Мистецтво · “Я знаю багато талановитих народів, але я знаю єдиний народ*композитор, це — український народ”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
птаха
Слово Просвіти, №24 за 2013 рік
визнано націоналістичним… Це той твір, який створено на народному матеріалі, українському фольклорі модерною сучасною мовою, і якому в світовій практиці немає аналогу! — Скільки часу Ви працювали над його постановкою? — Вісім місяців перед прем’єрою. Завдячуючи Петру Тимофійовичу Троньку ми мали можливість закуповувати строї, костюми для виконавців у людей далеких поліських сіл, що закинуті долею подалі від адміністративно-культурних центрів. Ті люди зберегли костюми, від них записували фольклорний матеріал на зразок того, як оце сьогодні звучав на репетиції. І це унікальна духовна спадщина, яку крізь віки пронесло не одне покоління, і це при тому, що вони ж не навчалися в якихось музичних закладах. Це все результат генетичної пам’яті й елементарного розвитку традиційної вокально-хорової культури, яка існувала в українському середовищі з давніх-давен. Тепер це все безжалісно, тупо, підступно руйнується, нищиться, калічиться все по всій, насамперед Центральній Україні. А на таких, як ми, що намагаються вберегти своє, рідне, клеймо ставлять — націоналісти. Слава Богу, що хоч діаспорянська Україна наш хор підтримувала… — Як часто Вашому хору доводиться гастролювати за кордоном? — Часто, хоча наші можливості набагато більші. Шкода, що Міністерство культури цим належно не займається. Була колись у нас така невеличка структура, як
Тенор Дмитро Кифорук
Укрконцерт, у незалежній Україні ліквідували. У Москві Росконцерт існує й дотепер, працює, і досить ефективно, про що свідчать один за одним десанти російських гуртів і виконавців до України, зокрема Києва. Я неодноразово порушував це питання перед Мінкультури… Останнім часом ми були в Америці, нині, як і торік, гастролюватимемо по Росії. А це Санкт-Петербург, Вороніжчина, Ростов, Бєлгородщина, Курщина із заїздом у Москву. Багато хто не розуміє чи не хоче розуміти (найвірогідніше), що наші зарубіжні гастролі — це експорт української культури, а головне — реклама держави Україна. Такі могутні колективи, як хор Верьовки — це бренди цивілізованої й могутньої в культурному розумінні держави. — Як зустрічають хор Верьовки за кордоном? — Звісно як, українці — зі сльозами на очах. Але на наші концерти приходить дедалі більше іноплемінних слухачів і глядачів. У США нами опікувалася фірма “Коламбія Артіст”. Їх цікавить справжнє високе мистецтво, таке, яке можна було б продавати у будь-якому середовищі. Вони не зупиняються перед витратами. Готелі — п’ятизіркові, концертні зали, театри — найзнаменитіші, які є в Америці. А наші прийшли і кажуть мені: “Чи не могли б ви домовитися, щоб учасників хору в гуртожитки поселяли”? Скажіть: невже ми такі жебраки? “Коламбія Артіст” на світовому ринку культури фірма № 1. Для них над усе власна репутація і авторитет. Вони спеціально все для того роблять, щоб рекламувати своїх партнерів, хоч би де вони гастролювали: в Чикаго, Нью-Йорку чи деінде. Бо наш авторитет — це і їхні прибутки. Американцям сподобалися — всі без винятку! — наші виступи. У нас є трюки, карколомні, захоплюючі, але ми до них не вдавалися. Через наше мистецтво ми прагнули показати душу українського народу. Вони насамперед звернули на це увагу. Українці показали їм такий спів, задушевний, щемливий, у такому щирому сприйнятті, що наш музичний матеріал зворушив, знайшов у їхніх серцях відгомін чогось близького і призабутого ними. Вони потім казали нам: ми, по суті, забули, що ми ж були такими, як і українці, що мали щирі й глибоколюдяні почуття ще тоді, коли наші предки приїхали на цю землю; але в гонитві за доларом наше суспільство багато втратило, насамперед у духовності; ми бабраємося в середовищі крамарів-ділків, ненаситно-жорстокого бізнесу, забуваючи, що ми ж люди, а українці відкрили нам інший, справжній, непідробний світ почуттів. При цьому я пригадав слова геніального Чайковського: “Я знаю багато талановитих народів, але я знаю єдиний народ-композитор, це — український народ, бо він не просто творець глибокої душевності, глибокого мистецького цензу найвищої проби, а він ще й творець цієї геніальності”. Зауважте, на наших концертах нащадки англосаксів, романо-германців плакали. Особливо подобалася багатьом пісня на слова С. Черкасенка, мелодія Батюка (Анатолій Тимофійович впівголоса задушевно-мрійливо заспівує — Авт.): “Тихо над річкою… видно, хоч голки збирай”. А скільки доводилося виконувати на біс “Туман яром”, “Цвіте терен”, “Нежонатий ходжу”, “Ой у лузі калина стояла”… Хіба всі перелічиш?
— Слухаючи Вас, мені спало на думку порівняння української пісні з комп’ютерною матрицею, бо саме вона є тим ключем, що відкриває глибокоприродне, первозданне єство людської душі. — По телебаченню була передача за участю Йосипа Кобзона, де він заспівав новий гімн Госдуми Росії. І от фахівці знайшли, що мелодія Глазунова була гімном російських націоналістів, тобто чорносотенців, наприкінці ХІХ століття. А ще інтонаційно він нагадує гімн фашистської Німеччини. Виявляється, цю мелодію нацисти запозичили собі. Він нібито красивий, урочистий, але ж які паралелі! А Кобзон ще обурювався: “Ето же наш гімн”! Їхній, їхній… Якось Зденек Неєдли писав про обробки українських народних пісень Леонтовичем, характеризуючи їх як щось унікальне, що не має аналогу в світовому мистецтві. А все тому, зазначає він, що сам Леонтович є вихідцем з талановитого народу і що його талант виріс із глибини такої пісенної культури, якої не має жоден народ світу… Що тут іще додати?
Думки артистів На додачу, аби мати повніше уявлення про те, як і над чим працює сьогодні колек! тив Національного заслуженого академічно! го українського народного хору ім. Григорія
Тетяна Пирогова та Оксана Ільченко (Демешко)
Верьовки, ми поцікавилися у кількох його учасників. Про особливості роботи артистів нам розповіли Тетяна Пирогова, артистка хо! ру, солістка, стаж роботи в хорі 7 років, та Оксана Ільченко, артистка хору, стаж ро! боти в хорі 12 років: “Репетиція хорового співу триває чотири години на день, крім того кілька годин — індивідуальні заняття, де відпрацьовуються особливості певних творів. Практично, доводиться прокидатися, відпрацьовуючи спів, і лягати спати теж співаючи. Репертуар хору дуже великий, різножанровий, адже формувався він упродовж багатьох років. Окремі твори виконуються рідко, тому деякі пісні доводиться вивчати і два-три тижні. У тиждень маємо три-чотири концерти, тому графік роботи дуже напружений. Доводиться виступати в різних залах — і в академічних, і під відкритим небом, і на гастролях. За останні 10 років колектив дуже омолодився, проте майже всі артисти мають вищу музичну освіту, звання, лише кілька людей ще вчаться. Ми, наприклад, навчалися на кафедрі фольклористики, народнопісенного виконавства та хорового мистецтва КНУКіМ, також є у нас випускники спеціалізованих кафедр НПУ ім. М. Драгоманова, Національної музичної академії України, інших навчальних закладів. Працюючи тут, проводячи стільки часу разом, ми почуваємося як одна велика сім’я. 70-річчя хору ім. Г. Г. Верьовки для нас усіх дуже знаменна подія, тому намагаємося якнайліпше підготуватися, продемонструвати на ювілейному концерті все найкраще, чим славиться наш колектив”. А Дмитро Кифорук, родом з Івано- Франківщини, хотів би, щоб його діти пішли його слідами: “Звичайно, зараз такий час, що вся естрада російська, — каже він, — а все українське зникає: українські традиції, культура, що споконвіку береглися нашим народом. Але вірю: не можна знищити те, що змогло вижити і розвиватися навіть під віковічним гнітом чужинців. Недаремно ж кажуть, що пісня невмируща. Наша пісня, українська…”
Микола ЦИМБАЛЮК, Євген БУКЕТ Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
Передостання репетиція перед концертом хору імені Григорія Верьовки. Диригує і заспівує Сюзанна Карпенко
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
