Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Погляд · “Найзагадковіша частина його творінь — це утвердження Бога як початку світу й буття людської духовності на землі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Василь Стус

Слово Просвіти, №24 за 2018 рік

Дмитро ПАВЛИЧКО Закінчення. Поч. у ч. 22, 23 за 2018 р. ІІ “Веселий цвинтар” — третя книжка поезій Василя Стуса. Центральна з точки зору філософської основи всієї творчості поета. Тут майже в кожному вірші виступає смерть як образ і зброя тоталітарної радянської дійсності. Людина — ніщота. Людське життя розтоптане, переляк обертається в щоденну звичку говорити неправду й вірити брехні. Людина боїться не тільки своєї національної пам’яті, а й життя, наповненого страхом за не так сказане слово в юрбі демонстрацій під портретами Леніна й Сталіна. Людина мертвіє духом, позбавлена любові й ненависті, обертається в живого трупа. У “Веселому цвинтарі” належить уважно читати філософську поему “Ця п’єса почалася вже давно”. Тут автор перевтілюється в безумного Йоріка з трагедії Шекспіра “Маґбет”, в людину з номером сто тридцять п’ятим, яка не має прізвища, грає божевільного і вважає себе щасливою. В цій безкінечній п’єсі найголовніша особа — суфлер. На перший погляд актор, що змушений грати божевільного Йоріка, — це образ безвольного, керованого сталінським режимом раба, але Василь Стус підкреслює, що ця п’єса не має початку і не має кінця. Отже, це вже не п’єса Шекспіра, а твір якоїсь вищої, позаземної людиновбивчої сили. Це вже не тільки країна божевільних акторів, а й зовсім модерний світ, де сонце піднімають “краном баштовим”, у лабораторіях вивчають росу, а лицедії співають, як жайворонки. “Ця п’єса почалася вже давно” — геніальний твір Василя Стуса про те, що комунізмом заражене людство ніколи не визволиться з-під жорстокої влади вождів — суфлерів. У книжці “Веселий цвинтар” появляється геніальне Стусове порівняння двох смертей. У тридцять літ ти тільки народився, аби збагнути: мертвий ти єси у мертвім світі. І нема нікого окруж. Ти тільки сам. І — мрець єси, Хіба що так: недозволенний простір живого духу кличе самосмерть подобою життя. Це — на початку. А далі вже — й убійництвом. Проте природа розправляється простіше. Бо плоть твоя сплюндрована до тебе. І дух тобі спотворено давно. Поневажаю індивідуальність — Справіковий набуток лихоліть. Отож бреди назад. І скільки сили простуй назад. Бо тільки там життя — ще до народження. Із світу імітацій — вповзи у кожну з вимінених шкур. Простуй назад — в народження вертайся, Де щастя глупства, смороду і тьми, і там витворюй рай. Там так і треба: людина має спати — отже, спить, белькочучи якісь слова спросоння. Земля укрилась панцерем, немов стара, давно оглухла черепаха, а ти на ній, мов кузочка мала, що творить сталий світ на збіглій хвилі. Нівроку відмолоджується смерть. Природна смерть, яка “розправляється” з людиною простіше, “відмолоджується”, отже, стає запереченням смерті силуваної, тотально діючої в мертвім світі владної диктатури. Вся книжка “Веселий цвинтар” — це власне за змістом серія картин вмираючої, розгромленої релігійної і патріотичної духовності народів, з яких імперська Москва формує єдиний радянський, російськомовний народ. Одначе у поезіях Стуса нема протестної патетики, а вся могутність його слова в багатозначних метафорах і спокійно намальованих образах живих трупів. Я бачу Василя Стуса, автора численних філософських поетичних творів, коріння яких можна відшукати в діалогах Вергілія, Данте та інших геніальних поетів з Богом. Але найзагадковіша частина його творінь — це утвердження Бога як початку світу й буття людської духовності на землі. Стус добре знає, як розмовляв з Богом Тарас Шевченко: то заперечував Його існування, то молився до Нього, просив “єдиномислія”, мудрого людського суспільного закону. Стус також писав: “Немає Бога на оцій землі… Пан-Бог помер”. Є в нього так само твір з дуже сильною напругою написаний “Бажання жити — тільки-но на дні”. Це звернення поета до самого себе, розчарованої людини, гордий дух якої не має підтримки ні від людей, ні від своєї України, а тому Не може вирватися із облуди, бо білий світ — лиш десь, і щось, і хтось. Колись Ісусом мудрий був Іуда І став Іудою Ісус Христос. А прозирни за перші припочатки, де все було незаймане, як твердь, по той бік всіх бажань, не мавши гадки, що то таке — життя, а що то — смерть. Невтомна думка Василя Стуса про свою смерть, якої він не боїться, дає право і силу йому дедалі глибше й глибше розуміти й любити життя. Він оспівує свою кончину як правду життя, що вивищується над брехнею невільницького, рабського існування. Смерть входить у душу поета як “всевельможна ніч”. У поезіях Стуса діє “вельможна печаль”, “усевельможна смерть”. Про себе він пише: …небавом ти кінець наблизиш свій і твердо станеш. Бо немає сил терпіти, щоб талан твій став комусь за власність. Бо нема для тебе сили, якій ти б міг коритися. Мушу згадати у “Палімпсестах” два вірші “А” і “Б”. Це послання-сповіді, в яких автор у двох віршах-близнюках порізному говорить про одне і те саме своє страждання. У вірші “А” поет звертається до жінки-долі. А спробуй засягнути до крайчасу, за прапервні, і все почати знов первослідом. О щоб то нам пряміти, вертаючись у смерть! О щоб то йти узбіччям долі в верховіття крику, яким прорвався долі першотвір і збурив певність німоти і тліну? О ті нестерпні виходи за грань привсюдності! О ті наломи ляку, та невситима згага самовтечі, жага згоряння, спалення, автодафе. У вірші “Б” звертається він до тієї самої жінки-долі. Ти є в мені. І так пробудеш вічно, моя свічо пекельна. У біді, вже напівмертвий, я в тобі єдиній собі вертаю певність, що живий і жив, і житиму, щоб пам’ятати нещастя щасть і злигоднів розкоші, як молодість утрачену свою, жоно моя загублена. Тобою я запізнав тяжкий, смертельний гріх самоутрати — знищення. Тобою я знищив час… А після прочитання цих двох поезій я кажу собі: читай же далі. Тут мусить бути висновок якийсь. Ще кілька літ і увірветься в’язь. Забутий світ увійде в сни діточі, і всі назнаменовання пророчі захочуть окошитися на нас. Червона балка випливе з імли тяжкою безголосою бідою. Не дляйся, враз пускайся за водою, допоки в душу зашпори зайшли. Дзьобатий сірий фенікс у човні — це Той, кому ти кластимеш поклони, аби похмурі прийняли затони тебе, як гостя на довічні дні. Блажен, кому немає вороття, кого вже хвиля пойняла студена. Пади і пий із річки небуття, у смерть свої розкидавши рамена. А все тоте, що виснив у житті — як рить, проб’ється на плиті могильній. Бо ти єси тепер довіку вільний — як сирота — в своєму всебутті. Є ще два вірші-близнюки у Василя Стуса, у тій же, мабуть, найкращій з точки зору поетичної майстерності книжці “Палімпсести”. Рядок з рядка виринає, здається, не людина, а мова прагне сама себе побачити в не зовсім однакових і в не зовсім різних звукових повтореннях. Це два вірші про трагедію людини, яка відчуває, що надходить прощавання з життям, і хоче врятуватися дотиком до яблуневого цвіту, до неба своєї і чужої України. Все, що геній Стуса написав про Бога — творця вічності і Бога, розіп’ятого на хресті, увійде в найвищі зразки світової, філософської лірики. А ці два твори його про чужу і кохану Україну повторюватимуть у віках нові покоління українського народу. На Стусових яблуневих квітах горять мої сльози. * * * А Ще вруняться кручі дніпрові могучі, ще річки синіє збурунена гладь, та вже забігає, вперед забігає твій день, твій останній, попереду — падь. Ще в зелені роки, ще небо глибоке, ще дівчина кожна, мов річка, пливе, та вже закінчились прекрасні мороки, твій човен самотній без весел пливе. Сичать пароплави, гудуть паровози і аероплани видовжують слід, чіпляйся за кручу, як яблуня біла, чіпляйся за небо, як яблуні цвіт. Дорога дороги, долина долини, надія надії урвалась — і край. Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, щаслива бувай. * * * Б Ще вруняться горді Славутові кручі ще синіє річки збурунена гладь, та вже проминає, навік проминає твій час, твій останній, попереду — падь. Ще небо глибоке і сонце високе, аж серце замало грудей не пірве, та вже закінчились прекрасні мороки, бо передчування у безвість зове. Розкрилені висі твої пронеслися, попереду — прірва — і ока не мруж, ледь-ледь нагодився — і вже заподівся

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин