Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Буковина · “Де починаються і закінчуються права людини на вільний вибір мови спілкування, навчання й задоволення своїх культурних потреб”? · с. 14сторінка оригіналу ↗

ЛЛю юддммииллаа ТТККААЧЧ:: «Це витвір бездушних політиків і політтехнологів»

Слово Просвіти, №24 за 2012 рік

Про реалії мовного простору в Україні розмовляємо з професором кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, доктором філологічних наук Людмилою ТКАЧ. — Пані Людмило, вкотре напередодні виборчої кампанії, незважаючи на акції протесту, влада розіграла мовну карту… — Акції на підтримку української мови — це дуже потрібно! І добре, що справа з мовним законом Колесніченка—Ківалова зачепила за живе стількох людей! Але ж це остання межа! А що трапилося з усіма попередніми лініями захисту? Як можна було допускати до такого?! Виходить, що політиків із помаранчевих сил, за яких ми голосували, зокрема і я, заскочили зненацька? Чекали, поки загримить? І тепер дійшло до крові у сесійній залі Верховної Ради, протистояння на підступах до парламенту. А перед тим спокійно ходили на різні шоу й не бралися до практичної роботи, перебігали з партії в партію, ділили округи й торгувалися за місця у списках. Тому звернення, декларації, заклики зі сцени вже давно себе вичерпали — вони ні на кого не діють і, що набагато гірше, ні до чого не зобов’язують тих, хто їх виголошує. От тепер і маємо народного депутата України Вадима Колесніченка — випускника Уманського сільськогосподарського інституту, що в часи Радянського Союзу розпочинав свою кар’єру з працівника стадіону, а закінчив головою контрольної комісії Ялтинського міськкому КПРС. — Яка роль Колесніченка умовному питанні? — Заперечуючи право української мови бути єдиною державною мовою в Україні, В. Колесніченко є, так би мовити, ретранслятором багатьох маскувальних пропагандистських кліше про те, що в “природі білінгвізму немає нічого загрозливого”; про те, що в інших державах є “значна кількість” регіональних мов; про те, що “історично так склалося, що Україна — поліетнічна держава”. Але будь-який неупереджений фахівець (історик, політолог, демограф, соціолог, культуролог) має достатньо аргументів для того, щоб довести: Україна за національним складом свого населення — моноетнічна держава. А ситуація українс ь к о – р о с і й - ської двомовності склалася не сама собою — її цілеспрямовано “складали” за планами, ухваленими не в Києві, а в Москві. І документальних підтверджень для цього багато. Шовіністична агресія щодо українців (особливо посилилася після подій Помаранчевої революції) створила вже свій “словник ненависті”: оранжоиды, оранжгутанги, майданутые, майДауны — ось невеликий перелік із тих російськомовних неологізмів, які можна прочитати в першому-ліпшому наборі інтернет-коментарів до будь-яких подій, пов’язаних із “помаранчевими” політиками. На подібні факти вже звернули увагу зарубіжні мовознавці, які цікавляться мовною ситуацією в сучасній Україні. На одну з таких праць — статтю австрійського славіста М. Мозера “The Galician Variant of the Ukrainian Language and Anti-Ukrainian Dis- cours in Contemporari Internet So- urces” у науковому збірнику “Contemporary Ukraine оn the Cultu- ral Map of Europe” (2009, Нью- Йорк) — покликається І. Дзюба водній із новіших своїх монографій “Нагнітання мороку”. Численні висловлювання про українську мову, що їх наводить у своїй статті М. Мозер (аж до такого: “Українська мова — это не язык, это крики животных (мычанье, гавканье, хрюканье, карканье) — жидопольського быдла из Галичины”) — І. Дзюба називає “абсолютно дикунськими”: у них “очевидною є політична спрямованість ненависті до всього українського — пряма пов’язаність із російським шовінізмом. Це вже щось більше, ніж просто декультуризація суспільства”. Хіба ми не розуміли агресивної і споживацької природи тих сил, проти наступу яких виступили 2004 року?! — А якщо говорити конкретно про права російськомовних громадян України? — Щодо права російськомовних родин, як і румунськомовних, угорськомовних, татарськомовних, болгарськомовних, польськомовних навчати своїх дітей рідною мовою, то цього права ніхто не заперечує. Бо справді, рідна мова — основа інтелектуального розвитку дитини й мова внутрішнього світу людини. Навіть за радянських часів в українських школах навчальний процес провадився мовами меншин. Я народилася в Чернівцях, тут живу і працюю. І з дитинства запам’ятала і радіо-, й телепередачі молдавською (тепер — румунською) мовою. У кількох селах теперішньої Чернівецької області живуть росіяни-старообрядці. В цих селах були російськомовні школи. — Як треба діяти зараз? — Тепер треба йти далі і створювати таке культурне й інформаційне середовище, щоб у ньому було чути голос представників усіх національних меншин. Не можна допускати, щоб усі розмови зводилися тільки до статусу російської мови, бо зрозуміло — не про мову тут ідеться, а передусім про політичний вплив, причому не на рівні двох сусідніх держав, а на рівні геополітики. А ще — про збереження психологічного комфорту для тих, хто категорично не сприймає української мови й культури, хоч і отримав громадянство України. Чимало з них володіють українською літературною мовою. Та є багато українців, які з різних причин не розмовляють українською, але шанують її. Ось це і є найголовніше досягнення двадцяти років державної незалежності: повага до української мови й розуміння складної української історії. Тому треба зосереджувати свої зусилля на нашій перспективі. А це — діти. Якісна освіта, розвиток мислення через рідну мову — ось що головне. І цього не досягнеш трибунними закликами, тут головне — матеріальний стан родини, в якій виховується дитина, фінансування освіти та умови праці вихователя дитячого садка і вчителя, зокрема вчителя української мови. — Події, які відбуваються довкола української мови сьогодні — це вже останній рубіж? — Ми зараз мусимо чітко розібратися з усіма аспектами мовних питань. По-перше, де починаються і закінчуються права людини на вільний вибір мови спілкування, навчання й задоволення своїх культурних потреб. По-друге, як забезпечується право людини жити в рідномовному середовищі й не зазнавати тиску іншої мови на свою свідомість і родину, якщо ця особа належить до корінного етносу цієї території і до народу, іменем якого створюється держава. По-третє, справу виховання й навчання дітей — себто справу педагогічну, треба чітко відмежувати від справ політичних і формувати стійке негативне ставлення суспільства до тих політиків, які використовують мову як знаряддя розбрату. Це стосується політиків крайніх поглядів із одного, і з іншого боку. Мову не можна віддавати в руки політиків і політтехнологів. На якийсь час ми забули про це. І тому знову звичайні українські громадяни — не-“Герої України”, не-орденоносці й не-заслужені патріоти мають своєю небайдужістю й відданістю українській мові рятувати справу, яку наші політичні нездари й “майстри компромісів” укотре довели до критичної точки. То чи будемо вже вкотре шукати причин своїх поразок у підступах ворогів? Чи знову захочемо виправдати своє невміння працювати “тимчасовими труднощами”, кризою і т. ін., молодою демократією? Це вже було. Не там шукаємо причини наших проблем. Зрештою, й шукати не треба, їх давно названо. Треба трохи більше читати те, що давно написано українською мовою: “Коли б ми змогли пізнати ширину і глибину тієї страшної пропасти, яка ділить націоналізм модерного культурного народу (яким скоріше чи пізніше і ми мусимо стати — або загинути!) від націоналізму, що кінчається — страх, як часто — “слезами умиления” на саму згадку про “Україну, обідрану сиротину”, а для неї самої приносить не то що нічого позитивного, а звичайно тільки саме негативне. Цей мілкенький націоналізм, спарований то з мілкеньким “аристократизмом”, то з таким же самим “демократизмом”, “соборництвом”, “соціалізмом” і іншими “ізмами”, приносить українському народові великої шкоди. За тисячу років нашої бувальщини він приніс цих шкід незмірну копицю. Хтозна, чи ця копиця не відограла в лихолітті нашого народу такої самої сумної ролі, як оця стебелинка з орієнтальної пословиці, що, докинена, валить перевантаженого верблюда” (Степан Рудницький. “Чому ми хочемо самостійної України”, праця написана 1915 року). — Як нам вийти з цієї ситуації? — Коли знайдемо в собі мужність, не боячись зловтішань ворогів, зрозуміти і визнати, що причини наших поразок у нас самих, тоді зможемо справді розв’язати всі проблеми, через які українська мова не набула повних прав на території свого поширення. Чи здатні ми боротися за свою мову, чи знову “чухатимемо чуби”? Любимо цитувати Т. Шевченка, то згадаймо і це: “Ами дивились і мовчали, і мовчки чухали чуби — німії, подлії раби”. Спілкувалася Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин