Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ми всі одно: птахи, дерева, люди. Ми — світова душа, яка росте І на землі, і в космосі — усюди, Де лиш струмує світло золоте”. · 8 Незабутні · с. 8сторінка оригіналу ↗

У вінок пам’яті У вінок пам’яті Петра Сороки на дев’ятини Петра Сороки на дев’ятини

Слово Просвіти, №24 за 2018 рік

5 червня відійшов у засвіти Петро Сорока, критик, поет, прозаїк, а серед іншого — ще й автор багатьох публікацій на сторінках тижневика “Слово Просвіти”. Ми спілкувалися електронною поштою, телефоном, зрідка — листовно. Зустрітися і поговорити віч-на-віч не випало. І вже не буде, не буде... Не хочу ніякого офіціозу в його некролозі, — офіціозу Петро Іванович не сприймав, любив світло і тишу. Висловлюємо те, що не встигли сказати Петру Сороці навіч, — на його дев’я тини. На шпальтах газети, яку він поважав. У Бога мертвих немає... Любов ГОЛОТА СПОРОЖНІЛА БЕЗ ПЕТРА ЗЕМЛЯ... Михайло ДЯЧЕНКО Біль Сумна звістка надійшла з отчого краю — перестало битися серце мого давнього й доброго друга Петра Сороки. Пішла від нас людина щира і працьовита. Талановитий науковець, оригінальний письменник, невтомний шукач істини. Його серце боліло людськими й національними болями. Дорогий Петре! Знаю, що світла Твоя душа ще витає над рідним домом, над рідною Україною. Ти бачиш і чуєш, як тужать за Тобою діти та онуки, як важко й печально Твоїй дорогій Галі. Ми, Твої друзі, побратими, серцем і душею разом із ними у ці сумні, важкі хвилини. Твоїй же душі, друже, — небесної благодаті, Господнього царства й ласки та уваги Господньої! Вічна й добра пам’ять про Тебе назавжди зостанеться у наших серцях. Євген ДУДАР з родиною та спільними нашими друзями Земля Тобі пухом, Брате! Щасливих людей в Україні дуже мало. Істинним щасливцем серед цих обраних був наш талановитий побратим, динамічний, харизматичний чоловік постійного інтелектуального пошуку Петро Сорока. Обраний матінкою Природою, обраний Богом, обраний читачами дослідник усього живого у флорі й фауні поет, прозаїк, учений, літературний критик. Філолог. Любомудр слова. Фанат справедливості й честі. Обдарований батьківською вродою, обраний любов’ю. Насамперед — справжній Син України. Безборонним серцем він, як мало хто, відчував “красу Божого світу” і “аж захлинався від щастя”. Це коли “світ видавався йому раєм”. (Тут і далі цитати з творів П. Сороки. — Ред.). Та бувало й інакше. Тоді він згадував безневинну кров Батурина, семипалатинські атомні полігони, кримінальну орду нелюдів у радянській уніформі, гримаси й кривди української історії. Давньої й сьогочасної. І тоді, як його невигаданий герой “людина дощу”, Петро Сорока “ловив блискавки”. У скільки вольт проймав його той біль, важко уявити. На письмі ж з’явилися з того болю перлини. Незаперечним є те, що не дотоптав він свого рясту, пішов завчасу, і те, що міг осягнути, проаналізувати, написати саме він, хто не шкодував ані здоров’я, ні часу на розшаровування себе, залишиться у нашій велелюдній літературній пустелі уже не поміченим, не прочитаним, не осмисленим. Адже було в Сороки самобутнє безцінне вміння схоплювати деталі, бачити примруженим оком найпосутніше, часом трагічне, часом комічне в людях, геніальний стефаниківський лаконізм, їдка іронія, а то й сатиричний гротеск М. Коцюбинського, тому так вдавалися йому (не згірш як Григору Тютюннику) постаті з народу. А що вже письменницьку братію жалував своєю пильною увагою, то це професійне, доцентське: це був спосіб духовного існування. Реалізація інтелектуального потенціалу — для викладача святе. На жаль, для письменників якраз не завжди. Я була глибоко зворушена рецензією Петра Сороки, опублікованою в “Слові Просвіти” торік на мою повість про Майдан (“Київ, вставай!”). Тим паче, що ми були незнайомі. Тим паче, що, як виявилося, тоді і в Петра, і в мене помирали мами… Уперше за 20 років написала довжелезного подячного листа авторові і негайно одержала відповідь. Виявилося, що “давно мріяв зі мною заприятелювати”. Навіть колись експромт-рецензію на мою збірку “встругнув”: “Йовенко світ подивувала: обличчя вітру змалювала!” (1975). Направду це мене ошелешило. Адже, враховуючи нашу різницю у віці, він мав це написати зеленим хлопчиськом!.. І тут Петро в телефонному режимі радісно вразив мене своєю самоіронією і абсолютним чуттям співрозмовника: “Ага, — сказав, — у 10 років!” Це справді рідкісне філософське уміння: бачити трагічні й кумедні прояви життя, не педалюючи на жодному, не застрягаючи при нашому невротизмі часу ані в тій, ні в тій іпостасі. Умів іронізувати з епітафій (!), валіз Чемберлена чи Хрущова, з гомеричних пароксизмів людської глупоти (“Шедевр”), із власної дитячої велемовності. “Бог щось не додумав у цьому світі”, що так рано забрав у нас таку потрібну, не-за-мі-ни-му людину! Він вірив у янголів. Вони мали сіяти живе, охороняти його. Адже він умів цінувати кожну мить свого закороткого життя — звідси його денники. Умів відчувати наближення невідворотного і, хоч як застерігали його друзі від небезпеки заглядання в прірву, відважився заздалегідь сказати прощальне подячне слово своїй долі, книжкам і лісу, своєму життю. Красі Божого світу, що була джерелом його радості. Мамі й батькові, коханій, навіть малим приятелям дитинства теляткам, що так лоскітливо лизали його пальці. Земля пухом Тобі, Петре! Ти лишаєшся з нами у своїх книжках, а душі тих, хто любив тебе, про що ти й не здогадувався часом (бо любові завжди здається замало), наші сплакані душі зустрінуться з Тобою у Вічності. Світлана ЙОВЕНКО Той, хто крила має, відлітає Петро Сорока. Він був особливий Птах. Білий з чорною ознакою — пером, що вічно кровоточило. Скільки слів, надто чужих — молодих, невідомих, кволих — він підняв на крило, дав їм небо. Сторож слів. Писар дня і ночі. Якось я ночував у його тернопільському гнізді і разів шість засинав і прокидався під його шепіт. Тихо прочиняв він двері і підходив до постелі: “Ще мушу сказати тобі це, бо завтра, може, не встигну. Дня нам мало…” А коли я вже й повіки не піднімав, удавано сердито буркнув: “Спи вже”. Спи, Петре. Ти натомив не тільки руки й серце, а й крила. Янголи часом не встигають за нами, здавалося б, невтомними… Тепер ви Вдома. Твій янгол многотрудний і твоя многочинна душа. Там немає слів, цієї неподатливої, зрадливої глини. Там не треба читати й писати. Там, Петре, зустріне тебе Петро, котрий знає, що ти не завжди був скелею — частіше піском, камінцями для тих, хто йшов по тобі вгору до Слова. Там Верховний Писар сам розпише

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин