Незабутні · “Те, що зробив Василь Откович як директор Національного музею, інакше як подвигом назвати не можна”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Пам’яті Василя Отковича…
Слово Просвіти, №24 за 2017 рік
Роман ГОРАК, м. Львів
Так мріяв ще почути, як кує зозуля, яка комусь, а вже не йому, відраховувала літа, і спів солов’їв. Заливалися в його краях. Тут, у місті, їх не було. Крізь вікна чув щоденний людський гамір, дзвенькіт трамваїв, сполохані сирени автівок, а перед очима стояла долина, повна квітів, — тих прекрасних весняних квітів, які відійдуть, як відійде весна і забере їх із собою. Їх невдовзі зберуть у букети, сплетуть у віночки й понесуть святити на Зелені свята до церкви, в якій хрестили його, брата Мирослава, сестру Ольгу. Не почує зозулі, не почує соловейків. Він відійшов на світанку 25 травня 2017 року, коли ось-ось мала розвіятись нічна мла і настати світанок. Уже не дочекався його. Важко, коли ще не улігся біль від утрати, уявити собі сьогоднішнє мистецьке та культурне життя Львова без нього, бо саме він задавав йому тон і закликав до високого чину, який має нести мистецтво. Мав дивовижний дар адміністратора і митця, до думки якого завжди дослухалися. Він прийшов у наше культурне життя тоді, коли відходили гіганти нашої культури, які покладали на нього великі надії. Вони виховували його і формували його світогляд та мистецькі смаки. Його життєва дорога почалася з невеличкого села Вовчухи Городоцького району на Львівщині. Тут він, Василь Откович, народився 20 червня 1950 року. Всього 7 кілометрів до старого містечка Городка і 30 до Львова. Село Вовчухи розташоване поблизу залізниці, що веде з Перемишля на Львів. Нею 1918 року, щоб задушити молоду Західноукраїнську народну республіку, сунула з благословення західних держав до зубів озброєна армія Галлера. Багато сіл і містечок було на шляху просування армії, але ніхто не зупинив її. Лише мешканці Вовчухів разом із прославленою в боях за українську державність гуцульською сотнею кинулись у бій. Майже голіруч… На місцевому кладовищі загиблим у тій боротьбі спорудили пам’ятник. Крізь камінь проростає молода береза… Серед полеглих і той, хто у Львові на ратуші вперше за його багатовікову історію підняв гордий синьо-жовтий прапор. …Це було одне з найсвідоміших сіл колишнього Городоцького повіту на Львівщині. Парохом тут був письменник Василь Загаєвич, товариш Івана Франка, про якого вперше у місцевій газеті розповів саме Василь Откович, тоді ще студент училища прикладного мистецтва у Львові. Згодом Откович був ініціатором видання його творів, разом із товаришами за власний кошт видав твори письменників-мешканців Городоччини і подарував бібліотекам району. В цьому селі 1902 року на Зелені свята Іван Франко на службі Божій у сільській церкві Святого Юрія читав “Апостола”, а потім із отцем Загаєвичем поїхали в село Долиняни, де він також прочитав “Апостола”. Сьогодні з ініціативи Василя Отковича у селі про це розповідає меморіальна стела роботи вихідця з цього села київського скульптора Михайла Дмитріва, який є й автором скульптури “Зранений ангел” у Городку, що увічнює пам’ять знищених більшовизмом людей цього міста і довколишніх сіл. …Василь Откович ріс у родині звичайних селян, які виховувались у сільській “Просвіті”, очолюваній священиком Василем Загаєвичем, і були її активними членами. У селі берегли звичаї предків, на Різдво у вертепі брав участь і Василь. Сюди боялись сунутись кадебісти, бо не раз діставали доброго прочухана, а страйк колгоспників розворохобив весь район. 1965 року, після закінчення з похвальною грамотою восьмирічної школи, вступив на відділ кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім. Івана Труша, яке закінчив 1969 року. Деякий час працював на заводі в бюро естетики, аз 1970 року екскурсоводом у Львівському музеї українського мистецтва, де його брат Мирослав уже працював реставратором. Так тепер називався колишній Національний музей, який для українського народу і його духовних і мистецьких скарбів зафундував митрополит Андрей Шептицький, придбавши прекрасний будинок-палац у професора геології Львівського університету Еміля Дуніковського і 1905 року відкривши у ньому музей. Але про це не можна було згадувати. Директором музею довгі роки аж до смерті був відомий учений, професор Іларіон Свєнціцький (1876—1955). Скарби музею поповнювали Іван Франко, Василь Щурат, Володимир Шухевич, Йосип Боцян, Михайло Павлик, Михайло Грушевський, Олекса Новаківський, Іван Труш, Соломія Крушельницька та інші відомі особистості. Тут працювали сподвижники української культури і музейної справи. Величезну кількість тих скарбів, зібраних ними, по-варварськи знищив окупаційний більшовицький режим. Він постійно про це пам’ятав… Він працював ще з тими, хто збирав ці скарби і був свідком їхнього нищення. Він тільки чекав нагоди, щоб на основі зібраних фактів розповісти світові про черговий акт нищення більшовизмом української культури. 1978 року закінчив факультет теорії та історії мистецтва Київського художнього інституту. Роки роботи в музеї гартували Василя Отковича. Вони визначалися активним збиранням і рятуванням старого українського живопису, який варварськи, під заохочування місцевих партійних органів, знищували. Досліджено десятки церков, зафіксовано шедеври у них. До цієї офіційної роботи долучилась і його неофіційна велика робота з громадами та священиками про збереження цінностей. Це була важка праця. Виховані московським православієм більшість священиків у крайньому випадку ставилися просто байдуже до тих скарбів, що були у ввіреній їм церкві. Національні скарби ставали предметом торгівлі спритних ділків, на яких не було управи… Був переконаний, що первинна функція ікони — давати духовну наснагу вірянам. Про це йшлося у виданій 1990 року видавництвом “Наукова думка” монографії “Народна течія в українському живописі XVII—VIII ст.”. Тоді ж видав альбом “Іван Сколоздра. Живопис на склі” про художника-примітивіста з Роздолу Миколаївського району Львівської області. Обидві монографії були явищем в українському мистецтвознавстві. Цього ж року Василь Откович став директором музею етнографії та художнього промислу, а 1991 року у співавторстві з Вірою Свєнціцькою, дочкою Іларіона Свєнціцького видав унікальний альбом “Українське народне мистецтво XIII—XX ст.”, який став ніби висвітленням його кандидатської дисертації на тему “Народна течія в українському живописі у XVII—XVIII столітті”. Ікону вважав духовним заповітом наших предків. Бачив у ній те, чого не бачили інші: заклик до очищення і визволення від духовного і фізичного рабства, що віками пов’язувало нас. Бачив це у іконах з розп’яттям, воскресінням, Христових страстях дорогою на Голгофу… Нашу Голгофу… Бачив перед ними своїх предків, яків часи страшної навали не зрадили Христа і стали за ним. Бачив перед собою погаслі очі і стиснуті уста, обличчя почорнілі і померклі, які при блиманні свічок у церкві мало чим відрізнялись від ликів з візантійських ікон, перед якими молились… Бачив їх, гнаних, мордованих і переслідуваних, стражами слова Господнього. Віднаходив ті документи часу по глухих селах, далеких від велелюдних шляхів, якими повзла масова культура окупантів, і виставляв світові як свідоцтво високої моральності свого народу, як важливий історичний документ наших страждань і нашої великої надії на воскресіння. Саме завдяки працям Василя Отковича український іконопис виокремився в окремий пласт національної культури, в якому є дуже виразний народний напрям. Найперше він у високій духовності і вірі, а якщо говорити про мистецькі засоби вираження тих якостей, то вони втілюються в дивовижному відчутті краси і самобутньому розумінні того чи того релігійного сюжету. Це найбільше вражає в українській іконі. Після захисту був призначений директором музею у Львові, якому було повернуто колишню назву Національного музею та присвоєно ім’я Митрополита Андрея Шептицького як засновника музею. Замінив на цьому посту Андрія Новаківського, внука відомого українського художника Олекси Новаківського. Національному музею віддали сплюндроване приміщення колишнього Промислового музею на проспекті Свободи, в якому радянська влада розмістила музей Лєніна, вгативши перед ним і пам’ятник йому. У часи відновлення української державності громада пам’ятник скинула. 1995 року разом із Вірою Свєнціцькою він став лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка за виданий альбом про українське народне малярство XVII— XVIII століть. Те, що зробив Василь Откович як директор Національного музею, інакше як подвигом назвати не можна. Він зробив музей гордістю українського музейництва. Створена в ті часи експозиція була новим словом у царині експонування музейних фондів. Кожна ікона в експозиції була забезпечена правильним температурним та вологісним режимом і захищена від шкідливої дії різних чинників. З того часу делегації, які приїздили до Львова (зокрема й Хіларі Клінтон), обов’язково відвідували цей унікальний музей. Національна спрямованість у роботі закладу викликала шалену лють колишніх компартійців і скерованих за рекомендацією партії багатьох працівників музею. Розпочалося цькування директора, та він із честю вийшов із ситуації. Завдяки організаторським здібностям та авторитету 2001 року він став завідувачем Управління культури Львівської обладміністрації. Розпочату роботу у музеї довірив брату Мирославу. Основна маса ікон зберігалась у Вірменському соборі, запхана туди подалі від очей влади в повоєнні роки. Тепер вірменська громада вимагала від влади повернення свого храму. Розпочалася робота з перенесення ікон. Цим скористалися недоброзичливці, які намагалися нашкодити і усунути братів (дотримувалися чітко визначеної національної лінії роботи музею) від роботи. Тож почали провокувати конфлікт з вірменською громадою. Почалися пікетування, громадськість свідомо дезінформували щодо стану робіт із перенесення, розпочалися судилища над братами. Відкрито, як у часи сталінізму, вимагали розстріляти братів Отковичів за їхню діяльність на шкоду музейній справі та захисту надбань українського народу. Міністерство культури висилало у Львів лише спостерігачів за розвитком подій. Справжньою метою було усунення з роботи братів. У результаті ганебних судилищ з посади директора пішов Мирослав Откович, а з посади начальника Управління культури — і Василь Откович. Реакція торжествувала. Василь Откович обрав інше поле діяльності. З 2003 року став директором Львівського державного коледжу імені Івана Труша, з того часу і з’явилися перед входом у цей навчальний заклад слова Івана Франка: “Нам пора для України жить”. Коледж дотримувався тих слів і дотримувався великих традицій, закладених його фундаторами та працівниками. Тут повною мірою проявився не тільки організаторський характер та здібності Василя Отковича, який водночас був і виконувачем обов’язків професора Львівської академії мистецтв, а й прекрасні господарські здібності. У керований ним заклад було приємно зайти… Він довго боровся зі своєю недугою. На допомогу прийшли митці Львова, які організували мистецький аукціон з розпродажу своїх робіт. Виручені кошти пішли на дивовижно дороге лікування. Був розчулений від того вчинку товаришів, але ніщо не допомогло. Відійшов у засвіти на саме Вознесіння Господнє, коли, як кажуть, дорога у рай відкрита…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
