжпоколіннєвим інформаційним та психо-емоційним зв’язком. Сьогодні інакше моделюється ієрархія морально-етичних оцінок, їх домінант: навряд чи знайде адекватне відлуння, особливо в сучасних мешканців міст, які не пізнали й не відчули принад села, не мали нагоди утвердити себе працею на землі, ставлення автора до землі, його поетизація праці на землі, залюбленість у деталі давнього побуту. І хоча читач на рівні раціо усвідомлюватиме, що устами М. Стельмаха український народ утверджує свою багатовікову мрію, все ж для читання таких сторінок творів серцем потрібна особиста причетність, бодай незначна, до світу села, треба стати на землю й відчути її силу й внутрішнє нуртування… Варто враховувати й те, що в останні десятиліття зазнали суттєвих змін і прийоми мовного відтворення художньо освоєної митцем дійсності: суттєво змінилося поточне мовлення, зазнали трансформацій зміст і характер інформаційного простору, в якому перебуває сучасний читач. Тому мова творів М. Стельмаха, його мовні орієнтири й мовна естетика так само належать насамперед часові творення ним відповідних текстів. Усе це закономірні прояви закону опозиції часу, який послідовно демонструє свою силу на текстах творів будь-якого письменника, лише з різницею у гостроті виявлення своєї дії. Урахування цієї різночасовості — моменту творення тексту та його сприйняття через значний часовий проміжок — обов’язкова передумова для літературознавчого і мовознавчого аналізу. Часове прочитання творчого процесу і художнього тексту лише на позір видається самозрозумілим і не настільки важливим, аби на ньому зосереджувати увагу. Проте створення науково об’єктивного портрета письменника, що водночас був і розбудовником мови, насправді можливе лише з урахуванням особливостей часу створення ним художніх текстів. Останнє потверджує й творча доля М. Стельмаха. Так, сьогодні відомий час завершення ним великих епічних творів: “На нашій землі” (1949), “Велика рідня” (1951), “Кров людська — не водиця” (1957), “Хліб і сіль” (1959), “Правда і кривда” (1961), “Дума про тебе” (1969), “Чотири броди” (1979). Проте ці часові параметри читачі (нерідко й дослідники) не усвідомлюють глибоко, сприймають здебільшого недискретно, без вершин і спадів, без належної уваги до зовнішніх упливів на творчий процес. Проте ці майже сорок років — епоха Стельмаха — були дуже нерівними і політично (жорстока сталінська епоха змінилася невідомістю міжвладдя; далі — хрущовське потепління заступилося затяжними брежнєвсько-сусловськими приморозками-сутінками), і визначальними подіями (відлуння репресій і війни; перші повоєнні роки, а в них не лише відбудова і налагодження життя, а й продовження опору в Західній Україні; далі — міфологізація будованого світлого майбутнього), культурно (розгром “Невы”; справа космополітів; “виховання” В. Сосюри, М. Рильського, Ю. Яновського…; постання шістдесятництва як феномену культури, паростки національного спротиву-відродження, самвидав, “Інтернаціоналізм чи русифікація” І. Дзюби, арешти і заслання незгідних…), філологічно (1946 р. — розгром “Історії української літератури” за ред. С. Маслова й Є. Кирилюка; розквіт цензури, як і жанру доносів професійних літературних критиків; окремо — мовне питання: втілення ідеї злиття мов, посилення русифікації; відсутність словників української мови, так потрібних щодень письменникам і редакторам, насамперед, словників тлумачного, синонімів, фразеологізмів, історичного; обмежувалися словником за редакцією Б. Грінченка, оскільки інші лексикографічні праці 20-х — початку 30-х років, зокрема й словник за ред. А. Кримського та С. Єфремова, були під суворою забороною)… Наведено окремі з “наповнювачів” епохи М. Стельмаха, які могли впливали — окремо чи в поєднанні — на його творчість; їх не можна сьогодні не брати до уваги. Окремі факти творчої біографії письменника майже не надаються розумінню людиною,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин