Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Тодішні керівники Польщі заявляли, що ніякого українського народу немає, що це, мовляв, вигадка комуністів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Галичина між двома світовими війнами: від розвою до занепаду

Слово Просвіти, №24 за 2017 рік

Після І Світової війни й утворення так званої ІІ Республіки до складу тодішньої Поль/ щі відійшло 125,7 тис. км2 земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї її території. Тут 1931 року мешкало 8,9 млн осіб. З них — 5,6 млн етнічних українців і 2,2 млн поляків. Ці землі стали для відродженої держави джерелами сирови/ ни, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас це й призвело до появи та загос/ трення зовнішніх і внутрішніх проблем, що, зрештою, й спричинило її чергове зникнен/ ня з мапи Європи під час ІІ Світової війни. Ігор ГАЛУЩАК, Львів Адже впродовж 20—30-х років польська політика в українському питанні була загалом хибною, хоча мала й свої суттєві відмінності на початках і згодом. Слід зазначити, що у 1919—1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною, тому Варшава, принаймні на словах, зобов’язалася гарантувати українському населенню автономію. Відтак польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Щоправда, ухвалений 26 вересня 1922 р. закон, котрий надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському, так і залишився на папері. А в 1923—1926 pp. у Польщі при владі перебував уряд нібито “народної демократії”, який, проте, в українському питанні відстоював “інкорпораційну” програму, суть котрої полягала у створенні мононаціональної польської держави. Водночас економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку та перетворення Галичини на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіку Західної України довели до катастрофічного стану. Так, на чотири “українські” воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське та Волинське — припадало 25 % території і 28 % населення Польщі, але тільки 16,6 % промислових підприємстві 9,8 % кваліфікованих робітників. Натомість штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили та малоземелля посилювали аграрне перенаселення. 1921 року питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 %, а в центральній Польщі — 53,7 %. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у збанкрутілих поміщиків, віддавали переважно польським відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців, ів разі потреби, виконувати каральні функції. Впродовж 1919— 1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі. До того ж польська влада, як показала подальша історія собі ж на біду, намагалася знищити поняття “Україна”, “українець”. Українське населення почали іменувати “русинами”, а всю територію називали “Східна Малопольща”. Тодішні керівники Польщі заявляли, що ніякого українського народу немає, що це, мовляв, вигадка комуністів. Активній полонізації Західної України сприяв і закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державною мовою на всій території країни лише польську. Передусім почали з ліквідації українських шкіл. Якщо, до прикладу, в 1911—1912 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, Юзеф Пілсудський-то в 1926/1927 р. — лише 845. А після приходу до влади Юзефа Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях відновлення держави “від моря до моря”. Суть нового політичного курсу полягала у державній асиміляції національних меншин. Для її здійснення 1926 року створили спеціальний відділ національностей, а в березні 1934-го почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики. Щоправда, в 1928—1930 рр. зробили й певні поступки українській буржуазії у формі фінансової підтримки кооперативних об’єднань. У результаті вже 1926 року в Польщі почали з’являтися перші ознаки кризи, яка тяжко вразила економіку. А 1928-го вона зачепила вже усі сфери господарського життя, була глибшою, ніж у багатьох європейських країнах і тривала до 1935 р. Промислове виробництво 1930 року порівняно з 1929 р. скоротилося на 18 %, а 1935-го — на 34 %. Застій виробництва паралізував текстильну промисловість, на 40 % зменшилося виробництво металів, на 13 % — цукру, на 66 % знизився експорт. Навіть нафтова й озокеритна промисловість Прикарпаття в 20—30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. Адже, прибравши до своїх рук багатющі родовища нафти в різних країнах Азії, Америки та Європи, міжнародні нафтові концерни були тоді більше зацікавлені у придушенні західноукраїнської нафтової промисловості, ніж у її розвиткові. Вони експлуатували тільки старі родовища, які поступово виснажувалися. А озокеритні шахти наприкінці 30-х років зовсім припинили роботу. Відтак галузь, котра живила господарку насамперед Станіславського (теперішня Івано-Франківщина) та чималим чином і Львівського воєводств, і забезпечувала робочими місцями передусім українське населення, заледве животіла. У важкому становищі опинилося й сільське господарство. Майже 9 млн селян були приречені на голодне існування. Гостро давалося взнаки й безземелля. 1931 р. кількість безробітних у Польщі становила близько 500 тис. осіб, а разом із родинами — 1,5 млн. У результаті польський національний дохід зменшився з 26 млрд злотих (1929 р.) до 12,5 млрд злотих (1935 р.). Натомість військові витрати становили непосильні 70 % для державного кошторису. Це й стимулювало чергову хвилю трудової еміграції. Основна кількість українських переселенців знову почала прямувати до США й Канади. З 1920 до 1939 р. їх туди прибуло близько 100 і 70 тис. За цей же період до Бразилії емігрувало майже 10 тис. українців, до Аргентини — понад 40 тис. Переселялося українське населення і в інші країни Латинської Америки — Уругвай і Парагвай. Потягнулися галицькі українці у пошуках кращої долі навіть в Австралію! Загальна кількість емігрантів із Західної України у міжвоєнний період (1919—1939) становила понад 220 тис. Криза охопила не лише тодішній малий і середній бізнес, а й крупний капітал. Протягом 1930—1935 рр. збанкрутувало 3 тис. промислових підприємств, серед них багато великих фірм. Отож соціальне становище країни вкрай загострилося, оскільки криза зачепила ланцюговою реакцією й торгівлю, кредитно-фінансову систему, сферу ділових зобов’язань. Наслідки кризи для Польщі не були б такими важкими, якби не особистісне протистояння між Йозефом Пілсудським і Казимиром (Казімежем) Бартелем, котрого у 1926–1930 роках неодноразово обирали прем’єром в уряді Польщі, а згодом, розійшовшись у поглядах з Пілсудським, він став ректором Львівської Політехніки. Адже саме Бартель пропонував очільнику Польщі радикально змінити соціально-економічний курс і розпочати нову економічну політику, подібно до “нового курсу” Рузвельта у США. Відтак 1931 р. відбуваються масові виступи робітників і селян проти соціальної політики уряду. А 1934 р. кількість страйкарів сягнула вже 400 тис. осіб. У Західній Україні на початку 30-х років відбулися масові страйки промислових і сільськогосподарських робітників, бунти та виступи селян проти аграрної політики уряду та великих землевласників. Економічна криза 1929— 1933 рр. зумовила еволюцію режиму Пілсудського. Щоб утриматися при владі, він розпочав репресії проти своїх опонентів та обмежив права парламенту. 1935 року ухвалено нову конституцію, яка закріпила режим особистої влади. Відтепер президента обирали на 7 років загальним голосуванням. Допускалася можливість висування на президентську посаду лише двох кандидатів. За цією конституцією президент відповідав тільки перед Богом та історією: всі інші органи державної влади (сенат, сейм, уряд, суди, збройні сили) підкорялися президентові, що обирався вузькою колегією. Уряд ставав незалежним від парламенту. Конституція вводила авторитарний режим, що зберігав тільки незначні залишки парламентської демократії. Але у травні 1935 р. Пілсудський помер. Після його смерті розпочалася боротьба між генеральним інспектором збройних сил генералом Едвардом Ридз- Смігли та новітнім президентом Ігнацієм Мосціцьким, яка завершилася компромісом і поділом влади. Саме Мосціцькому, ще одному професору Львівської Політехніки, вдалося в період 1935— 1939 рр. стабілізувати внутрішнє становище країни: почалося пожвавлення промислового виробництва, безробіття не зростало. До речі, маловідомий факт: в означений період розпочався процес часткової рееміграції. До Польщі повернулися близько 45 тис. українських заробітчан, котрі почали вкладати зароблені за океаном гроші у власні господарства та дрібні підприємства. У відповідь найчисельніша тоді у Польщі українська партія УНДО (Українське народно-демократичне об’єднання) у жовтні 1935 р. взяла курс на нормалізацію польсько-українських відносин. Своєю чергою й уряд пішов на деякі поступки. Зокрема лідера УНДО Василя Мудрого обрали одним із п’яти віце-маршалів польського сейму. Проте політика поступок українській буржуазії була нетривкою. Напередодні ІІ Світової війни, побоюючись використання українського питання нацистською Німеччиною, польський уряд різко змінює акценти у своїй національній політиці й знову повертається до доктрини мононаціональної Польщі. Це й зумовило стійку опозиційність українців, що виражалася і легально, і нелегально. В економіці ж протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. Так, якщо 1921 року в Галичині діяло 580 кооперативів, то 1939-го їх було до 4000. Коли ж антиукраїнський тиск польської влади ставав нестерпним, відповідна реакція українців виходила за межі легальних форм боротьби. Якщо 1922 року в Західній Україні відбулося лише 59 несанкціонованих страйків і заворушень, то в 1934—1939 pp. — 1118! Натомість асиміляторська політика польської влади за фактичної відсутності єдності українських по-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин