Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Невпинно і всебічно утверджувати українську національну ідеологію”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Про Бабин Яр у контексті наших реалій

Слово Просвіти, №24 за 2017 рік

Григорій ДОНЕЦЬ, Київ Вважаю, що нагальне та першочергове завдання Інституту національної пам’яті — вимагати й домогтися розкопок і відповідних досліджень довколишніх територій Бабиного Яру, як це було зроблено в Биківні. І нарешті встановити істину: хто і коли там похований, і назвати винуватців жахливих злочинів 30—40-х років минулого століття. Бо іноді складається враження, що у висвітленні цього питання у нас і досі використовують кадебешні матриці та брехливу книжку А. Кузнєцова. А до того ж доводиться періодично вислуховувати образливі повчання чужинських політиків і “фахівців”. Свого часу я був присутній на виступі письменника Івана Цюпи, автора біографічного роману про Юрія Коцюбинського “Через терни до зірок”, і він стверджував, що встановив беззаперечний факт поховання Ю. Коцюбинського у Бабиному Яру, де його тіло закопали після тортур і розстрілу в підвалах тодішнього Жовтневого палацу, резиденції НКВС. Тоді письменник говорив, що у Бабиному Яру захоронені і загиблі від голоду та багато закатованих жертв більшовицьких репресій, трупи яких скидали там до того, як їх почали вивозити до Биківні. Отже, треба ретельно, по-науковому, дослідити цю проблему і зробити об’єктивні висновки, а вже потім споруджувати меморіали. Бо якось так у нас виходить, що ми не вміємо (а часом нам і не дають) доводити важливі справи до належного завершення. Ось ухвалили закон про квоти на… українську (державну!) мову, та навіть вони, ті квоти, насправді фіктивні, бо зовсім не гарантовані законодавчо. Замість беззастережної деколонізації життєвого національного простору проводимо недолугу декомунізацію: пам’ятники Леніну прибрали, а Щорсу, Ватутіну, Чкалову, “героям”- арсенальцям стоять, ба більше — маємо в Одесі пам’ятник Катерині ІІ, міста Павлоград, Сєверодонецьк, Зенон МИХЛИК, журналіст, м. Тернопіль Загалом тодішня так звана офензива Керенського у Східній Галичині не мала успіху, проте доблесний вчинок, продемонстрований на клаптику вкраїнської землі, для чехів став приводом щорічно відзначати 2 липня як День армії. Саме тоді, вважають, закладено підвалини їхнього війська. Історичні джерела свідчать, що в цій битві супротивниками були навіть два майбутні президенти Чехословаччини: Клемент Ґотвальд — на австрійському боці, та Людвік Свобода — на російському. Яка ж доля (чи недоля) закинула тих вояків у наші краї? Коли вибухнула І Світова війна, за Антанту виступили добровільні чесько-словацькі легіони, сформовані й вимуштрувані російськими офіцерами у Києві, Житомирі та інших містах. Складалися ті бойові дружини з діаспори, що проживала на території царської Росії, втікачів із австро-угорської армії та полонених із численних таборів (найбільший був у селищі Дарниця). Переважно воювали на території Західної України. До речі, тоді в київських часописах для легіонерів працював Ярослав Гашек, “придивляючись” до свого нового літературного героя — бравого вояка Швейка. “Тут, на старій слов’янській землі під Зборовом, сплять сини Чехо- Словаччини, що полягли за волю, мир, за краще майбутнє всіх слов’янських народів”, — нагадує давній напис на пам’ятнику в Калинівці. Місцем останнього спочинку Южне і т. д. А коли Путін “визначив” нам квоти на українську територію іна поширення нашої мови й, здавалося б, ми мусіли вчинити рішучий супротив “русскаму міру”, то не десь у зросійщеному Криму, а у Львові ми почули дикий заклик “разгаварівать па-рускі” і казати “єдіная страна”. І це у час війни з Росією! Коли ж наші олігархічні телеканали почали продукувати українські серіали, то вони майже всі виявилися російськомовними, і один доволі відомий письменник, представник сучліту, по телебаченню нам пояснив, що в цьому, мовляв, нічого страшного немає, головне — це український (?!) контент. Особливо неприємно вразив останній конкурс (даруйте, шоу) “Голос країни”, де з якогось дива три члени журі з чотирьох спілкувалися з конкурсантами і телеглядачами мовою окупанта, і лише Тіна Кароль говорила державною мовою, втім іноді збиваючись на російську. Але найприкріше було те, що десь із сотні юних співаків тільки п’ятеро чи шестеро говорили українською, зокрема і… в’єтнамський студент, який, на превеликий сором, чомусь дуже здивував своєю українськомовністю (взагалі-то природною для студента-іноземця) українських співаків- “тренерів”. Цей чудовий в’єтнамський хлопчина на ім’я Хан дав урок майже всім учасникам-конкурсантам із Києва, Харкова, Дніпра, Хмельницького та інших населених пунктів України, які неспроможні були висловитися своєю державною (рідною) мовою. Це, по суті, вирок нашій державі і всім її керманичам. У цьому зв’язку особисто мене збентежило те, що до участі в державницькому, патріотичному об’єднанні “Українська альтернатива” запрошено колишніх президентів Леоніда Кравчука і Віктора Ющенка. За що така честь? Ось переді мною газета “Літературна Україна” за 3 березня 1994 року, де констатується: за роки відновленої незалежності в закордонних банках “залягло” 150 млрд доларів (тобто 30 річних бюджетів нашої держави). А де ж був наш гарант Леонід Макарович? Як сталося, що за його президентства просто так віддали Росії практично весь Чорноморський військовий флот разом з українською землею і нашою морською акваторією? З якого переляку було по-зрадницьки створено якусь автономну Кримську псевдореспубліку? Де зникло Чорноморське пароплавство? Чому допустили у Харкові феесбешне розкольницьке збіговисько московських попів? Врешті, хто уповноважував Л. Кравчука мчати до Білорусі і підписувати там із Москвою угоду про новий союз під назвою СНД? Віктор Ющенко на першому майдані виголошував популістські промови, переконуючи своїх відданих прихильників, що немає значення, якою мовою розмовляти, до якої церкви ходити, до якої партії належати. Клявся (буквально), що за його президентства не закриють жодної російської школи, забуваючи при цьому давати такі ж гарантії школам українським. Ставши президентом, зрікся ідеалів Помаранчевої революції, пішов на угоду з олігархами і здав владу й український народ на поталу партії регіонів, жалюгідній московській маріонетці. Власне, всі наші президенти були банальними васалами Москви. На жаль, і до діяльності нинішнього президента маємо серйозні зауваження. Чому, скажімо, в час війни і скрутного економічного становища навіть не ініційовано законодавчо повернення українського капіталу з офшорів; спокійно працюють російські банки; не націоналізовано заводи, підприємства, облгази, обленерго, які належать російським олігархам; і надалі розкошує і веде антиукраїнську пропаганду Московський патріархат, а сам президент, як стверджують, є парафіянином цієї ворожої до України церкви? До речі, чи хтось уявляє, скільки української землі перебуває “у заручниках” Московського патріархату під його церквами, монастирями, семінаріями тощо? Ця територія теж фактично окупована тим-таки “русскім міром” і так само віддана з легкістю продажною і тупою владою різних рівнів. А ще очевидні прорахунки в зовнішній політиці, боротьбі з корупцією, реформуванні судів… Звісно, Петро Олексійович робить дещо корисне й важливе для зміцнення держави, але у такий трагічний період для нашого народу треба робити не дещо, а все можливе і навіть неможливе, а головне — невпинно і всебічно утверджувати українську національну Поділяючи думку Раїси Гусленко про право “всіх убієнних в Бабиному Яру” на гідне вшанування (“СП”, ч. 22 за 2017 р.), одночасно дивуюся, чому ця проблема зводиться ли/ ше до періоду ІІ Світової війни. На сьогодні досліджено і оприлюднено багато історичних фактів і архівних матеріалів, які чітко свідчать, що масові поховання у районі Бабиного Яру московсько/більшовицькі карателі проводили ще від початку 1930/х років. Себто, там ле/ жать жертви Голодомору і сталінських репресій. Невже ті українські страдники не варті на/ шої уваги? Існують аерофотознімки, зроблені німецькими розвідувальними літаками, 1939 та 1944 років, які дають можливість доволі точно визначити місця масових поховань, і ними неодмінно слід скористатися Українському інститутові національної пам’яті. Адже й досі достеменно не встановлено ні кількості загиблих, ні місць захоронень.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин