Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Громадський робітник, скромний і працьовитий, далекий від роблення будь-якої кар’єри на громадській ниві...” “Просвіті”–145 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗

Антін Нивинський та Галина Журба. Воскреслі імена

Слово Просвіти, №24 за 2013 рік

Інна НАГОРНА, завідувач Літературного музею Уласа Самчука, м. Рівне Народився Антін Нивинський (літературний псевдонім Антін Чекмановський) 3 серпня 1890 р. у селі Тинному, біля Рівного (нині околиця Рівного). Батько — урядовець, мати — із роду священиків Чекмановських. Навчався у Рівненській гімназії. Під час Першої світової війни побував на фронті. На початку 1917 року повертається до Рівного і поринає в національнополітичну діяльність. Ось як згадувала про свого чоловіка письменниця Галина Журба у передмові до другого видання повісті А. Чекмановського “Віки пливуть над Києвом” (Нью-Йорк: Наша Батьківщина. — 1964 р.): “…Один з найактивніших організаторів національнокультурного й політичного життя Рівенщини, рівенської “Просвіти”; довголітній член управи й секретар тієї останньої. Як громадський робітник, скромний і працьовитий, далекий від роблення будь-якої кар’єри на громадській ниві, проробляє довгі роки, поруч з іншими, цю “чорну”, невидну роботу, яка згодом лягла в основу національно-політичного відродження Волині. З упадком української державности та приходом польської окупаційної влади на західню Волинь, Антін Нивинський стає в ряди безкомпромісових борців проти тієї влади і з цих позицій не сходить до самого кінця польської окупації українських земель. Підпорядкувавши цілком своє особисте життя тій політичній боротьбі, живе весь час у тяжких матеріяльних злиднях, мешкаючи в Рівному та Здолбунові (1920—1933 рр.). Як журналіст, працює постійно у місцевих волинських часописах: “Громада” в Луцьку, яку сам редагує (1923 р.), потім як співпрацівник “Української Громади”, яку видає пок. сен. Черкавський; також у “Громадськім Голосі” та гумористичному “Зизі” (Львів). Літературну діяльність розпочинає дуже молодим, друкуючи свої перші оповідання в “Українській Трибуні” (Варшава, Віталій МАЦЬКО, член правління обласної організації ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Хмельницький Очевидно, автору монографії бракувало першоджерел, до яких іноді немає доступу, бо деяких жертв політичних репресій просто висилали за межі України, а згодом — за вироком “трійки” засуджували до смертної кари (саме так сталося з Блонським). А були й такі, яким не дозволяли повертатися в Україну і вони помирали на чужині: репресована дружина Івана Стешенка, письменниця Оксана Стешенко-Старицька похована в Казахстані (м. Акмолінськ, яке 1961 р. перейменували на Цілиноград, 1992-го — Акмола, із 1998-го — місто носить назву Астана), письменниця Ніна Трикулевська- Дубровська (псевдо Гордій Юрич), яка 1885 року народилася в Черкасах, а коли і де померла, — досі невідомо. Інша справа з просвітянином П. Блонським. Про нього є відкриті відомості, хоча деякі біографічні дані варто уточнити, щой зробимо в нашій статті. Пантелеймон Йосипович Блонський народився 27 червня 1876 року в селі Андріївка (нині Чемеровецького району Хмельницької області) у дворянській родині. Здобув європейську освіту, хоча спершу закінчив Подільську духовну семінарію, навчався на медичному факультеті Київського університету, але за неблагонадійність (фактично за партійну діяльність) 1900 року його відрахували з числа студентів. Тому він виїхав до Угорщини, а згодом переїхав до Варшави, де 1904-го закінчив університет і повернувся до Кам’янця- Подільського. Таємний нагляд поліції, встановлений за ним ще чотири роки тому, не знято. У місті над Смотричем лікар-окуліст стає одним із засновників Подільської “Просвіти”. Його, земського лікаря, 1905 року звільнили з роботи, а че- 1920 р.), новеля “Ті і та” та ін. В альманасі “Метуса” 1922 р. оповідання: “Соняшні сльози”, “3ейда Пук”, “Пані Ія та Кардинал”, “Рибалка Круть” та багато інших. В “Новій Україні” (Прага, 1925 р.) новеля “Легенда про безодню” та у варшавському альманахові-квартальнику “Ми” (1933) оповідання “Поліщуцька мати”, — усі три гарні довгі оповідання з циклю “Поліські оповідання”. У львівському літературномистецькому журналі “Назустріч” (1936) — новеля “Самсон і Даліля”. Із недрукованих речей Чекмановського, які пропали будь у Львові з приходом большевиків 1939 року, будь у варшавській пожежі 1944 року, були: “Збірка поліських оповідань”, з яких друковані були вищезгадані три, “Рибалки”, “Охрим Сірин”, історична повість “Полум’яний їздець” та “Здобувачі”, написані між 1933—1939 роками. Усі загинули в рукописах. Антін Нивинський (Чекмановський) помер 3 грудня 1945 року в Скаржиську, в Польщі, під большевицькою окупацією, в самоті й забутті, переживши перед тим ціле пекло варшавського повстання (1 серпня—16 вересня 1944 року), на хворобу серця, яку завдячує важким умовам польської окупації Волині та громадській праці в цих умовах, матеріяльним злидням, неоднократному пересиджуванню у в’язниці, тощо. З усього письменницького дорібку Антона Чекмановського залишилася повість “ВІКИ ПЛИВУТЬ НАД КИ- ЄВОМ”, видана вперше у Львові, 1938 р. (видавництво “Батьківщина”), якої єдиний примірник зберігся у д-ра Івана Дурбака, дякуючи якому, маю можливість перевидати її тепер та поручити ласкавій увазі читачів”. Навесні 1925 року Антін Нивинський із дружиною Галиною Журбою переїздять із Рівного до Здолбунова. Саме у Здолбунові вони відновили діяльність “Просвіти” і співпрацювали з місцевою книгарнею “Відбудова”. Тоді вони розповсюджували українські часописи, книги, створювали бібліотеки, читальні. Найповажніший рівненський краєзнавець минулого століття Григорій Дем’янчук у своїй книзі дослідницьких нарисів “Воскреслі для життя” (Рівне: Оріана. — 1998 р.) писав: “ … На основі знайдених архівних документів можна більше сказати про його просвітянську і політичну діяльність та умови життя в Рівному і Здолбунові. Був одним із членів-засновників “Просвіти” в Рівному у жовтні 1917 року (про це дізнаємося з поліційних донесень та його статті в “Українській Громаді” (Луцьк, 1927, ч.18). Мав стосунки з ініціатором створення “Просвіти” головою повітової земської управи Федором Сумневичем, із сенатором Олександром Карпинським — головою ради “Просвіти”, Миколою Литвицьким (літературний псевдонім “Бурлака”) — віце-міністром внутрішніх справ УНР у 1920—1921 рр. Імена Антона Нивинського та Галини Журби часто з’являються на сторінках волинської та галицької періодики 20—30-х років ХХ століття. Тодішні українці знали їх як родину активних просвітян і талановитих письменників. Нинішнім читачам ці імена невідомі, бо все, що вони писали, було під забороною.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин