Погляд · “Перейменування мають здійснюватись за єдиним принципом дерадянізації й дерусифікації”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
спадщини в топонімії
Слово Просвіти, №24 за 2013 рік
Офіційно повернулися Велика й Мала Арнаутські, Єврейська й Рішельєвська, Єкатерининська й Коблевська, Разумовська й Ланжеронівська”. Відновлення історичної топонімії Одеси можна було б лише вітати, якби воно не поширювалось на колишні культові найменування, призначені “увічнювати” російських царів та їхніх прислужників. Таке перейменування означає лише заміну символу комуністичного панування на теренах України на символ самодержавного владарювання. Тому великою політичною помилкою Е. Гурвіца та його команди був дозвіл на повернення в Одесу пам’ятника Катерині Другій і вулиці її імені. Як не дивно, але й у Херсоні, що має репутацію міста зі значно стійкішою українською ідентичністю, ніж Одеса, серед депутатів міськради виявилося багато прихильників колишньої колоніальної імперської символіки. На сесії 26 вересня 2012 року більшість депутатів проголосували за перейменування центральної вулиці міста, яка з радянських часів носила ім’я Карла Маркса, на вулицю Потьомкінську, хоч у місті вже є пам’ятник Потьомкіну і Потьомкінський сквер. Важко збагнути, чому херсонські депутати вирішили увічнити в топонімії міста наймення вельможного лакея Катерини Другої, який прославився хіба що бутафорними “потьомкінськими селами”. Цікаво, що проти заміни Карла Маркса на Потьомкіна виступили на сесії лише комуністи, виявивши ідеологічну вірність класовій ненависті до російських царів та їхньої свити. Натомість регіонали разом з опозиціонерами від ВО “Батьківщина” дружно підтримали рішення про перейменування. До практики реанімації в міському середовищі назв, що уособлюють колишню колоніальну підпорядкованість України самодержавній Росії, слід віднести й історію перейменування вулиці Леніна в Кіровограді. Зміна назви відбулась восени 2011 року і супроводжувалася конфліктом між депутатами міськради, де більшість становлять представники Партії регіонів, і місцевими партіями та громадськими організаціями націонал-демократичного спрямування. Перед тим наукова і творча інтелігенція Кіровограда звернулась до керівництва області й міста з пропозицією провести заміну радянських назв вулиць і площ Кіровограда на топоніми, які б вшановували пам’ять про визначну історичну подію культурного життя — заснування в місті 1882 року першого українського професійного театру. 2012 року, у зв’язку із відзначенням 130-річчя цієї події університетські професори, викладачі, письменники й журналісти запропонували керівництву перейменувати центральну вулицю Леніна на Театральну (на ній знаходиться й театр ім. М. Кропивницького), площу Кірова на майдан Корифеїв українського театру, вул. Дзержинського на вул. Миколи Садовського, вул. Фрунзе — на вул. Марії Садовської-Барілотті. Але топонімічна комісія на чолі з секретарем міськради Ігорем Волковим проігнорувала думку інтелігенції і ухвалила інше рішення — повернути вулиці Леніна колишню російську назв Дворцовая. Так колись назвали цю вулицю на честь царя Миколи І, котрий під час перебування в Єлисаветграді зупинявся в казармах, що знаходились на ній. Депутатів навіть не зупинив факт невідповідності назви нормам української мови, адже російському “дворец” відповідає українське “палац”. Слово “двірець” раніше вживалось в українській мові, але з іншим значенням — “вокзал”. Отже, звернення багатьох представників інтелігенції на чолі з відомими всій Україні професорами Григорієм Клочеком, Володимиром Панченком, Миколою Тимошиком та іншими не справили на керівництво міста і депутатів жодного враження — і центральна вулиця Кіровограда стала Дворцовою. Впровадження цієї “царської” назви в місті, яке досі носить ім’я більшовика Кірова, продемонструвало лише одне — зневагу міського керівництва і депутатського корпусу до мови й культури народу, національні цінності якого вони мали б, відповідно до своїх посад, представляти й захищати. Реанімація в населених пунктах України назв і монументів, пов’язаних із колоніальним минулим, блокує можливість надання українського характеру нашим міським середовищам. Адже їх впровадження супроводжується ліквідацією топонімів і пам’ятних знаків, що відображають українську історію й культуру та вшановують її видатних діячів. Так, з мапи Одеси зникли й ті поодинокі назви, пов’язані з видатними українцями, надані під час перейменувань першої половини 90-х років. Наступник Е.
Гурвіца на посаді мера Руслан Боделан ліквідував назву провулка Романа Шухевича, названого на пошану провідника ОУН, котрий наприкінці 1940-х років якийсь час нелегально жив у місті. Р. Боделан 1998 року відмінив попереднє рішення і повернув провулку стару назву Покровський. Уже за нинішньої влади в Одесі зникла вулиця, названа всередині 1990-х іменами видатних діячів українського визвольного руху Івана та Юрія Лип. Депутати міськради перейменували її у грудні 2012 р. на вул. Пішеніна, одеського міщанина, власника трьох млинів, що колись знаходились на цій вулиці.
Кіровоград: якщо не ім. Леніна, то хоча б “Дворцовая”...
Міські ради не лише на Півдні, а й в інших областях ігнорують вимоги громадськості вшанувати у місцевій топонімії видатних українців. Наприклад, міська організація Української народної партії запропонувала 2009 року комісії Чернігівської міської ради з упорядкування назв вулиць перейменувати вул. 50-річчя СРСР на вул. Гетьмана Мазепи. Проте восьмеро з дев’яти присутніх на засіданні членів комісії проголосували проти цієї пропозиції. Та не лише в Чернігові, а й у Києві Іванові Мазепі не щастить із поверненням. Після тривалих зволікань із заміною більшовицької назви вулиці Січневого Повстання на вул. Івана Мазепи, коли нарешті перейменування було затверджено, вистачило приїзду Московського патріарха Кирила, щоб йому на догоду перейменували частину цієї вулиці на Лаврську. Слід згадати й про те, що Леонід Черновецький не дозволив замінити назву вул. Урицького на вул. Митрополита Липківського, що й не дивно для прихожанина Церкви Посольства Божого. Всіляко протидіє влада Донеччини вимогам партійних і громадських організацій національного спрямування вшанувати пам’ять Василя Стуса. Свого часу на шпальтах “Дня” обговорювалась ініціатива донецьких студентів щодо присвоєння імені великого поета Донецькому університету, в якому він навчався. Ініціативу підтримали широкі кола громадськості, але попри це місцеві чиновники її відхилили. Навіть цьо-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
