Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мистецтво · “Культура — це те, що тримає, підносить дух і силу народу”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Наша пісня — як політ могутнього

Слово Просвіти, №24 за 2013 рік

Незабаром наша мистецька громадськість, зрештою все українство відзначатимуть сімдесятиріччя з дня створення одного із найславетніших національних хорових колективів — Національного заслуженого академічного українського народного хору ім. Григорія Верьовки. Тому й виникла нагальна потреба зустрітися з його не менш легендарним, талановитим очільником — художнім керівником і головним диригентом, видатним хормейстером сучасності, педагогом і композитором, академіком, Героєм України, народним артистом України, Шевченківським лауреатом Анатолієм Тимофійовичем Авдієвським, який, до речі, за місяць-другий відзначатиме і свій ювілей. А заодно побувати на репетиції хору, і, як кажуть, наживо побачити, відсунути завісу, аби відчути таїну підготовки мистецько-хорового дійства, яким глядачі насолоджуватимуться на знаковому концерті вже 20 червня. е на підході, на бульварі Шевченка, багатоголосся народної пісні, яке линуло з горішніх вікон Будинку творчих спілок, даремно намагався пересилити гулом, гуркотом, шумом суцільний потік машин, що нісся запрудженим бульваром. Репетиція автентичного хору тривала не першу годину, тож зустрівшись з Анатолієм Тимофійовичем у кількахвилинній перерві, ми насамперед вибачилися за журналістську настирність, мовляв, розуміємо, що з нашого боку мало не злочин відривати його від роботи у такий напружений час напередодні концерту, але… — Та хіба це злочин? — виходячи зі стану зосередженої заклопотаності, добродушно відгукнувся він. — Ось те, що мало не сталося з фінансуванням нашого, як і решти національних мистецьких колективів, — оце злочин! І розповів про недавню ситуацію із затвердженням держбюджету, коли депутатам забракло якоїсь миті для його ухвалення після першого кварталу, а ним, як побачили митці — не передбачено жодної копійки на утримання всіх національних колективів України, читай: ансамбль Вірського, хор Верьовки, “Думку”, симфонічний оркестр народних інструментів, капелу бандуристів і т. ін. — І це злочин не лише проти нас, митців, це злочин проти всього нашого народу, — схвильовано продовжував він. — Добре, що новий міністр вчасно схаменувся, він навіть привселюдно обнародував ці факти… Кілька причетних до “обрізання фінансування” його чиновників назвали це “боротьбою з корупцією”. Добре, що знайшлися розумні люди, яких не полишив здоровий глузд. Це ж треба до такого додуматися! — не вгавав маестро. — Наш колектив створено ще 1943 року, коли точилася кровопролитна війна, коли кожна копійка потрібна була для фронту! Але навіть за тих умов знайшлися гроші, щоб створити наш колектив щось там у складі 180 осіб. Тоді ще й Київ був в окупації, тому перший набір хору Григорій Гурійович розпочав у Харкові. Про що це говорить? Навіть тодішнє компартійне керівництво, на відміну від нинішніх владців, розуміло: українське мистецтво, народна культура — це те, що тримає, підносить дух і силу народу, особливо у час випробувань і лиха. Ключ до перемоги лежить не в грубій силі (бо ж фашистська Німеччина з військово-технічного боку була сильнішою!), а в силі національного духу народу. Нині ж наші села, ще недавно, здавалося б, джерело і оаза рідної мови, нашої ідентичності, традицій, глибокої духовності на очах дегра- Анатолій Авдієвський у своєму кабінеті дують, перетворюючись на резервації для корінного населення, яке в більшості своїй не має не лише роботи, а й елементарних, цивілізованих умов для життя. Але розкрадене, зруйноване, зубожіле село все одно ще животіє. Ось і вирішили “помічники” і “політтехнологи” тих, хто нині біля державного керма, ударити по українській духовності так, щоб і не здригнулося ні наше село, ні наше мистецтво. — Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати: якщо хтось гасить зірки, значить, це комусь треба? — Так, але вони забувають ось про що: вони можуть завдати Україні, нашому народові багато горя, що завгодно. Але перемога буде все одно не за зайдами і їхніми хазяями. Бо в почутті національної гідності немає нічого страшного, загрозливого для сусідів! Націоналіст — це той, хто любить свою землю, мову, культуру. Кожен із нас має одну матір, рідну-ріднесеньку (я не беру до уваги моральних виродків). І кожен шанує, любить свою матусю, як і єдину свою батьківщину, хоча з повагою ставиться до інших. А безбатченки, безрідні Івани, що не пам’ятають свого роду-племені, яничари високодуховного не створять, не захистять рідне слово, пісню. Вони тільки отруюють, пошкоджують оту національну, та й усеземну ноосферу, про яку ще наш Вернадський писав. Люди, позбавлені любові до рідного, безоглядно спотворюють природу, людські стосунки, нищать держави, нації, культури. Вони несуть негативну енергію, бо кожен, хто живе за Божими законами, має право на життя, на творення власної держави, своєї культури. Чому ж ми, ні в чому іншому не гірші за решту європейських народів, не маємо права на свою культуру? Хорвати, поляки, болгари, румуни та інші Робочий момент репетиції хору наші близькі й далекі сусіди мають усе своє, навіть церкви національні, а нам — зась?! Я — українець, і не хочу, щоб мені насаджували чужу церкву; дайте мені право ходити в церкву з рідною мовою, з українською літургією. Чому це я не маю права молитися, звертаючись до Бога рідною мовою? — Анатолію Тимофійовичу, чи є подібні колективи з такою славою, як хор Верьовки, у чехів, хорватів, сербів чи, наприклад, у Росії? — Подібних — ні. Щодо Росії, то там здебільшого все переводять на рейки шоубізнесу. Той же хор Пятницького уже став невпізнаваним: на кін вискакують оголені дівчатка, усі високі, намазюкані, а в репертуарі дедалі більше шлягерів і менше автентичного, яке нічого спільного не має з російською народною традицією. Але то їхні проблеми. — Напевно, єдиний колектив, про який можна згадати і яким можна пишатися, це Кубанський козачий хор Віктора Гавриловича Захарченка, Вашого друга… — …І то його “перемололи”, коли він почав дуже за Україну виступати. Кілька років тому на нього зробили наїзд автівкою; його перекрутило як на м’ясорубці, поламано кості, ноги, але він, слава Богу, залишився живий. …І тепер змушений присягнути, як колись наші предки царю, на вірність “вєлікой Россіі”… І співати російською мовою “с казчьім нарєчієм”. — Але співаків Захарченко здебільшого набирає з України… — У 1960-х роках, за радянських часів, я був із житомирським ансамблем “Льонок” на Кубані. І тоді мені (впівголоса) розповідали, як там нищили, фізично нищили кращих представників кубанського козацтва, яке не відреклося свого роду-племені, рідної мови — української! Там репресії щодо них були ще жорстокішими, ніж тут, у Великій Україні… Я тоді слухав виступи хорових колективів наших братів і сестер із різних станиць: Київської, Чернігівської, Черкаської, Канівської і т. ін. А які там вродливі, голосисті жінки! Я тоді подумав: як природа творить етнотип українця, що опиняється за межами рідної землі. Гордий дух, могутні статури, розкішний бюст, божественний спів — вражаюче! Ми, на жаль, в Україні таких не маємо. Чи, точніше, їх стає дедалі менше. Григорій Гурійович Верьовка для хору ще таких відшукував і мав, я ж не можу знайти… — Ми вироджуємося? — Я б так не сказав, бо мова ж не лише про фізичні дані людини. Головне — почуття власної гідності, сила людського, національного духу! Це особливо видно на прикладі нашої естради: шоу-бізнес-культура всіх так безбожно, до потворності перемелює… Бо що таке шоу? Це, по-перше, розтління душ, насамперед малолітніх, які ще не мають того духовно-мистецького імунітету. А по-друге, це відхід від національних традицій, їхнє безоглядне нищення. — На мій погляд, у Західній Україні народні традиції, українська пісня збереглися чи не найбільше… — Свободолюбивий дух там справді особливий. Тому є чимало історичних причин, але намагання зберегти безцінний духовний спадок є і на Сході, і на Півдні України. Але це роблять поодинокі ентузіасти, позбавлені серйозної підтримки нашої держави. — Гадаю, і Вам, з таким величезним досвідом і авторитетом, доводиться не з медом… — Знаю одне: треба працювати на Україну. Своїх хористів, танцюристів, оркестрантів я весь час переконую, що треба постійно працювати над собою, гранити свій талант, цікавитися і бути в курсі всіх вагомих культурно-мистецьких подій. Бо ми мусимо представляти Україні і всьому світові високий мистецький рівень народної культури. Якщо, звичайно, хочемо, щоб нас слухали. А для цього потрібні душа, інтелект… Один інтелект, тобто хорова грамотність, знання техніки виконання і емоції не замінять любові до народної пісні. Я б мистецтво визначив так: мистецтво — це інтелект + душа, національна душа. Сьогоднішні глобалісти-маніпулятори всіх мастей і кольорів убивають душу народу (народів), бо манкуртами легше правити, на їхніх горбах легше мільярди заробляти. — Кому Ви завдячуєте такою безмежною любов’ю до народної пісні? — Батькам, учителям, нашому народові… І цю любов, як найцінніший дар, я намагаюся передати своїм хористам, колегам. Ви ж чули, які промовисті голоси, яке плетиво пісенних мелодій щойно звучало на репетиції? Це з Полтавщини… У консерваторії цього не вчать, хоча кожен із 160-ти членів хору Верьовки має спеціальну музичну освіту того чи того вишу, нашої музичної академії. Зрештою, хіба можна було без ґрунтовної освіти виконати нашому колективу сучасну постановку “Фольк-оперу-балет” “Цвіт папороті”, муз. Є. Станковича, пост. А. Рубіної (показує купу змережаної партитури на столі — Авт.)? Це той твір — о, яка дикість! — який було

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин