Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Погляд · “Повернення історичної пам’яті вимагає вшанування правдивих національних героїв — борців за визволення України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Як позбутися радянської

Слово Просвіти, №24 за 2013 рік

Зміна устрою, що відбулася після здобуття Україною державної незалежності, потребувала впровадження системних реформ у всіх галузях суспільного життя. Деякі з них вимагають тривалого часу для реалізації. Але є такі сфери, де позбутися наслідків колишньої радянської ідеології та її пропагандивних стереотипів можна швидко й оперативно. Це стосується радянської топонімії та пам’ятників. Лариса МАСЕНКО, доктор філологічних наук, лауреат премії ім. Б. Грінченка Пропаганда тоталітарної імперії, відображена у топонімах, написах, монументах і пам’ятних знаках, мала в перші ж роки незалежності поступитися місцем символам і знакам національної історії та культури. Саме так відбулася дерадянізація топонімії й демонтаж пам’ятників комуністичним вождям у всіх країнах Центрально-Східної Європи. Повернення історичної пам’яті вимагає вшанування правдивих національних героїв — борців за визволення України, як і всіх видатних діячів української культури, науки й духовності. Очищення від символів радянщини поверне нашій країні її правдивий образ, надасть свого, національного характеру її історико-культурному простору, звільнить його від змертвілих знаків колишньої комуністичної імперії. Слід нагадати, що радянська практика масових перейменувань населених пунктів мала на меті не лише стерти історичну пам’ять і впровадити культ правлячої партії та її вождів, а й уніфікувати топонімію міст і сіл у межах усього СРСР. Перейменування назв населених пунктів більшовики почали ще в 20-х роках, але масового характеру вони набули після утвердження культу Сталіна. Країною прокотилась хвиля масових перейменувань міст і сіл, вулиць і площ, заводів і фабрик на честь “батька народів”. Тоді ж поширились і назви, призначені “уславлювати” інших партійних і державних діячів — Калініна, Кірова, Куйбишева, Ворошилова, Жданова, Орджонікідзе та інших. Зокрема від прізвища Кіров утворили 150 назв населених пунктів СРСР, від прізвища Калінін — 100 назв, наймення Куйбишева носило 40 міст і сіл. Часом практика “увічнення” радянських партійних і урядових функціонерів набувала комічних форм. Один із таких випадків наводить Анатолій Свідзинський у книжці “Самоорганізація і культура” (К., 1999. — С.205): “Коли Ворошилов підтримав “антипартийную группировку Кагановича, Маленкова, Молотова и примкнувшего к ним впоследствии Шепилова”, Хрущов після придушення змови закликав до відповіді свого зрадливого “друга”. “Лукавый попутал”, — з усією безпосередністю відповів той. Хрущову нічого не лишалося, як прийняти цей аргумент. Покарання зрадника звелося до тимчасового перейменування Ворошиловграда на Луганськ”. Десятками, якщо не сотнями нараховувалися в УРСР села із назвами Жовтневе, Першотравневе, Радянське, які в багатьох випадках замінили давні назви, що відображали історію їхнього заснування. Уніфікація географічних назв в УРСР супроводжувалася їхньою русифікацією. У виданні “Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ” (К., 1987) можна побачити численну групу таких назв населених пунктів, як Первомаївка, Первомайськ, Первомайське, Побєда, Побідне, Совєтське, Октябрське тощо. Впроваджуючи в топонімію України російські слова в українській транслітерації, влада демонструвала зневагу до української мови, адже узаконювала в офіційному вжитку мовні покручі, сумнозвісний суржик. Масштаби руйнації, що їх зазнала топонімія України в радянський час, можна проілюструвати на прикладі змін, яких зазнала топонімія західних областей після входження їх до складу УРСР. Як дослідив львівський історик і мовознавець Олег Купчинський, на території Західної України, де більшість населених пунктів виникла до ХV століття, змінювалося лише до 20 назв за сторіччя, тоді як за 50 років радянської влади в кожній із семи західноукраїнських областей перейменовано в середньому по 100 населених пунктів. Знищення історичного топонімічного ландшафту відбулось ів середовищах міст і сіл на території всього Радянського Союзу. Експеримент, що його провели російські мовознавці в кінці 1980-х років, порівнявши назви вулиць і площ кількох міст СРСР, а саме — Мінська, Москви, Горького і Донецька, виявив, що спільний фонд назв вулиць у цих містах становить 70 %. У найменуваннях вулиць і площ застосовувалась єдина для всіх міст модель. Центральні площі зазвичай мали такі назви: пл. Леніна, пл. Жовтневої революції, Радянська площа, пл. Миру. Однаковими були в усіх містах і назви головних або центральних вулиць: Леніна, Карла Маркса, Енгельса, Калініна, Орджонікідзе, Жданова тощо. Власне, радянська модель культових топонімів продовжила попередню традицію “увічнення” в назвах імен російських самодержців та їхніх прислужників. Лише місце царів і цариць після Жовтневого перевороту посіли вожді пролетаріату. Історію постання на Півдні України численних назв, похідних від імені імператриці “всея Русі” Катерини Другої дотепно описав Юрій Андрухович у “Лексиконі інтимних міст” у зв’язку з колишньою назвою Дніпропетровська: “Катерина Друга та її підлабузники, вигадуючи назви для все новіших колоніальних поселень, особливо своїх фантазій не переобтяжували: Катеринослав, Катеринодар, Катериноград, Катеринбург, Єкатерининське. Чому до них так і не додались які-небудь Катеріненштадт і Катеринопіль? Гадаю, лише тому, що найбаскіший з її жеребців, тобто найенергійніший промотор її маніакального Drang nach Suden (Пориву на Південь) граф Потьомкін — от іще говорящая фамилия з російської класики, додатковий, десь поміж Собакевича і Плюшкіна, персонаж “Мертвих душ”! — так і не встиг повтілювати більшості своїх карколомних прожектів, вінцем яких мало стати усунення Оттоманської Порти і відновлення Візантії з одним із Катерининих (та, мабуть, заодно і своїх) онуків на кесаревому троні. Устиг би він — і мали б ми повсюдно довкола Чорного (та й Середземного) моря суцільні катеринополіси”. Природно, що Україна має позбутися символіки, яка пропагує минулу бездержавність і колоніальну залежність. Зауважимо при цьому, що декомунізація і дерусифікація топонімії потребує значно менше організаційних зусиль і часу, ніж, приміром, зміна мовної ситуації зросійщених міст. Останнє завдання, і це за умови впровадження послідовного мовно-культурного планування, якого країна досі не має, можна вирішити лише впродовж життя щонайменше одного-двох поколінь, тоді як повернути український Навіть за комуністичного режиму в Україні не було жодного пам’ятника Катерині ІІ образ топонімії наших міст і сіл досить легко. Це підтверджує досвід Львова, де міська топонімія була повністю очищена від тоталітарних назв у перші ж роки незалежності. Практику перейменувань, застосованих у цьому місті, наводжу за бакалаврською роботою випускниці НаУКМА Христини Косоноцької, присвяченою історії перейменувань львівських вулиць і площ у ХХ столітті. У 90-х роках Львову повернули ті давні історичні назви вулиць і площ, які не мали ідеологічних конотацій: вул. Замарстинівська (за радянської доби вул. Калініна), вул. Клепарівська (радянська Кузнєцова), пл. Кафедральна (радянська пл. Рози Люксембург), вул. Личаківська (радянська вул. Леніна), вул. Шевська (радянська назва — вул. Народної Гвардії ім. І. Франка) тощо. У більшості назв львівських вулиць, площ і провулків, які вони отримали під час перейменувань 90-х років, вшановано видатних діячів української науки і культури. Як показало дослідження Х. Косоноцької, нинішня топонімія Львова кардинально відрізняється від колишньої радянської за самим принципом добору назв. Серед львівських вулиць, перейменованих після входження Галичини до УРСР, найбільшу групу становили назви, утворені від прізвищ радянських воєначальників, Героїв Радянського Союзу, партизанів, як-от: вул. Алелюхіна, Космодем’янської, Лелюшенка, Малиновського, Шапошникова тощо. Вочевидь, їхнім призначенням було — повсякчас нагадувати львів’янам, що, згідно з відомим висловом, “їх визволили, і на це нема ради”. Вдвічі меншу групу серед радянських перейменувань становили назви, похідні від прізвищ видатних митців, причому це були переважно представники російської культури (вул. Блока, Вересаєва, Гайдара, Сєрова тощо). Інший підхід застосовано під час заміни радянської топонімії у Львові. У сучасному соціокультурному просторі міста домінують назви, що вшановують пам’ять видатних діячів української культури, науки, духовності — і тих, що походять із Галичини, і уродженців інших областей України. Присутні в топонімії Львова і наймення видатних зарубіжних державних і культурних діячів (вул. Т. Масарика, А. Лінкольна, П. Шафарика, В. Караджича і под.). Певну групу утворюють і назви, похідні від прізвищ військовиків, але вони актуалізують історичну пам’ять про борців за волю України, а не чужої держави, як це було раніше. Це вулиці, що носять імена С. Бандери, Є. Коновальця, А. Мельника, Р. Шухевича, Героїв Крут та ін. Засади, на яких у Львові здійснили заміну радянської топонімії на українську, варто було врахувати іншим містам. Натомість ліквідація культових тоталітарних назв на більшій частині української території відбувалася мляво й непослідовно, внаслідок чого вони досі домінують і в урбаністичних, і в сільських середовищах. Понад те, поряд з консервацією найменувань радянської доби з’явилося ще одне вкрай негативне явище — реанімація колишніх імперських назв і пам’ятників, пов’язаних з російськими самодержцями. Показова у цьому зв’язку акція заміни радянської топонімії в Одесі, яку описав Павло Ковальов у статті із промовистою назвою “Вигнання українства”, опублікованій у “Дні” (№2, 10 січня 2013 р.). Як видно з публікації, Одеса, поряд зі Львовом, виявилась одним із небагатьох міст, де радянська топонімія була ліквідована без багаторічних зволікань. Ця акція відбулася під час перебування на посаді мера Едуарда Гурвіца. Як повідомляє П. Ковальов, Е. Гурвіц “одним махом повернув місту практично всі старі назви вулиць і місцевостей.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин